Податковий абсурд, який нас оминув

У новорічну ніч, якраз у ту мить, коли по всій Україні вибухнуть вітаннями друзі, задзенькають шампанки і навідріз відмовляться передавати сигнали перевантажені мережі мобільних операторів, набере чинності новий Податковий кодекс. Щоб ця подія геть не зіпсувала українцям свято, скажемо так: він міг бути й гіршим.

Автори цього Податкового кодексу, можливо, так поспішали, що просто не мали можливості дозволити своїй фантазії розгулятися на повну, або ж їм забракло часу навіть для того, аби вивчити світовий податковий досвід. І це – тільки на краще, бо страшно навіть уявити, на що ознайомлення з історичними прикладами могло б їх надихнути.

Якщо щось існує – значить, це можна оподаткувати

Скажімо, довідавшись про те, що у XVII сторіччі у німецькому місті Вюртемберзі місцева влада вигадала такий нетривіальний спосіб наповнення скарбниці, як впровадження податку на горобців, Азаров міг би глибоко замислитися. І вже з самого початку 2011 року українці отримали б вітчизняний аналог цього фіскального шедевру, за яким німці свого часу мусили здавати міській владі по 12 горобців або платити штраф. Внаслідок цього відкрилась би нова бізнесова ніша з продажу уже мертвих птахів для лінивих, яку, своєю чергою, також можна було б обкласти якимось спеціальним податком.

А якби, до прикладу, Сергій Тігіпко почув, що у колишній братній радянській республіці, Вірменії, ще порівняно недавно існував податок на пилюку на подвір’ях? Навряд чи ідеологи нашого нового податкового законодавства встояли б перед спокусою запровадити щось таке в Україні, та ще й з благородною метою боротьби за чистоту і піклування про екологію…

І це – лише верхівка айсберга. Копнувши трохи глибше, українські урядовці могли б відкрити для себе такі прецеденти, як податок на вуха, впроваджений 1926 року тибетським далай-ламою, чи податок на колір очей, що існував на початку XVIII сторіччя в Башкирії – щасливі власники чорних очей змушені були платити у казну 2-3 алтини, а ті, кому пощастило менше, і природа наділила їх сірими очима – цілих 8 (подейкують, що таким чином башкири банально боролися проти засилля інородців, та це вже нюанси).

Далі – ще більше: ідея, яка, припускаємо, не могла б не викликати захвату у самого Віктора Януковича. За легендою, один із східних правителів свого часу здогадався обкласти своїх підданих податком за… псування його власних ясновельможних зубів. Мовляв, псувалися вони тим, що місцева їжа була неякісною, відтак відповідати за це мали всі причетні до її готування.

Боїшся – плати, не згоден – плати…

Словом, уже тільки у суто матеріальній сфері творцям нашого нового податкового законодавства насправді було куди розгулятися. Був би тільки час та натхнення, і посилатися на перевірені історією світові зразки можна досхочу.

Однак на матеріальній сфері життя не закінчується – це різноманітні правителі, вигадуючи щораз нові податки, розуміли дуже добре. Скажімо, англійський король Генріх І вигадав «податок на боягузтво», який повинні були платити ті, що не мали бажання йти в армію. Цю ідею розвинув Ричард І, додавши до неї можливість торгу: Корона могла відмовлятися приймати сплату такого податку аж до того моменту, коли запропонована боягузом сума її влаштовувала.

У наших умовах, либонь, такий податок мав би непогані шанси викликати сприйняття у населення, особливо у призовників, які у будь-якому випадку інвестують чималі суми, щоб служба в армії обійшла їх боком. Замість того, аби нести гроші у військкомат або медкомісію, вони сплачували б встановлену законом суму з відчуттям, що приносять державі якусь користь.

До речі, податкове узаконення корупції як такої в історії також не є чимось безпрецедентним. Так, на острові Ява у XVIII сторіччі існував податок на хабарі: молодший торговець платив у казну 3500 гульденів, щоб його призначили на посаду з офіційною зарплатою у 40 гульденів. Щоправда, такі ініціативи вже більше нагадують новаторські підходи київського мера Леоніда Черновецького, ніж пропозиції авторів українського Податкового кодексу.

