«Якщо кіно робить тобі комфортно, це не кіно»

Уже 16 січня в український прокат вийде комедія Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Вже досить довго картина «блукає» різноманітними фестивалями, збираючи на них численні нагороди. Вперше фільм було показано у секції East of West Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах, де «Мої думки тихі» удостоїлись Спеціальної премії журі. Українська прем’єра відбулася в рамках Одеського міжнародного кінофестивалю, де робота Лукіча отримала приз глядацьких симпатій, премію FIPRESCI за найкращий український фільм, премію за найкращу акторську роботу (Ірма Вітовська) та спеціальну згадку журі (Андрій Лідаговський). Українські кінокритики нагородили фільм у категорії «Відкриття року», яка відзначає автора найкращого повнометражного дебюту, а Ірма Вітовська була нагороджена за найкращу жіночу роль.

«Мої думки тихі» – повнометражний дебют Антоніо Лукіча, який розповідає про дивакуватого двометрового звукорежисера Вадима (Андрій Лідаговський), який має поїхати на історичну батьківщину, щоб записати голоси закарпатських тварин. Проте завдання, що має стати його квитком до омріяної Канади, ускладнюється, адже партнеркою Вадима у мандрах стає його мама (Ірма Вітовська).

Іронічна комедія, де про надзвичайно важливі речі, говориться із гумором – прекрасна можливість подивитись хороше українське кіно.

Про свій фільм Антоніо Лукіч розповів ZAXID.NET під час фестивалю у Мінську, де фільм здобув свою чергову нагороду.

Антоніо Лукіч

Ваш фільм відносять відразу до декількох жанрів. Наприклад, гід по мінському фестивалю «Лістапад» розповідає про нього у категорії роуд-муві. Як би ви самі означили жанр картини?

Це складне запитання, я побачив, що у цьому гіді ми би точно могли спокійно потрапити мінімум у чотири категорії. Адже це і комедія, і фільм, на який варто піти з батьками.

До речі, при прокаті в Україні ми якраз і позиціонуємо цей фільм як такий, на який варто зводити свою маму. Трохи спекулюємо на людських прив’язаностях, щоб змусити людей піти у кіно. Адже перед нами стоїть складний виклик: підняти людей з диванів та змусити подивитися у кінотеатрах український фільм. Тому ми користуємося будь-якими засобами, як на війні.

А для вас це насамперед який жанр?

Мені завжди подобалося таке визначення жанру як лірична комедія. Вона будується на стику характеру персонажу та незвичних обставин, у які він потрапляє. Або сумна комедія, як казав Георгій Данелія. Або незручна комедія, коли сміх виникає не тому, що смішно жартують, а через достатньо незручне положення героя, з яким глядачі себе ідентифікують у цей момент.

У вас дуже нетиповий герой. За рахунок чого глядач має себе ідентифікувати з ним?

Уся його специфічність, як на мене, є у світовідчутті. Це світовідчуття людини, яка не поміщається у жодні рамки, ані у соціальні, ані у професійні. Навіть на поличку в потязі. Для мене це маркер покоління, такого трохи непристосованого до життя. І у цій незручності люди себе пізнають.

Чи можна сказати, що це почасти продовження вашої короткометражки «У Манчестері йшов дощ»?

Це без сумніву той самий герой, але я з того часу пройшов великий шлях. Так що це навіть якщо і продовження, то скоріше не вперед, а десь вглиб. Хочу сподіватись на це. Тобто це той самий герой, але зовсім інша історія.

Андрій Лідаговський є непрофесійним актором…

Так в картині він грає себе, людину, яка не може нікому сказати «ні».

Натомість Ірма Вітовська є сьогодні однією із найвідоміших українських актрис. Наскільки складно було поєднати їх в кадрі так органічно?

Будь-який режисер стурбований тим, щоб в кадрі був ансамбль. Ансамблевість Ірми та Андрія полягала в тому, щоб не грати тільки на різниці зросту. Для того, щоб досягнути природності їх спільного існування в кадрі, ми дуже багато репетирували.

З Андрієм ми разом писали сценарій, працювали разом і над ситуаціями, і над репліками. Тому він від початку був дуже глибоко інтегрований у фільм. А Ірму ми намагалися інтегрувати протягом двох з половиною місяців. Репетицій було достатньо багато, більшість ідей народилося саме там.

Чому ви поміняли назву?

