Польсько-українського конфлікту не існує

«Ващиковський розіграв цирк на Лонського», «Консул з Луцька зазіхає на Львів», «Дуда не має нас повчати», «Ми самі знаємо, хто наш герой», «Поляки знюхалися з Кремлем», «У Варшаві пройшов антиукраїнський марш», «Складаємо чорний список», «Навколо вороги, зрада»… Минулими днями схожі меседжі просто переливаються через вінця українського інформаційного простору. Емоції на межі – польсько-український конфлікт розпалюється!.. Нібито розпалюється…

Для розуміння ситуації потрібно провести межу між міждержавними відносинами та ролевим театральним дійством окремих політичних постатей. На щастя, дві найбільші країни Східної Європи сьогодні не лише не конфліктують, але й успішно розвивають співпрацю. Збільшується товарообіг та обмін інвестиціями, скасовано короткострокові візи, підписано пенсійну угоду, що забезпечить зарахування стажу і страхових внесків українців, які працюють у Польщі, та поляків, котрі працюють в Україні; підписано рамкову угоду про економічне партнерство, яка відкриває можливість фінансування значних інфраструктурних проектів, зводяться нові пункти перетину кордону, запускаються нові залізничні та авіаційні рейси, біля Львова мають побудувати потужний «сухий порт» – залізнично-автомобільний логістичний центр… Окрім того, на ділі, а не лише на папері функціонують програми транскордонної співпраці – як, скажімо, PL-BY-UA (програма транскордонної співпраці Польща-Білорусь-Україна). Польщу та Україну об’єднують питання загальної безпеки, проблема забезпечення стабільності регіону, його енергетичної незалежності. Лише разом держави можуть в повній мірі використовувати вигоди свого географічного розташування, спільно розвиваючи інфраструктуру. Нещодавно на кордоні краєм вуха почув розмову двох водіїв автобусів – польського та українського: «Ще трохи так людей повозимо, і не буде ані Польщі, ані України – все буде у нас спільне…»

Сусідок об’єднує не лише сьогодення, але й історія та культура. Нехай хтось каже, що історія у нас складна. Так, але все ж вона об’єднує, не роз’єднує – про це згодом.

На щастя, все це діється у нас на очах – простесенько перед носом. Та, певно, так уже влаштований сучасний медіапростір, що в новинах існує запит на негатив… Читачі, глядачі, слухачі потребують видовищ, скандалів, а дійові особи – піару.

Отож «конфлікт» нібито розгоряється, бо його хтось роздмухує. А робить це, звісно, той, кому це вигідно: радикальні політики – «партії війни». Такі є по обидва боки кордону. Насправді вони не запеклі вороги, які хочуть перегризти одне одному горлянку – вони партнери, що не можуть існувати одне без одного. Пам’ятаєте, в пісні «Будки суфлера» є слова «Бо до танго треба двох…». В нашому випадку маємо радше не танго, а бойовий гопак чи, можливо, бразильське капуеро – танцювати його соло не годиться, потрібно пару. Українські «орли» не можуть без польських.

Обкидуючи одне одного образами, вони ефективно перетворюють цей бруд у свої політичні дивіденди. А зараз не час для лонг-рідів, глибокої аналітики. Людина «вхопила» меседж у два-три речення й побігла далі, лишаючи його в своїй підсвідомості, аби він її помалу роз’їдав. І це вже стає небезпечним, оскільки брудні технології приносять чисті результати на виборах. І якщо Юрій Михальчишин (який, до слова, вже розпрощався зі службою в СБУ) певною мірою має право до «гострих» висловлювань, то Володимир В’ятрович, працюючи на державу і отримуючи платню з коштів платників податків, мав би стриматися у свому самопіарі й задуматися над завданнями, покладеними на Інститут національної пам’яті. І тут уже нашим урядам варто було б не «чорні списки» іноземців запроваджувати, а придивлятися: хто розхитує човен, в ньому пливучи.

