Не стало олімпійського чемпіона

Петро Король ( 2 січня 1941– 2.07.2015)), видатний український важкоатлет, олімпійський чемпіон (1976), триразовий чемпіон світу (1974, 1975, 1976), чемпіон Європи (1973), 11-кратний рекордсмен світу, заслужений майстер спорту.

2 липня після важкої хвороби помер видатний український важкоатлет, олімпійський чемпіон Петро Король.

Мабуть, важко знайти такого спортсмена, який не мріяв би про участь на Олімпійських іграх. Не оминуло це бажання й львівського важковаговика Петра Короля, який до своєї олімпійської нагороди йшов довгим тернистим шляхом.

Розпочинав він своє сходження в далекому 1955 році, коли 14-річним юнаком прийшов у рідній Вінниці в секцію важкої атлетики «Юного динамівця» до тренера Василя Боба. Хлопець не вражав своїми фізичними даними, але показав важливу рису саме для тих, хто хоче перемагати – характер. Петро тренувався з особливим завзяттям, весело, ніколи на скаржився на втому, міг запалити своєю енергією і невтомністю інших спортсменів.

У 18 років Король став майстром спорту і чемпіоном України у легкій вазі, що потім повторить поспіль дванадцять років. Але піднятися вище у країні, де була надто висока конкуренція у цій вазі, ніяк не вдавалося, хоч тренувався невтомно і наполегливо. І, коли Петрові підійшла «тридцятка», його впертість і вірність штанзі була нагороджена. На розіграші Кубка країни у Дніпропетровську Король встановлює рекорд СРСР у поштовху (169 кг). Цей результат зламав той психологічний бар’єр, перед яким Петро так довго стояв. Він став ще ретельніше відпрацьовувати техніку кожної дисципліни, і тренер Аркадій Речкеман повторював після кожного тренування, що вони на правильному шляху. Через рік на міжнародних змаганнях «Кубок дружби» у Ростові він встановив свій перший світовий рекорд, побивши у поштовху найвище досягнення дворазового олімпійського чемпіона поляка Вальдемара Барановського – 171 кг. Урешті-решт, в олімпійському 1972 році львів’янин став чемпіоном СРСР, встановивши черговий світовий рекорд у поштовху (175 кг) і всесоюзний у сумі триборства (447, 5 кг). Та на ігри в Мюнхен тренери взяли молодшого Мухарбі Киржинова, якого він випередив на чемпіонаті.

Виявляється, Петру Королю треба було ще раз довести – тренерам, собі, прихильникам важкої атлетики, що та пізня спортивна зрілість, яка до нього прийшла, не «цвєти запоздалиє», як співалося у популярній пісеньці, а зав’язь майбутніх щедрих плодів.

І 1974 року тренери вирішили взяти на чемпіонат світу обох штангістів – в далекій Манілі Король став таки вперше найсильнішим на планеті. В 33 роки!

Через рік він повторив цей успіх у Москві, тому на Олімпійські ігри 1976 року до Монреалю поїхав першим номером. На олімпійському помості була дуже жорстка боротьба з головним конкурентом поляком Збігневом Качмареком. Справедливість таки знайшла свого героя! Стільки років минуло з того переможного дня в Монреалі – 22 липня 1976 року – але Петро Кіндратович Король  довго пам’ятав той щасливий день і, пригадуючи олімпійський успіх, любив повторювати: «Не дарма ж на Сході кажуть: «Все приходить до того, хто вміє чекати». Він таки став олімпійським чемпіоном!

Зійшовши з великого помосту у 36 років, Король залишився біля штанги, працюючи сім років тренером і виховав кілька майстрів спорту. Але в результаті чергової реформи скоротили посаду тренера з важкої атлетики, і прийшлося олімпійському чемпіонові «дослужувати» інструктором в Палаці спорту «Динамо». Були й інші нелегкі хвилини у післячемпіонському житті  – чи можна їх оминути?! Але надзвичайно вдячний долі, що знайшов свою Галю, Галину Дмитрівну, з якою прожив вже п’ятдесят років. Ким вона для нього тільки не була: дружина і мама синів, домогосподарка і захисниця від усіх бід, лікар і масажист, дієтолог і психолог, одне слово – жінка, без якої, мабуть, не був би тим, ким став. А ще через усе життя проніс він свою втіху і розраду – рибалку. Був як справжній рибалка-професор. Все знав – особливості риб, хімічний склад води, рельєф дна, усякі інші дрібнички, без яких не ловиться…Не раз повторював: «Шкода, що рибалка не входить до олімпійських видів, міг би й там позмагатися за перемогу». Бо як переможець – то усюди. Тепер і його не стало. Жаль…