Під знаком «Племені»

Цьогорічний рейтинг найкращих фільмів року має одну найбільшу та найприємнішу відмінність від усіх попередніх: він містить відразу декілька українських фільмів.

У рейтингу враховані ті фільми, які вийшли протягом 2014 року в український прокат (навіть якщо були зняті минулоріч) або були показані у Львові на фестивальних переглядах.

І хоч будь-який рейтинг є суб’єктивним, ми спробували врахувати різножанрове кіно. До того ж воно розташоване у цьому списку в довільному порядку.

«Плем’я», реж.: Мирослав Слабошпицький

Мабуть, найтитулованіший фільм не лише цього року, а й взагалі найтитулованіший український фільм за часів Незалежності. Події фільму відбуваються в інтернаті для глухих. Єдина мова, яка існує у картині, – мова жестів: ні перекладу, ні субтитрів, ні діалогів у звичному розумінні цього слова. Це – історія кохання, не надто проста і не надто звична, але історія кохання. 

Глядачі добре знають короткометражну картину Слабошпицього «Глухота», що презентувала Україну на Берлінале, а також входила до альманаху «Мудаки. Арабески». Тож ідея стрічки «Плем'я» народилася саме з цієї жорсткої історії про глухих вихованців інтернату. В своєму іноваційному фільмі-експерименті режисер віддав усі ролі непрофесійним акторам.

Це – безкомпромісний та безпомилковий фільм. І тепер надзвичайно цікаво дочекатися нової картини цього режисера.

 «Іда», реж.: Павел Павліковський

Фільм Павелa Павліковського «Іда» – неймовірна чорно-біла історія, дія якої відбувається на початку 60-х. Іда – послушниця, яку сиротою віддали у монастир . Мати-ігуменя намовляє її перед висвяченням відвідати тітку Ванду, єдину живу родичку. Тітка розповідає Іді про її батьків і долю сім’ї. Виявляється, що Іда – єврейка, якій вдалося врятуватися під час Голокосту. Вони їдуть на батьківщину, де загинула їх родина. Яке рішення прийме дівчина, дізнавшись правду про себе та світ, що її оточує? Фільм уже названо найкращим європейським фільмом року, також він представляє Польщу в оскарівських перегонах.

«Сен-Лоран», реж.: Бертран Бонелло

Фільм Бонелло розповідає про ті часи, коли модний дім Іва Сен-Лорана процвітав. Бонелло, автор «Дому терпимості» та «Тирезії», звичайно, не міг обмежитися тим, щоб просто розповісти історію з життя кутюр’є. Він скоріше за його допомогою творить портрет епохи. Традиційні байопіки не вміють витончено та невимовно гарно творити зовнішній світ митця так, що ми крізь нього зазираємо у світ внутрішній. А Бонелло вміє. Тим більше, що у цьому йому допомагає Гаспар Ульєль («Тривалі заручини»). 

А ще у ролі старого Сен-Лорана ми побачимо Хельмута Бергера, одного із улюблених акторів Вісконті. І у дивних, ніби зайвих та штучно вставлених сценах, з’являється не лише зв’язок між молодим та старим Сен-Лораном, а між великим кінематографом. Колишнім (вічним) та теперішнім (не випадково Бергер в образі Сен-Лорана дивиться по телевізору «Загибель богів»).

«Загублена», реж: Девід Фінчер

Неперевершений майстер трилеру Девід Фінчер зняв «Зниклу» із Беном Аффлеком у головній ролі. Нік і Емі - ідеальна пара. Здавалося б, нічого не  могло затьмарити їх шлюб. Але в п'яту річницю весілля Емі зникла. Всі докази вказують на те, що це Нік причетний до цього. Нова картина, при усіх її кримінальних складниках та несподіваних поворотах сюжету,  більше нагадує препарування сучасного шлюбу в умовах сучасного суспільства. Для Фінчера, як завжди, не так багато важить сама подія, як її причини та деталі, до яких він традиційно проявляє максимальну уважність.

Проте це аж ніяк не позбавляє фільм напруження та численних сюжетних несподіванок.

