Репортаж із кабелем на шиї

Те, про що опозиційно налаштовані до Кремля чи просто незалежні експерти говорили протягом усього 2025 року, почало втілюватися в життя тоді, коли вони й прогнозували – на початку 2026-го. Російська економіка швидкими темпами стала руйнуватися. Причому темпи ці вже ніхто особливо й не намагається приховувати. Хіба що не дуже афішують, але навіть вождь російських медіапропагандистів, так званих «охранітєлєй», Владімір Соловйов почав говорити у своїх етерах про, м’яко кажучи, погану економічну ситуацію в країні-агресорі.

Такі проблеми в економіці, які вже неможливо приховати, звісна річ, мали потягнути за собою якісь контрдії. Якими ж стали перші кроки російської влади в поточному році? Такими, як, в принципі, й очікувалося. Кремль почав закручувати гайки.

І йдеться навіть не про збільшення податків та інші фінансово-каральні заходи, хоч і про них також. Утім, те ж підвищення податків було заплановане заздалегідь. Мова про репресії проти російського суспільства, яке буквально з перших днів 2026-го настільки шокувалося цінам у супермаркетах, що завалило свої соцмережі відео зі щирим, непідробним обуренням.

Ішли тиждень за тижнем, а хвиля обурення не зменшувалася – бо не знижувалися ціни, а спадали тільки темпи виробництва і рівень працевлаштування. До всього додалися ще й проблеми на фронті, де давно «звільнений» Куп’янськ ЗСУ повернули під свій контроль, забивши усіх російських «прапороносців», та в тилу, де у Новосибірській області забивала уже російська влада – але не українських військових (звідки їм там взятися), а худобу своїх власних фермерів.

Одне слово, ситуація всередині Російської Федерації поступово доходить до тієї точки, коли відкладати рішучі дії було вже нікуди. І Кремль пішов у наступ. У наступ на останній форпост якої-не-якої свободи – свободи в інтернеті. Після YouTube та WhatsApp режим Путіна взявся за мегапопулярний у Росії Telegram, а потім, не чекаючи початку повноцінної війни з дітищем росіянина Павла Дурова – почав вимикати інтернет. Причому вже не деінде, а в столиці. Яка до останнього часу перебувала в особливих, практично тепличних умовах. А тепер москвичі, вибачте за натуралізм, не можуть навіть попісяти в публічних місцях – інтернету немає, туалети не працюють…

…І тут варто відзначити ось що. Усі ці обмеження й утиски, які поступово переросли у відвертий терор – насправді почалися не в січні 2026-го. І навіть не в березні 2022-го. Та що там – навіть не навесні 2014-го. Вони почалися значно, значно раніше.

Тут можна було б розгорнути дискусію, що саме вважати початком закручування суспільних гайок – розгром опозиційного до Путіна телеканалу НТВ, звільнення з ОРТ ведучого Сєргєя Доренка, який посмів покритикувати нового на той момент президента в історії зі субмариною «Курськ» чи в якийсь інший момент. Це все цікаво для істориків, дослідників, для нас же важливий сам факт. А він полягає в тому, що все почалося давним-давно.

Причому почалося (принаймні подавалося) під цілком патріотичним соусом. Патріотичним і безпековим. Друга чеченська війна, тероризм, загроза суспільній безпеці – як тут не поступитися (тимчасово, звісна річ) частиною вольностей. Які, до того ж, будемо чесними, великій кількості росіян не були й потрібні. А в обмін на це – припиняться (насправді ні, але це вже деталі) теракти, зменшиться чи зникне небезпека з боку непокірної Чечні та все інше.

Знов-таки, можна довго дискутувати, чи ж припинилося все те, у «боротьбі» із чим закручували гайки російському суспільству, але важливо не це. Важливо, що процес розпочинався досить повільно й зачіпав далеко не всі верстви населення. Тож склалася ілюзія, що Кремль повоює собі з відверто опозиційними спільнотами, а абсолютну більшість, аполітичну й електорально індиферентну, це не зачепить в принципі.

Так штука в тому, що цей процес не може зупинитися в якійсь конкретній проміжній точці. Хоча б тому, що навіщо це робити, якщо можна закрутити про всяк випадок ще сильніше. А потім виявляється, що вже не можна, а треба. Бо ситуація в країні дедалі гірша. (Чим не опис життя наркомана, правда?)

Отак за чверть століття Росія й росіяни докотилися з якихось малопомітних переформатувань опозиційних телеканалів до повноцінного інформаційного концтабору. Докотилися абсолютно логічно, очікувано, прогнозовано й неминуче. І повернення із цього концтабору, якщо й буде – то займе ой як немало часу (і ще більше ресурсів)…

Навіщо нам уся ця російська історія – спитаєте ви. А я відповім. Для того ж, для чого американцям так зайшов фільм «Містер Ніхто проти Путіна», що навіть отримав «Оскара». Бо це – попередження. Попередження про те, що може статися, якщо поступитися трохи отут, трохи отам. Якщо в принципі – поступатися якимись правами і свободами. Навіть заради благої, патріотичної справи.

В американців, між іншим, своя унікальна історія під назвою «Дональд Трамп». Який у деяких моментах ну дуже нагадує своїх авторитарних колег. Але залишмо проблеми США американцям. І подумаймо про те, що в Україні часів Зеленського, особливо під час повномасштабної війни, теж почалися схожі процеси. Наприклад, телемарафон. Де не те що тотальне, а практично стовідсоткове засилля персонажів з влади. Чи інші обмеження, яких можна було б уникнути і які, чесно кажучи, зовсім не виглядають як потрібні чи корисні.

Авторитарні режими, які згодом перетворюються на режими тоталітарні, саме так і формуються. Крок за кроком. Чергова маленька перемога режиму, яка сама по собі начебто нічого і не значить. Але настає момент, коли ці перемоги накопичуються настільки сильно, я б сказав, потужно, що вже можна просто вимкнути інтернет у столиці. Або принаймні заблокувати практично всі ресурси, крім контрольованого режимом месенджера.

У своєму «Репортажі зі зашморгом на шиї» великий чеський письменник Юліус Фучик (якого один із найстрашніших тоталітарних режимів світу, німецький, справді повісив у своїй столиці) просив читачів: «Люди, будьте пильними». Будьте пильними, українці. І вчіться на чужих помилках. Навіть на помилках ворогів. Передусім на помилках ворогів. Особливо таких ворогів.