Щоб обернути в руїну спальний район величезного міста й винищити більшість його мешканців, знадобилося три дні. Першого серпня 1944-го року вибухнуло легендарне Варшавське повстання, котре, однак, вже за кілька днів, було криваво придушене німцями. Коли ж окупанти впоралися з бойовими загонами повстанців, черга дійшла до тих, хто в таких випадках потерпає найбільше – цивільних. Зі специфічною, притаманною лише нацистам, диявольською скрупульозністю, відділення СС ходили від будинку до будинку Варшави й вогнеметами випалювали все живе у під’їздах і квартирах.
Варшавський район Воля потерпів найсильніше. Цивільних зводили до узгоджених місць й масово розстрілювали: 5-го серпня на вулиці Вольській 55 було страчено 6 тис. людей; на вулиці Окоповій – 5 тис., на вулицях Млинарській, Ґурчевській, Залізній – всюди є місця розстрілів. Каральна акція була блискавичною: упродовж 5-7 серпня німці вбили від 30 до 65 тис. варшав’ян. Точну кількість жертв неможливо встановити, оскільки багато тіл спалили.
У 1965-му році, через 21 рік після «різанини на Волі», польські католицькі єпископи напишуть своїм німецьким колегам лист, де пробачатимуть і проситимуть вибачення за минулі історичні кривди. Це буде грандіозний прорив на шляху до майбутнього польсько-німецького поєднання. До того часу вже був закладений фундамент франко-німецького порозуміння й примирення. У 1970-му році, німецький канцлер Віллі Брандт впав навколішки перед пам’ятником повстанцям Варшавського ґетто. Цим символічним жестом у Європі почалася ера «політики жалю». Без слів «ніколи знову» не обходилися важливі дати й міжнародні конференції. Пам’ятники, звернення, риторика покаяння й прощення стала панівною у міжнародних перемовинах про історичні події. Після об’єднання Німеччини й колапсу Радянського Союзу процеси каяття за минулі кривди набули безпрецедентних масштабів: французи мирилися з німцями; німці з євреями, поляками з росіянами; поляки з українцями. Був період, коли навіть росіяни перепрошували поляків за Катинський розстріл.
Кожен процес міжнародного примирення координувався в рамках спеціальної політики, котру ще називають політикою пам’яті. Це специфічна стратегія формування загальнонаціонального офіційного історичного наративу через свідомо впроваджені норми. Врешті на початку 21-го століття історичні події універсального виміру здебільшого трактувалися усталено: «Голокост неможливо заперечити», «колективної вини народів не існує», «меншості повинні бути захищені», «право на безпеку є невід’ємним, а отже, і право на біженство й притулок» тощо.
Ці ідеї є похідними від філософії прав людини, котра в другій половині 20-го століття набула ознак автономної суспільно-політичної доктрини. Однак і права людини, і миротворча спрямованість політик пам’яті, і міжнародна політкоректність є різними частинками ліберальної демократії, глобального тренду, що зовсім недавно ще виглядав безальтернативним.
Миротворчі й політкоректні інтенції в конструюванні історичного сприйняття не були ознаками особливої моральності та свідомості західних політичних еліт 1990-тих чи 2000-них, не варто бути наївним. Навпаки, питання минулого частенько використовувалося інструментально – для побудови добросусідських стосунків між державами, для покращення торгівлі й підвищення почуття безпеки, для вирішення внутрішньодержавних проблем з меншинами, для утримання влади. Якщо якийсь епізод не пасував міжнародним взаєминам, його цілком легко оминали. Глави держав без жодних проблем просили один в одного вибачення і роздумували про страждання звичайної людини в часи війни. Агресія й претензії в міжнародних та історичних дебатах стали прерогативою маргіналів. Адже, якщо ти перебуваєш всередині міжнародного тренду, ти або граєш за правилами зовнішньополітичного середовища, або випадаєш з нього й втрачаєш союзників, друзів і владу.
Перелам
Значення терміну «тренд» передбачає його обов’язкову скінченність. І як тільки в ліберальної демократії з’явився впливовий конкурент – суверенна, читай «квазі» або «авторитарна» демократія – концептуальні зміни моментально виявилися і на фронті міжнародних відносин й міждержавних переговорів про драматичні сторінки спільної історії. Праві популісти – нові предтечі нових порядків – швидко й активно «призначили» головних ворогів: ліберальні еліти, глобалістський устрій і диктатуру політкоректності.