«Готель Гранд-Будапешт», реж.: Вес Андерсон

Цей фільм отримав другий за значенням приз Берлінале. Вес Андерсон у іграшкову-цукеркову обгортку загортає серйозні речі: кохання, смерть, підступність  і навіть зародження фашизму. 

Андерсон і у попередніх фільмах надавав перевагу умовній, ідеальній та майже іграшковій формі. Проте вперше зняв ідеальне кіно. І розігране воно винятково знаменитими акторами: Рейф Файнс, Гарві Кейтель, Том Вілкінсон, Леа Сейду, Сірша Ронан, Матьє Амальрік, Едріен Броуді, Віллем Дефо, Джеф Голдблум і Білл Мюррей...

 «Майдан», реж.: Сергій Лозниця

Лозниця відразу наголосив, що це його Майдан. Він не дає жодного інтерв'ю, жодного коментаря. Він ставить камеру і знімає лише довгі загальні плани, день за днем неупереджено фіксуючи рух людей.

Хвилина за хвилиною ми бачимо, як міняється Майдан, як він стає багряно-чорним. Замість пісень ми чуємо, як на Грушевського викликають медиків. І фінальне «Пливе кача», і людське море, яке завмерло тепер уже у спільному горі.

Жодної оцінки автора ми не бачимо, лише лаконічні титри коротко і нейтрально резюмують факти і позначають дати, розділяючи картину на структурні розділи.

Дехто звинуватив режисера у відстороненості від подій. Проте більшість кінокритиків назвали «Майдан» візуальною історією народження нації.

«Юність», реж.: Річард Лінклейтер

Проект є унікальним поєднанням ігрового та документального кіно. Лінклейтер розпочав зйомки фільму ще влітку 2002 року в себе вдома в Остіні, штат Техас.

Режисер щорічно знімав чотирьох акторів - хлопчика на ім'я Еллан Колтрейн, свою доньку Лореляй Лінклейтер та Ітана Гоука і Патрицію Аркетт, акторів, із яким режисера пов’язує давня дружба.

Знімав 12 років, від шестиріччя Мейсона (так звуть головного героя) до його вісімнадцятиріччя. Проект розвивався як низка імпровізацій, персонажі змінювалися та дорослішали перед камерою. По суті фільм став документацією дорослішання: із радощами та розчаруваннями.

«Вовк з Волл-стріт», реж.: Мартін Скорсезе

«Вовк з Уолл-стріт» Мартіна Скорсезе і Леонардо Ді Капріо вражає. Мабуть, це найкраща спільна робота режисера та актора. І Ді Капріо тут стає повноцінним співавтором. На зміну мертвої декоративності «Банд Нью-Йорка», холодному перфекціонізму «Авіатора» і нудної технічності «Відступників» прийшла жива стихія агресивного і веселого хаосу. Це, звичайно, треба вміти - в такому поважному віці, маючи репутацію сінефіла і архівіста, володіючи «Оскаром» і «Золотою пальмовою гілкою», раптом зняти фільм, який поставить рекорд по кількості сказаного з екрану слова fuck.

«Філомена», реж.: Стівен Фрірз

Сюжет заснований на гучному журналістському розслідуванні Мартіна Сіксміта «Втрачена дитина Філомени Лі». Це глибоко приватна історія ірландки, чиє життя зламали в монастирі, куди вона мала нещастя "загриміти" у юності. Фільм іронічного Фрірза аналізує і подвійну мораль, і фальшиву святенність, і брехливу цноту.

Джуді Денч, яка володіє мегашироким спектром акторських можливостей, захованих у тонких нюансах, блискуче грає водночас і чутливу мелодраму, і іронічну комедію. Фрірзу вдається поєднати сентименти з сарказмом, а приватну документальну історію перетворити в універсальну драму.

«Поводир», реж: Олесь Санін

Як і «Плем’я», «Поводир» став незаперечною подією року. Він встановив рекорд касових зборів для українського кіно.

Події фільму відбуваються на початку 1930-х років в УРСР у драматичні часи індустріалізації, колективізації, Голодомору та репресій.

Фільм, звичайно, пороху не винаходить, проте є без сумніву тим якісним національним продуктом, якого так сильно бракує на нашому екрані.