«Правду треба показувати з розумом»

У Львівському палаці мистецтв відкрили міжнародну виставку World Press Photo 2026, що є однією з найважливіших подій у світі фотожурналістики та документальної фотографії. Експозиція демонструє роботи переможців престижного міжнародного конкурсу.

З цієї нагоди ZAXID.NET поговорив з кураторкою виставки, дослідницею фотографїї, засновницею міжнародного фестивалю сучасної фотографії Odesa Photo Days Катериною Радченко. Наша розмова вийшла за межі експозиції. Ми також поговорили про етику та червоні прапори у документальній фотографії, що постійно викликає жваві дискусії у суспільстві. Поміркувати над цим можна буде й під час дискусії «(Не) публікувати? Документальне фото в час війни», що відбудеться 6 листопада у межах виставки World Press Photo 2026 у Львові.

Катерина Радченко (фото Віталія Грабара)

Розкажіть, будь ласка, про особливості цьогорічної виставки та про переможців.

World Press Photo останніми роками постійно змінюється і шукає оптимальний формат. Наприклад, три роки поспіль існували чотири категорії: «Один кадр», «Серія», «Довготривалий проєкт» та «Відкритий формат».

Проте «Відкритий формат» не прижився у середовищі документальної прес-фотографії. Він передбачав більш мистецький підхід, колажі, маніпуляції та фокус на персональному сприйнятті, що суперечить суті документалістики. Цього року його скасували, натомість збільшили кількість переможців у регіонах: тепер з кожного регіону маємо по два переможці в одиночному кадрі та у серії, а також одного ‒ у довготривалому проєкті. Це дає змогу показати більше різноманітних тем ‒ екологічних, соціальних чи спортивних, яким раніше було важко конкурувати з масштабними конфліктами та війнами.

Минулого року спалахнув гучний скандал через намагання показати «різні точки зору», поєднавши в експозиції жертву і ката. (Це був портрет дівчинки Ангеліни, переселенки з Куп’янська, яка страждає на панічні атаки. Фото зробив німецький фотограф Флоріан Бахмайе. На другому знімку – поранений «ДНРівець», фото зробила в окупованому Бахмуті німецька фотографиня Нанна Хайтманн, живе у Москві, – ред.) Що ви думаєте про такий підхід у документальній журналістиці?

Тенденція або спроба показати всі сторони присутня в багатьох сферах мистецтва. Проте під час активної війни цей підхід не працює. Минулого року наша організація мала фінансування на проведення виставки World Press Photo в Україні, але ми відмовилися від цього. Причиною став маніпулятивний відбір та формування експозиції самою командою конкурсу. Експозиція є однаковою для усіх країн, які її демонструють. Ми відмовились саме через те, що вони поставили поруч фотографію пораненого російського солдата на окупованій території (у витонченій композиції, схожій на ікону) та фотографію української дівчинки, яка страждає від панічних атак через російські обстріли.

Тут немає діалогу, тут є завуальований конфлікт. Ми відкрито пояснили свою позицію і зберегли партнерські стосунки з організацією, адже команда World Press Photo не впливає на рішення міжнародного журі, яке щороку змінюється. Цьогорічна ж експозиція дуже збалансована: політичні події, конфлікти та екологія показані доречно, є три українські історії й немає переможців із Росії, тому ми привезли виставку в Україну.

На виставці World Press Photo 2026 у Палаці мистецтв

Експозиція однакова для всіх країн, але в Україні вперше не представлена одна з переможних фотографій українського автора Євгена Малолєтки. Чому виник цей прецедент?

Так, це перший такий прецедент в історії конкурсу. Жінка, зображена на знімку, зазнала важкої травми під час обстрілу. Її знімали кілька фотографів одразу після трагедії, але саме кадр Євгена Малолєтки набув величезного розголосу у світі. Його перемога на World Press Photo знову запустила масову циркуляцію цього зображення в медіа, чого постраждала не очікувала. Вона звернулася з офіційним проханням до World Press Photo не тиражувати її фото.

