«Жінки симулюють менше»
Спорт

«Жінки симулюють менше»

Футболістка збірної України Ія Андрущак про футбольну романтику та ідеального тренера

3 червня 201613390

Коли вперше зустрічаєш Ію Андрущак, вона привертає увагу двома речами: своїм незвичним іменем та надзвичайно емоційним обличчям. Здається, коли Ія усміхається, то усміхається абсолютно усіма м’язами, й оточуючим надзвичайно важко протистояти цій усмішці й не усміхнутись у відповідь.

Ми зустрічаємось у парку Івана Франка навпроти готелю «Дністер». Це місце давно стало рідним для жіночої збірної України – останніми роками команда завжди зупиняється у цьому готелі, коли приїжджає на матчі до Львова. А в парку, жартує Ія, футболістки вже знають кожного песика, який виходить на прогулянку зі своїм господарем.

На інтерв’ю Ія приходить не одна, а з подругою та колегою зі збірної Ольгою Бойченко. Каже, для моральної підтримки. Попри виступи за головну жіночу футбольну команду країни дівчина не звикла до уваги журналістів. Разом футболістки виступають за клуб «Звезда-2005» (Перм, Росія).

За кілька днів до відбіркового матчу до Євро-2017 проти Греції, який відбудеться 7 червня на «Арені Львів», Ія Андрущак розповіла ZAXID.NET про свій шлях у збірну, про те, як мріяла стати президентом України, і на що готова українська команда, якби виграла чемпіонат Європи.

Я народилася у Санкт-Петербурзі, оскільки там вчилася моя мама. Коли ж вона завершила навчання, ми переїхали у Хмельницький. Там я і виросла. Я була дуже енергійною дитиною – перша спортсменка школи (сміється). Мене відсилали на усі можливі змагання – футбол, баскетбол, легка атлетика. Також займалась плаванням і спортивною гімнастикою. Як тільки у Хмельницькому відкрилась секція футболу для дівчат, почала займатись лише футболом. Природно, що при таких захопленнях більшість моїх друзів були хлопцями.

За теперішніми мірками у футбол я прийшла доволі пізно – в 14 років. Зараз професійних футболісток виховують із 5-6 років. Тоді й закладаються найкращі футбольні навики, розвиваються технічні можливості гравця. У мене тоді не було такої можливості взагалі.

У дитинстві я мріяла стати президентом України (сміється). Моя мама за професією інженер, однак завжди дуже сильно цікавилась політикою. Усі останні політичні новини України дуже гаряче обговорювались у нас вдома. Я уважно слухала маму, а потім пообіцяла, що виросту, стану президентом України і все зроблю так, як має бути.

Предмети в школі давались мені легко. Єдиний предмет, з яким я не могла справитись, - це хімія. У табелі за дев’ятий клас в мене була одна четвірка – з хімії, усі решта предметів я склала на п’ять.

Мама ніколи не була проти мого захоплення футболом. Однак, коли мені запропонували приєднатися до чернігівської команди «Легенда», не хотіла відпускати з дому. Зараз я її розумію – дитині 15 років, їде невідомо куди, далеко від батьків і рідного міста. Однак я була дуже вперта. Сказала, якщо мене не відпустить, то я втечу з дому. Тоді мама й поступилась, а я приєдналась до своєї першої серйозної команди.

Одна з перших моїх яскравих згадок про футбол – півфінал Ліги чемпіонів київського «Динамо» у 1999 році. Це була епоха Андрія Шевченка, Валерія Лобановського. Пам’ятаю, усі дуже захоплювались грою Андрія Шевченка, він був кумиром багатьох дітей, однак в мене в дитинстві не було такого футболіста, на якого я б хотіла бути схожою.

Я пам’ятаю свою першу зарплату, яку отримала у чернігівському клубі – 200 грн. Тоді гонорово подзвонила мамі і сказала, що мені не треба висилати гроші – у мене вже є свої.

Із 2012 року я виступаю в Росії. Який чемпіонат сильніший? Важко сказати. Зараз в українському чемпіонаті виступають вісім команд, у російському – шість. Однак російські клуби більш стабільні, а команди перебувають більш-менш на одному рівні. До прикладу, в українському чемпіонаті можуть грати професійні команди, а матчі завершуються 10:0.

У Росії мені виступати доволі комфортно. У команді «Звезда-2005» (Перм), за яку я граю зараз, люблять українських футболісток. Якось так повелось. За цей клуб виступають і кілька гравців нашої збірної – Ольга Бойченко, Дар’я Апанащенко, Катерина Самсон. Єдине, що некомфортно – це мінус 30 градусів взимку. З одноклубницями напружені відносини України та Росії не обговорюємо. У мене є своя думка, яку я можу висловити, у них – своя.

Я емоційно переживаю поразки. Кожна поразка залишає на серці маленький шрам. До прикладу матч за путівку на ЧС-2015 проти Італії, який ми зіграли тут, у Львові. Тоді наша збірна вела 2:0, але у другому таймі пропустила два м’ячі і втратила шанс вперше в історії зіграти на чемпіонаті світу. Потім це відчуття минає, але слід все одно залишається.