Постараймося зорієнтуватися в ситуації з холодним розумом. Те, що віце-консул в Луцьку Марек Запур не «анексував Львів», оголосивши його польським, а розповідав про події 99-літньої давнини – приклад зумисного викривлення інформації. Натомість з Вітольдом Ващиковським і його демонстративною відмовою відвідувати Музей жертв окупаційних режимів історія цікавіша. Так, це був явний політичний жест. На щастя, міністр лише пішов геть, а не фізично розгромив експозицію, як це 2004 року зробив посол Ізраїлю в Швеції Цві Мазель, коли дізнався, що інсталяція – об’єкт сучасного мистецтва, присвячений жінкам-шахидкам. В будь-якому разі задумаймося – якої ще реакції очікувало Міністерство культури – засновник музею, коли до ряду з тоталітарними СРСР та Третім Райхом поставило Польщу? До слова, міжвоєнна Польща була визнана усім світом у своїх тодішніх кордонах, тож авторам експозиції варто було б зазирнути до тлумачного словника й прочитати, що окупація (від лат. occupatio — загарбання) — зайняття збройними силами однієї держави частини або всієї території іншої держави без отримання суверенних прав на неї.

Не так давно був у схожому музеї у Вільнюсі. Багато червоного терору, дещо менше коричневого, боротьба «лісових братів»… Жодної «польської окупації».

Конфлікту немає. Однак є спроба підвищити градус суспільного напруження. І ця ситуація є в принципі неприйнятною. Тим паче, в контексті експансіоністської політики Російської Федерації. Вона є свідченням того, що ані польські, ані українські структури не забезпечують гідну промоцію своїх країн. А створення позитивного іміджу країни у світі і передусім серед своїх сусідів – надзвичайно важливе завдання.

Приклад вартий уваги – зусилля Ізраїлю. Років 10 тому під час проведення військових операцій ЦАГАЛ-ом чимало моїх знайомих в соціальних мережах розміщали під аватарками палестинські прапори. Ну а як же ж, ще жила в свідомості суспільства СРСР-івська доктрина: сіонізм, слуга світового імперіалізму, душить в зародку палестинський волелюбний соціалізм. Сьогодні ж настрої змінилися докорінно – звідусіль чути, що Ізраїль слід наслідувати, вчитися у нього, що він так само воює з терористами, як Україна з сепаратистами. А от змін на траєкторії Польща-Україна не помітно. Ми не знаємо і не розуміємо один одного. Великою мірою – через недоречні шкільні програми, які часто не так вчать, як програмують світогляд. Часом з лихими і накинутими нам цілями.

Отож для більшості поляків Україна – це чиста дошка. Порожня й нецікава. Її історія починається чи не з 1991 року, коли, до слова, Польща була першою державою, що визнала незалежність сусідки. Водночас постає й питання, а чи має Україна вже розроблений меседж, який би вона хотіла донести до Польщі, заповнити вакуум? А до всього світу? Звісно, над цим же ж питанням мала б задуматися й польська сторона, запропонувавши щось нове, окрім неоднозначного союзу Пілсудський-Петлюра. Адже ситуація зі сприйняттям Польщі в Україні – ще гірша! Шкільні програми, які дісталися нашому Міністерству освіти від Радянського Союзу, своїм корінням сягають ще царської Росії й мають серед своїх цілей посіяти й законсервувати антипольськість.

На відміну від Литви і навіть Білорусі, Україні не вдалося навіть переосмислити свою належність до «Спільної Справи» народів – Речі Посполитої. Те, що мало б бути елементом гордості, за «царським ярликом» трактується як приниження. Ну а як же!? Ми ж козаки, оборонці «русского мира»! А потім недовчені вчителі історії водять дітей Львовом, розповідаючи, як поляки топили українців у криниці бернардинського монастиря. А далі ці діти виростають, стають депутатами і блокують відновлення пам’ятника видатного господарника і полководця гетьмана Станіслава Жолкевського в ним же ж збудованій Жовкві! Бо то ж пан, експлуататор, геть його в білу еміграцію з «нашої країни рад». Абсурд! На жаль, це наслідок традиції, в якій історія – не наука, а відгалуження політичної пропаганди. Лише намагання зрозуміти одне одного здатне призвести до примирення.

Польсько-українська співпраця поглиблюватиметься. Сьогоднішній медійний скандал затихне. Так є завжди. Чи зможемо ми зробити з нього висновки і застосувати їх в майбутньому?