Неможливо впевнено сказати, коли відбувся відкат від «людиноцентризму» до «народоцентризму» в глобальному масштабі. Ми вже всередині нового світового тренду, котрий жодним чином не спадає. Навпаки, переходить до нового етапу власного становлення: персоніфікується. Один за одним на планеті укріплюються сильні «батьки націй», для котрих обов’язкова ротація влади є лише умовністю. Китай, Росія, Туреччина, Єгипет, Ізраїль, Угорщина, Польща – лише видима частинка льодовика.
Ймовірних причин правого ренесансу існує чимало: від наслідків глобалізації, через нерівномірний розподіл матеріальних благ, до відчуття загрози персональній ідентичності в плинному світі. Різноманіття причин, однак, не значить, що механіка здійснення влади теж така строката. Навпаки, вона чудово піддається уніфікації, оскільки утримання і реалізація влади – це завжди набір вичерпних тактик. Наприклад, абсолютна більшість керівників вищезгаданих держав прагне монополії в інформаційному просторі.
Інша універсальна технологія – це спроба повної інструменталізації історії. Історична політика традиційно займає особливе місце в процесі реалізації влади в авторитарних і «суверенних» режимах. Історія має величезний пояснювальний потенція, а отже, безпосередній вплив на національну ідентичність. Адже неможливо відповісти на питання «хто ми?», не розуміючи «звідки ми» і чим «ми» відрізняємося від «них». А зміна чи корегування національної ідентичності – головна стратегія нинішніх популістів.
Така логіка утримування влади зводиться до кількох компонентів: на авансцену виводиться соціальна група людей, котра в минулому почувалася приниженою. Паралельно оголошуються національні зрадники (ліваки-комуністи, євреї-капіталісти тощо) і зовнішні небезпеки (імміграція, тероризм, український націоналізм чи змова глобальних еліт). Як результат ми отримуємо однорідну субстанцію збурених мас, що піддаються практично необмеженому впливу.
Важливим моментом тут є почуття образи і несправедливості, оскільки саме воно фактично й остаточно розв’язало руки і язики нинішнім борцям за суверенітет народів. Ображена колись людина, як виявилося, може виправдати будь-яку дію сьогодні, апелюючи до ідей абстрактної справедливості й відплати. Не дивно, відтак, що праві популісти позиціонують себе представниками ображених і зневажених верств. У Польщі, наприклад, навіть термін спеціальний вигадали – «індустрія презирства». Праві лідери думок вважали, що ліберальна більшість розгорнула спеціальну кампанію зневаги в стосунку до гибелі президента Леха Качинського. Як наслідок, теперішня жовчна інформаційна кампанія спрямована проти Адама Міхніка чи Леха Валенси для багатьох є легітимною і справедливою відплатою за попередні приниження.
Агресивна зміна стилістики й дискурсу міжнародної політики нових правих не спровокована виключно зовнішніми факторами й кон’юнктурою. Вона є логічною закономірністю функціонування право-популістських режимів, які зараз активно самі себе розбудовують. Без мартирологів, ворогів, зрадників і героїв жоден з цих режимів не може існувати довго, а отже, немає різниці, чи є реальними явища, яким оголошують війну. Постійна боротьба – це запорука політичного життя. А це значить, що вона триватиме максимально довго. Де немає реальних ворогів – створюються віртуальні. Де важко побороти явище, боряться з його символами: близькосхідними біженцями – знаком тероризму й ісламізації, «університетом Сороса» – знаком єврейської змови, українськими цвинтарями – знаком бандерівського націоналізму. Список нескінчений.
Damage control
Ідея про те, що агресія й зухвальство на міжнародній арені є об’єктивно притаманною моделлю поведінки нових популістів, підводить до висновку, що поля для маневрів практично немає, і ми приречені на постійні претензії та конфлікти. Частково це справді так. Вже давно очевидно, що будь-яка поступка чи жест доброї волі з боку України у стосунку до західних сусідів лише провокує апетит. Коли Петро Порошенко у 2016-му році у Варшаві встав навколішки перед монументом пам’яті жертвам етнічних чисток на Волині, більшість польських коментаторів не звернули на це особливої уваги. Хоча жест був безпрецедентний. Вибачення, виявилося, вже не достатньо. Далі з’явився цілий список вимог, що стосується вже не минулого, а поточної української політики.
