Підбиваючи підсумки року, що минає, у день, коли в світі відзначають День кіно, ми хочемо згадати українські фільми, які продовжують тішити глядачів попри усі проблеми, драми та трагедії. В огляді ми обмежились лише тими картинами, які вийшли у прокат протягом року. І тішимося, що все ще в Україні виходить стільки хорошого кіно, що воно не поміщається в п’ятірку.
«Памфір»
Драма Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» (на головному фото) взяла участь у Каннському кінофестивалі , у програмі «Двотижневик режисерів». Це історія колишнього контрабандиста Памфіра, що повернувся додому із заробітків. Проблеми у родині змусили його знову взятись за старе. Зйомки тривали у Чернівецькій та Івано-Франківській областях. Їх колорит – справжній, а не туристичний, як і мова – смачна та автентична. Картина вдало балансує між гострим сюжетом, драматичним зламом, що переживає герой, та якимось дивовижним новим втіленням поетичного кіно. Возьмемо на себе сміливість стверджувати, що це не просто один із найкращих фільмів року, а й один з найкращих українських фільмів часів незалежності.
«Бачення метелика»
Фільм Максима Наконечного «Бачення метелика» також показали у Каннах, у другій за значенням конкурсній програмі «Особливий погляд». Аеророзвідниця Ліля (Рита Бурковська, чий кінодебют відбувся у фільмі «Парфенон» литовського режисера Мантаса Кведаравичюса, який загинув в Маріуполі під час війни Росії проти України) повертається з полону. Вона виявляє, що вагітна. Що робити у цьому випадку їй та її чоловіку Антону (Любомир Валівоць), також ветерану, який так і не зміг остаточно «повернутись» з війни? Героїня, попри все, що випало на її долю не хоче бути жертвою. Вона рухається всупереч обставинам. І весь ритм фільму ніби йде їй назустріч. Події слідують одна за одною швидко та невідворотно.
«Люксембург, Люксембург»
«Люксембург, Люксембург» – це друга повнометражна картина режисера Антоніо Лукіча, відомого за комедією «Мої думки тихі». Лукіч знову говорить про те, що добре знає. Цього разу він навіть виносить у титр «За мотивами реальних подій». Хоча шукати тут саме сюжетних збігів не варто. Йдеться скоріше про емоційні переживання, про пошуки зниклого батька. Але саме особиста нота дозволяє режисерові знайти абсолютно точну інтонацію, слугує камертоном, що протягом усієї картини не дає фальшувати. Коля і Вася – вогонь і вода; дрібний злочинець та поліцейський; хамовитий тіпок, що живе з мамою, та люблячий чоловік і батько – обидва вони є сторонами одної історії, спільних прив’язаностей та розчарувань, надій та реальності. Дуже точно режисер та актори (яких на перший погляд розрізнити практично неможливо) позначають героїв і кольором одягу, і інтонаціями, і мімікою. Нюанси насправді не є дріб’язком та об’єднуються у спільну картину, багатопланову та багатошарову. Саме це є головною принадою картини: її можна сприймати дуже по різному, як комедію чи як драму. Вона працює однаково добре на різних рівнях та у різних жанрах. У фільмі є «клєткі демона» та ціла «клєточна» теорія, бандити 90-х, нова поліція, старі машини та місто, що завмерло у часі.
«Довбуш»
Фільм Олеся Саніна «Довбуш» став найкасовішим фільмом року, зібравши у прокаті понад 68 мільйонів гривень. «Довбуш» поєднує у собі романтизм та міфотворчість історичного екшену та спробу залишатись автентичним у жанрі, який таке не дуже передбачає. У фільмі зібрані сюжетні лінії та герої, яких вистачило б мінімум ще на три повноцінні картини. Цікавими могли б вийти окремі історії Марічки, Дзвінчука та Івана Довбуша. Зібрані до купи вони стають водночас принадою картини, створюючи насичений інтригою та подіями сюжет. З іншого боку їх можна вважати і недоліком стрічки, адже впхати стільки усього в 130 хвилин екранного часу, а ще додати поетичні флешбеки та криваві бійки – задача не з простих. Треба сказати, що Олесю Саніну це загалом вдається. Окремими героями фільму є гуцульська говірка та Карпати. Вони прекрасні та виглядають дуже автентично, без туристичних загравань та «пластику». Камера одного з найкращих українських операторів Сергія Михальчука фіксує і запаморочливу красу гірських краєвидів, і болото, яке місять герої у численних бійках.
«20 днів у Маріуполі»
Документальний фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» став першою українською картиною, яка потрапила до коротких списків «Оскара» у категорії «найкращий міжнародний фільм». Також картина є й у коротких списках категорії «найкращий документальний фільм». Тут українське кіно доходило й до номінацій. А ще це найкасовіший документальний фільм в Україні. Протягом 20 днів після початку повномасштабної війни Росії проти України журналіст й оператор агенції Associated Press Мстислав Чернов разом із фотографом Євгеном Малолєткою та продюсеркою Василісою Степаненко висвітлювали події в Маріуполі. Вони зафіксували численні злочини країни-агресорки, включно з бомбардуванням пологового будинку.