З цією назвою ми пітчінгувалися. Ця назва подобалась жіночій половині нашої команди, зокрема Ірмі, яка бачила у ній відсилання до молитви. Мені вона теж подобалась, для мене в ній є несказані слова. Клубок у горлі героя не випадковий, бо герой не може сказати мамі те, що хотів би. Тому ми вирішили посилити саме цю лінію, лінію непроговорених слів.

Попередня назва – «Хлопок однією доленею», це більше було про пошук звуку, якого немає, про тишу, яка в середині і яку дуже важко почути у сучасному світі. Саме з такого мого трактування цього японського виразу, в мене народилася ідея фільму.

Кадр з фільму

Важко визначити, в який час відбуваються події. І разом з тим є певні часові маркери: техніка, берці тощо. Для вас час є важливим?

Я не бачу кіно як майданчик для політичних висловлювань. Бо політика є тимчасовою. Звісно, якщо з політики видобувати якісь конкретні людські якості, в яких немає терміну придатності, то така вона мене може цікавить.

Я можу про політику говорити з друзями, навіть десь на публіці. Але не в кіно. Мені хочеться думати, що кінематографі є про щось вічне.

От час для мене є важливим, але я передаю його не через декорації, а через характери героїв. Через їх непристосованість, неможливість поговорити з батьками тощо. Для мене це є скоріше показником часу. В чомусь це є фільм про покоління фрілансерів.

Чи уявляли ви собі, в яких саме місцях глядачі будуть сміятися?

У студентські роки для мене сміх був показником успішності фільму. Зараз це не є головним, хоча я, звичайно, передбачаю, де можуть сміятись. Але знявши повнометражний фільм я зрозумів, що цілісність роботи є важливішою, ніж ідея окремих епізодів. Недарма кажуть, що фільм з сімнадцяти геніальних епізодів може в цілому виявитися гіршим, ніж фільм з семи хороших. Так що, звичайно, передбачаю, але не вважаю, що викликати сміх є головною метою.

Ви показували фільм в декількох країнах. Чи є географічна різниця в тому, над чим сміються?

Це дуже цікаво проаналізувати. Цікаво, що наші люди більше схильні співчувати поколінню батьків. Для наших глядачів у фільмі головна Ірма. А чим далі на Захід, тим більше співчувають Андрію. Тобто у цьому діалозі поколінь західний світ стає на бік молоді.

Цю мою теорію повністю підтвердила премія наших кінокритиків, які віддали головні акторські призи Ірмі та Ахтему Сеітаблаєву (виконавець головної ролі у фільмі Нарімана Алієва «Додому»), які зіграли маму та батька. А діти залишились поза увагою. Чому так сталося, не знаю. Для мене це пов’язано із вмінням знаходити правильні реакції на незручні теми. А якщо кіно робить тобі комфортно, це не кіно. Але в нас не завжди вміють реагувати на такий дискомфорт.

Кадр з фільму

Чи для вас важливими є призи?

Мені цікаво в першу чергу спостерігати за собою, наскільки призи вплинуть на мене, на мою долю. Наразі я нічого такого не помічаю. От досить великий грошовий приз у Карлових Варах допоміг мені закрити якісь старі борги по фільму. Але загалом нагороди не роблять фільм ані кращим, ані гіршим. Звичайно, у вузькому колі тих, хто дивиться інтелектуальне кіно, фестивальні призи роблять ім’я. Для всіх інших вони особливо нічого не значать.

У Закарпатті, де відбуваються головні події фільму, гумор закладений у самій мові. Як ви працюєте з цим сильним інструментом? Чи не пропадає він у перекладі?

Так, це важливий інструмент. Для мене закарпатський діалект підкреслює те, що герой приїздить додому, ставши там зовсім чужим. Він навіть не дуже розуміє, що від нього хочуть прикордонники. Перекласти, адаптувати це є досить великим викликом. Було складно. Ми використовували англійський сленг в англійських субтитрах. Для мене це фантастична фактура і актори, які нею володіють, є на вагу золота. Круто, що вони знайшлися.

Важливо, що закарпатський діалект погано розуміють і в Україні, і в Європі. Так що адаптувати фільм треба було однаково для всіх.

Чого ви очікуєте від прокату?

Очікування в мене максимально занижені. Так що прокат у будь-якому випадку стане для мене сюрпризом. Життя покаже. Для мене це спроба виховати глядача дивитися кіно, яке вимагає мінімального зусилля, далеко не каннського навіть, мінімального. Але вимагає. Розумію, що важливі для мене слова та емоції для всіх також щось значитимуть, але сподіваюся.

Фото надані Toy Cinema