Ще радикальнішу позицію зайняв лідер Угорщини Віктор Орбан, котрий прямо заявив, що йому байдуже, чи визнає Венеційська комісія український закон про освіту прийнятним і європейським, чи ні. Претензій Угорщини від цього не поменшає. Навпаки, навіть якщо Україна модифікує цей закон у відповідності до рекомендацій комісії, Будапешт має додатковий список «небажаних» ініціатив Києва. Зокрема, проект про реституцію церковного майна і про громадянство. Виглядає, що прем’єр Орбан відстоюватиме можливість роздачі угорських паспортів в Україні. Цей ілюстративний приклад лише доводить, що політика публічних взаємних поступок і компромісів канула в небуття.
Поле зовнішньополітичних маневрів України в історичних і міжнаціональних питаннях зменшуються, як шагренева шкіра. Києву, однак, не варто впадати у спокусу бездіяльності. Завжди можна розвести руками й сказати, що від нас вже нічого не залежить, проте це не правда. Просто треба перелаштовуватися на ходу під особливості часу й спробувати зіграти за правилами, які вже й так домінують у світі.
Найперше необхідно навести лад у власному домі. Нинішня українська політика пам’яті, сформована нашвидкуруч, у час анексії Криму й гарячих боїв на Донбасі, потребує ґрунтовного переосмислення й зменшення рівня внутрішньої конфліктогенності. Звуження головного фокусу в історичній політиці до історії націоналістичних рухів Галичини 1930-40х. років – штучне й деструктивне. Так само дивними, м’яко кажучи, є ідеї, що вже давно витають навколо Інституту Національної Пам’яті, про визнання радянського періоду України періодом окупації. Взагалі дивують нескінченні спроби відгородити українців від співпричетності до минулих режимів. Для того, щоб офіційний український історичний наратив був життєздатним, він повинен охоплювати всі частини й періоди життя українців, євреїв, поляків, росіян та інших меншин, що проживали на цій землі. Включати, а не стирати їхні долі, гріхи та приховані скелети. Відверто говорити про періоди дружби і ворожнечі. Інклюзивна, центристська модель української історії апріорі буде прийнятною для більшості українських громадян, а значить, матиме найбільший запас життєздатності.
Міцніший ґрунт вдома додасть впевненості в розмові зі сусідами, а саме впевненість є одним із наріжних каменів ефективних переговорів з лідерами типу Віктора Орбана чи Ярослава Качинського. Парадоксально, проте в деяких аспектах домовлятися з цими «батьками націй» може бути легше, аніж з їхніми попередниками. Керівники, котрі вірять в авторитарні форми правління, вірять в прагматичну політику. Якщо з лідерами ліберальних демократій домовленості найчастіше ведуться публічно й за круглими столами, то з лідерами нового типу – за зачиненими дверима. І там, і там, політики, звичайно, торгуються. Проте непублічно завжди можна виторгувати більше й добитися поступок, котрі жодна зі сторін привселюдно не озвучить. Годі, звичайно, сподіватися, що Україні вдасться задовільнити вал вимог від найближчих західних сусідів – міжнародна кон’юнктура геть цьому не сприяє. Натомість, варто хоча б зосередитися на мінімізації збитків (damage control).
P.S. Коли 1965 року польські єпископи писали до німецьких легендарний миротворчий лист, у Німеччині, в місті Вестерланді, працював депутатом чоловік на ім’я Гайнц Райнефарт. До цього він десять років був мером цього міста. У 1944-му він безпосередньо керував каральними акціями СС на варшавській Волі. Головні кроки польсько-німецького примирення відбувалися у час, коли в Німеччині високі публічні посади обіймали військові злочинці, проте ніхто нікому ультиматумів не ставив. Люди, що прагнули порозуміння, шукали можливостей, натомість ті, хто прагне конфліктів, шукають причин.
Ми використовуємо