Російський голос в українській хаті

Верховна Рада України звернулася до Константинопольського патріарха про надання автокефалії Українській Православній Церкві, яка формально вже століттями перебуває у підпорядкуванні Московського патріархату.

Перш за все виникають сумніви: чи такими справами мав би займатися парламент? Це відкрите питання стосується самої філософії взаємин держави з церквою. Рішення Верховної Ради може підтвердити стереотипний образ православ'я як релігії, заснованої на «союзі престолу з вівтарем». Крім того, у складному становищі опинився патріарх Константинопольський, адже, якщо він піддасться українському тиску, то може бути звинувачений у втручанні в політику і сприянні антиросійським «інтригам» Заходу.

Істотним є те, яке практичне значення мало б надання українському православ’ю автокефалії. Українська Православна Церква (Московського Патріархату) володіє фінансовою і адміністративною автономією. Вона сама обирає свого зверхника, патріарх Московський лише підтверджує цей вибір. Там немає сильної формальної залежності. Тому ймовірний успіх ініціативи Верховної Ради варто розглядати у чотирьох площинах.

По-перше, автокефалія підтвердила б незалежність української держави. У Польщі Римо-католицька церква є незалежною, і її вірним було б прикро, якби замість польської функціонувала німецька чи австрійська церква. За аналогією з постанням 1918 року в Польщі автокефальної Польської Православної Церкви, визнання українського автокефалії ознакувало б символічний розрив із залежністю від Москви.

По-друге, створення незалежної автокефальної Православної Церкви в Україні сприятиме об'єднанню українського православ'я. В Україні є три співіснуючі (щоб не казати «ворогуючі») Православні Церкви: Українська автокефальна православна церква, яка має найменший вплив; Українська православна церква Київського патріархату та Українська православна церква Московського патріархату. Проблема перших двох у тому, що вони є автокефальними неканонічно, тобто незалежні, але невизнані в православному світі, отже, є фактично «нелегальними».

Така кількість церков є на релігійному рівні чимось химерним, несумісним із православною традицією, а на рівні суспільно-політичному перешкоджає формуванню нації. Протягом багатьох років чиняться спроби – політиками, не клерикалами – створити єдину національну церкву. Якщо б вони завершилися успіхом, то ще питання, чи Московський Патріархат визнав би таку церкву. А також: як зреагувала б Українська греко-католицька церква? Вона також подавала сигнали про необхідність зближення.

По-третє, постання автокефальної УКП послабило б Московський патріархат. Він втратив би мільйони вірян, матеріальних ресурсів, а також, наприклад, юрисдикцію над Києво-Печерською Лаврою – символічним місцем для східнослов'янського православ'я.

І нарешті, по-четверте, Московський патріархат перестав би бути «російським голосом в українській хаті». Цей «голос» і так ослаб за два минулі роки, оскільки московська церква зайняла амбівалентну позицію щодо російсько-української війни. До 2014 року УПЦ МП залишалася потужним російським пропагандистським  рупором. І якщо б надійшли інші часи, Росія могла б постаратися, щоб «російський голос» знову залунав. Об'єднання українських церков вибило б цей рупор із російських рук.

Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET  і польським  часописом  Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.

Оригінальна назва статті:  Rosyjski głos w ukraińskim domu („Nowa Europa Wschodnia”)