Якби ж наші можновладці вирішили запровадити податок на незгоду з їхньою політикою, то при цьому вони також могли б «спиратися на світовий досвід». Саме таку річ придумав 1655 року Олівер Кромвель, обклавши податком роялістів тільки за те, що вони були роялістами. В українських умовах аналог такого податку – припустимо, податок на сповідування національно-демократичної ідеології – дозволив би владі досягнути одразу двох омріяних бажань: незгодних з політикою Януковича, Азарова і компанії різко б поменшало, а найбільш жертовні з опозиціонерів у будь-якому випадку допомагали б державі латати бюджетні дірки.

Врешті-решт, не здогадалися автори Податкового кодексу і до того, щоб запровадити справді глобальні податки, як-от податок за мир, який досі діє у Гвінеї (там кожен рік без бойових дій оцінюється в 700 бельгійських франків). Справді ж, якщо війна потребує додаткового фінансування, то у мирний час влада може почувати себе трохи недооціненою, і її треба заохочувати. Мабуть, для такого нововведення ідеологам українського ПК забракло тільки масштабності мислення.

І податківець загавкав

Інша частина українського Податкового кодексу – та, що стосується адміністрування податків, – також насправді залишає чимало приводів для полегшеного зітхання. І тут історія знає такі прецеденти, що українцям іще гріх скаржитися.

Скажімо, ніщо (окрім, хіба що, здорового глузду, який для чинної влади, очевидно, зовсім не є першочерговим критерієм у прийнятті рішень) не заважало Кабінету міністрів піти шляхом римського намісника в Древній Галії Ліцинія, який поділив рік на 14 місяців, аби частіше збирати податки.

Чи, до прикладу, цілком можна було продовжити логіку підвищення акцизного збору на тютюнову продукцію на користь скарбниці за китайською моделлю. У 2009 році влада провінції Хубей у Китаї наказала усім місцевим чиновникам курити більше цигарок, встановивши відповідні квоти – так, в одному селі чиновникам було наказано закупити 400 блоків цигарок на рік.

За «невиконання нормативу куріння», звісно, було передбачено відповідний штраф. При цьому хубейська місцева влада ще й взялася підтримувати вітчизняного виробника, бо рекомендувалося курити власне китайські цигарки. За підтримку чиновниками-курцями іноземних конкурентів – також штраф.

Згадаймо ж, що іще на початку вересня, тобто задовго до остаточного прийняття Податкового кодексу, Віктор Янукович побував у Китаї. Тому українським чиновникам дуже пощастило, що гарант не привіз звідти ідею запровадити для них річні нормативи з куріння «Прилук».

Самим податківцям також не варто нарікати на владні ініціативи, адже за відповідного підходу уряду в Україні могли б з’явитися принципово нові вимоги до їхньої роботи. От у Стокгольмі, до прикладу, одна працівниця податкової адміністрації після запровадження податку на собак вивчила 20 (!) різновидів гавкоту, щоб виявляти «найкращих друзів людини» у будинках ймовірних платників псячого податку.

Зрештою, і на те, що Податковий кодекс в Україні написаний погано, як на це вказувала низка опозиційних депутатів Верховної Ради, також нарікати насправді не варто. «Погано» – це про Кодекс із запобігання уникненню від податків, прийнятий 2006 року у Великобританії. Згідно із цим документом, платник податків повинен повідомити податковому інспектору будь-яку інформацію, яку він не хоче йому повідомляти, але водночас не мусить інформувати його про те, про що він його поінформувати не проти (цю норму, поміж іншим, британські юристи, опитані газетою The Times, віднесли до 25 найбільш дивних законодавчих норм усього світу).

***

Словом, якщо українці й не мають особливого приводу тішитися тим, що передбачено новоствореним Податковим кодексом, то вони можуть принаймні радіти через те, чого там немає. Звичайно, ми не знаємо, що рік прийдешній нам готує – можливо, комусь з українських урядовців потрапить на очі ця добірка, і це супроти волі її автора стане приводом для внесення правок в наше фіскальне законодавство – але наразі в нас все не так погано і абсурдно, як було і є не в одній країні. Що теж є нехай і слабенькою, але все-таки втіхою.