Давно вболіваю за «Барселону», ще з часів Франка Райкарда. Мріяла поїхати в Барселону, відвідати стадіон. Кілька років тому моя мрія здійснилась, щоправда, на матч на «Камп Ноу» я так і не потрапила, але в клубний музей сходила. Для мене «Барселона» - це щось більше, ніж просто красивий футбол чи постійні перемоги. Це якийсь особливий дух команди. За це й люблю каталонців.

Фото: Ія Андрущак/Facebook.

У футболі я залишаюсь романтиком – завжди вірю, що якийсь аутсайдер може здійснити сенсацію. У цьогорічному фіналі Ліги чемпіонів я вболівала за «Атлетіко», за їхній дух, за команду, за неймовірного Дієго Сімеоне. Я хотіла, щоб цього року переміг саме він, адже у футболі, як і в житті, не завжди перемагає сильніший чи багатший. Поле рівне, м’яч круглий – кожен має шанс на перемогу.

Якби мене спитали 10 років тому, кого я підтримую в українському дербі, я б впевнено відповіла «Динамо». Зараз – 50/50. «Шахтар» якісно представляє Україну на європейському рівні, це заслуговує поваги. З іншого боку, мені дуже імпонує «Динамо» Сергія Реброва, тому якихось яскравих симпатій у цьому протистоянні в мене нема.

Не одразу розповідаю новим знайомим, що я футболістка збірної України. Коли ж спілкування продовжується, то так – розкриваю карти. Хтось дивується, хтось перепитує – а що, у нас є жіночий футбол? І тут я розумію – приїхали (сміється). Хоча це не їхня провина. В Україні загалом слабка культура вболівання.

Наш вболівальник підтримує команду тільки тоді, коли вона виграє, а так не завжди виходить. У нас нема футбольних традицій. До прикладу, той же «Лестер», який став чемпіоном Англії. Цьому клубу понад 100 років. Фанати десятиліттями ходили кожної неділі на домашній стадіон, поки дочекались чемпіонства. Є люди, які 50 років сидять там на одному і тому ж місці, аплодують своїм гравцям не лише за голи, а й за хороші паси, самовіддачу. Це ціла культура, яка для нашого вболівальника наразі недосяжна.

Мені неважливо, який стиль гри сповідує тренер. Головне, аби футболістам було комфортно з ним. Особливо, в жіночому футболі. Тренер повинен відчувати команду, її настрій, її слабкі місця. Людина повинна дуже тонко відчувати межу, на кого можна крикнути, а кого треба похвалити. Те, що це повинен бути кваліфікований спеціаліст, розуміється само собою.

Теперішньому тренеру нашої збірної Володимиру Реві не одразу вдалось відчути команду. Все ж так, коли приходиш із чоловічого футболу у жіночий, доводиться перелаштовуватись. Це нормально. Зараз ми набагато краще розуміємо один одного.

Сильна сторона нашої збірної: коли ми виходимо на поле – ми одне ціле. Наша сила у поєднанні молоді та досвіду. Слабка сторона – незіграність. Ми збираємось лише на короткі відрізки перед іграми, тому деколи бракує взаєморозуміння на полі.

Наша збірна – дуже дружня, це правда. Але кожен має свою найкращу подругу. Ну не можуть 11 дівчат разом за ручку ходити парком (сміється). Конфлікти? Зрозуміло, що бувають. Ми ж усі люди. Деколи дівчата посваряться в роздягальні, а потім спускають пар вже на полі. Усе залежить від людей. Тут головне взяти себе в руки, аби образи не заважали грі.

Жінки менше симулюють на полі, ніж чоловіки. Це факт, який я собі, професійній футболістці, не можу пояснити досі. Скільки їжджу різними країнами, спілкуюся з різними людьми, які працюють у професійному футболі, усі погоджуються – жінки симулюють менше. Чому? Не можу дати цьому пояснення. Жінки грають відвертіше і падають вже тоді, коли кров потече.

Оголені селфі із роздягальні? (дивиться на фото данського футбольного клубу «Брондбю» і гандбольного клубу «Твіс Хольстебро», які відсвяткували чемпіонство оголеними селфі у роздягальні). Якби виграли Євро-2017, думаю могли б на радощах зробити ще більш відверті селфі (сміється).

Данський гандбольний клуб «Твіс Хольстебро» переміг у фіналі євротурніру Кубок Кубків.

Моє дозвілля – це походи в гори, їзда навелосипеді. Зараз мені подруга подарувала скейт – буду освоювати влітку. Музика, книжки – в дорозі. Серіалів не дивлюсь. Не бачила жодної серії «Гри престолів». А довгими зимовими вечорами переглядаю матчі топ-чемпіонатів і Ліги чемпіонів. Поки усе передивишся, то за серіалами не встигнеш (сміється).

Кілька років мрію потрапити на концерт «Океан Ельзи», але через свій графік нічого не встигаю. Ми граємо у Львові проти Греції 7 червня, а 11 червня на тому ж стадіоні буде великий концерт «ОЕ». І я залишитись ніяк не можу. Востаннє чула їх вживу в далекому 2009 році, у Палаці спорту в Харкові.

Не тільки у футболі, а й в будь-якій діяльності потрібно мати стержень, характер. Життя  тебе може багато разів ламати, але треба залишитись собою. Коли ти ставиш ціль – ти її рано чи пізно досягаєш. Різниця в тому, що хтось йде до своєї мрії великими кроками, а хтось малими. Головне – вірити в себе.

Фото: Мирослав Пархомик/ZAXID.NET.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук