Життя дитини: інтернат чи сімейне виховання

В Україні працюють понад 700 державних інституційних закладів різних типів: дитячі будинки, школи-інтернати тощо. Діти опиняються там з різних причин: у когось гинуть батьки, а когось «відправляють» туди через недбалість батьків та брак підтримки родини і послуг у громадах. Який гарний би не був заклад, тільки виховання в люблячій родині максимально якісно сприяє формуванню особистості та повноцінному розвитку дитини. Тож розвиток альтернативних сімейних форм виховання є також важливим чинником, що дозволить дитині уникнути інституції і потрапити одразу в сім’ю.

Про відмінності розвитку дитини в родині та інтернатному закладі розповідає психологиня благодійного фонду «Рідні» Олеся Верман.

Потреби дитини, які неможливо забезпечити в інституційному закладі

Вплив інституційних закладів на дитину залежить від багатьох чинників, зокрема, від віку, терміну, який дитина прожила з біологічними батьками, та яким було це спільне життя. Якщо говорити про базові потреби, то, насамперед, діти в інтернатах не мають моделі сім'ї, вони позбавлені можливості сформувати безпечну прив'язаність, тобто вони не мають поруч надійного дорослого. Ще одна проблема з якою стикаються діти в інтернатах – це брак належної уваги.

«В інституційних закладах можуть бути гарно оформлені кімнати для дітей, але там не вистачає персоналу, щоб займатися з дітьми, щоб кожній приділити належну увагу», – зазначає психологиня.

Також діти в інституційних закладах мають дуже обмежену автономність та право вибору.

«Вони не можуть обирати, що їсти, що одягнути. Що дали, те й одягнули, що дали, те й з'їли. Це все відбувається одночасно з усіма іншими дітьми. Тобто діти позбавлені формування здатності приймати власні рішення, робити вибір і керувати своїм життям та часом», – пояснює Олеся Верман.

Ще однією проблемою, з якою стикаються вихованці інтернатів, є неможливість задовільняти соціальні потреби. Діти не знають і не розуміють багатьох правил взаємодії та комунікації з різними людьми, які нам здаються очевидними та простими. До прикладу, як самотужки піти в магазин та комунікувати там.

«Чим довше дитина живе в інтернаті, тим це складніше. Так, дітей возять на різні події, в табори, з ними постійно хтось перебуває, проте вони мають дуже обмежений досвід самостійного живого спілкування та встановлення стосунків з іншими людьми з "зовнішнього" світу», – зазначає психологиня.

Серед потреб, яких дитина позбавлена в інституційних закладах, спонтанність і гра.

«Про спонтанність в інституційних закладах говорити складно. Діти постійно перебувають під наглядом дорослих, у них обмежена можливість ініціювати, створювати, програвати власні сюжети ігор. Дозвілля у дітей теж переважно заплановане і розписане: готуємось до ранку, маємо розвивальне заняття на певну задану тему, усі разом складаємо пазли чи граємо в настільні ігри», – говорить Олеся Верман.

Загалом особливості психічного розвитку дітей, які виховуються в інтернатних закладах, – актуальна проблема нашого часу. Як би не був матеріально оснащений інституційний заклад, система догляду у ньому не може відповідати найкращим інтересам дитини та забезпечувати їй повноцінний та всесторонній розвиток.

Сім'я – це приклад, прийняття і любов

Натомість, якщо дитина зростає в сімейному середовищі, вона має поруч люблячих батьків, безпечного надійного дорослого. Саме під час виховання у сім'ї є можливість пізнати дитину, зрозуміти її сильні сторони і розвивати їх. Також дитина вчиться пізнавати себе, комунікувати з ближніми і вільно проявляти всі свої емоції.

«Коли діти після інтернатів потрапляють у сім'ю, то вони теж ще стримують свої емоції, адже бояться не сподобатися. Коли ж діти починають проявляти емоції, значить вони себе почувають у безпеці. Наприклад, коли мама каже, що біля інших членів сім'ї дитина спокійніша, чемніша, а біля неї ні, то я її вітаю. І пояснюю, що дитина мамі вже довіряє більше, бо може дозволити бути собою, може дозволити емоції», – пояснює психологиня.

Виховання у сім'ї допомагає сформувати у дитини бачення сім'ї, а саме – якими мають бути стосунки, як спілкуватися один з одним, які мати цінності тощо. У сім'ї дитина отримує батьківську підтримку та спілкування.

«Діти в інституційному закладі зазвичай мають недостатню кількість спілкування. Ми радимо батькам, які приймають дитину в сім'ю, проговорювати всі речі, які вони роблять. Так дитина почуватиме себе більш безпечно і стабільно, розуміючи, що зараз буде відбуватись», – говорить Олеся Верман.

Олеся Верман підсумовує, що найважливіше, що може дати сім'я – це приклад, прийняття і любов. А також сім’я навчає робити власний вибір, обирати свій шлях і брати потім на себе відповідальність за цей вибір.

Ви також можете стати сім’єю для дитини, яка потребує батьківського піклування. Телефонуйте за номером – 0 800 300 484 та дізнайтесь більше про те, як прийняти дитину до себе в родину.

Матеріал написано та опубліковано в межах проекту «Родина для кожної дитини», який втіє благодійний фонд «Рідні» спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) і народу Японії.