Наша команда дізналася про це за місяць до відкриття виставки в Києві й вирішила поважати приватність людини, щоб уникнути її ретравматизації. Це не цензура фотографів ‒ у соцмережах та телеграм-каналах ми бачимо десятки таких графічних зображень щодня, тому для українського глядача відсутність цього кадру не змінить сприйняття контексту виставки. Але для самої жінки це було принципово. Це сталося вперше за всю історію конкурсу, але раніше до команди World Press Photo ніколи не звертались ті, хто зображений на фото.

На виставці World Press Photo 2026 у Палаці мистецтв

У зв'язку з цим виникає дискусія: де проходять червоні лінії? Що важливіше ‒ фіксувати історію чи поважати приватність постраждалих?

Неправильно ставити питання «або ми знімаємо, або не показуємо». Знімати потрібно обов'язково, якщо є така можливість. Гірше ‒ не зафіксувати злочин. Ці матеріали є важливими свідченнями для міжнародних судів та OSINT-аналітики. Тож якщо на місті події опинилась людина з камеро, знімати – її обов'язок. Проте є відповідність моменту та контекст публікації ‒ це зовсім інше питання. Не все має миттєво з'являтися в соцмережах чи виставлятися на широкий загал.

На жаль, у нашій прес-спільноті досі немає єдиного етичного кодексу. Багато фотографів мають консервативну позицію, вважаючи, що все зняте має бути негайно опубліковане як абсолютний доказ. Але для кого це доказ? Українці й так бачать цю війну щодня. Як куратор, я вважаю: якщо результатом показу стає лише додаткова травма іншої людини, показувати таке немає сенсу. Ми маємо берегти наші людські ресурси, а не добивати одне одного. Правду треба показувати з розумом.

Катерина Радченко (фото Віталія Грабара)

Як українські фотографи представлені на міжнародних конкурсах та виставкових майданчиках? Чи змінюється ставлення до них?

В Україні фотографія досі залишається недооціненною та майже не має державної підтримки. Існують лише невеликі приватні ініціативи, як-от Odesa Photo Days, що тримаються на зусиллях кількох людей майже без бюджету.

Стосовно міжнародного контексту: у 2022 році був сплеск інтересу, коли світова спільнота з щирого бажання підтримати Україну запрошувала наших авторів, часто зважаючи лише на національність, а не на якість робіт. На мій погляд, це непрофесійно. Це створило ілюзію у багатьох молодих авторів, що вони неймовірно потужні. Зараз цей період минув, усе повернулося на свої місця. Кількість українських авторів за кордоном зменшилася, бо тепер діє суто професійна конкуренція. Ті сильні автори, які здатні конкурувати на міжнародному рівні незалежно від паспорта, залишаються представленими.

На виставці World Press Photo 2026 у Палаці мистецтв

Як нові технології, мобільна фотографія та штучний інтелект впливають на документалістику? Чи розмивається межа між професіоналами та аматорами?

Це глибока тема. Часто кажуть, що російсько-українська війна є найбільш задокументованою в історії. Це правда лише частково. Україна відкрита для міжнародної преси, але є величезні прогалини: у нас майже немає професійних кадрів з евакуаційних потягів, з окупованих територій чи безпосередньо з найнебезпечніших передових позицій. Ці лакуни заповнює вернакулярна (так звана побутова) фотографія ‒ знімки на телефони самих військових чи цивільних в окупації. Так само знімки з дронів чи супутників фіксують унікальну трансформацію ландшафту під час бойових дій. Тому у XXI столітті варто відходити від жорсткого поділу на «професійне» і «аматорське» й сприймати все це як єдиний глобальний візуальний документ.

Щодо штучного інтелекту (ШІ) та маніпуляцій: візуальні фейки існували завжди ‒ уся радянська пропаганда була побудована на них. Жодна фотографія не є абсолютним фактом, це завжди суб'єктивне кадрування автора. ШІ просто змінив метод маніпуляції з колажу на комп'ютерну генерацію. Головне ‒ навчитися аналізувати і не реагувати емоційно, адже мета фейку ‒ змусити вас миттєво зробити репост чи вийти на протест. На щастя, поки що автори, які генерують контент через ШІ, мають поганий візуальний смак, роблять це надто яскраво й неякісно. Я особисто ще не бачила жодного зображення від ШІ, яке б не змогла відрізнити від реальності, тому ставлюся до цього спокійно. Проте для менш досвідчених глядачів такі провокації дійсно можуть бути небезпечними.