Процес усиновлення дитини не закінчується після рішення суду, адже це довготривалий процес і після погодження всіх юридичних аспектів настає ще один важливий період для дитини та нової родини. Це – процес адаптації.
Цей процес є важливим етапом, щоб стати однією родиною. Водночас його проходить не лише дитина, а й усі члени сім’ї. Як відбувався цей процес на власному досвіді розповідає Ольга Бартиш, мама-усиновителька дівчинки Уми. Початок історії сім’ї читайте у попередній статті.
«Дитина не розуміла мови. Також у нас був півторарічний син. Він був грудний, мав свій режим, і я була не в ресурсі, сильно недосипала, була втомленою. Тоді ще з'явилася Ума, їй було два з половиною роки, але за розвитком вона була такою ж, як і мій півторарічний син. Чоловік працював з офісу, я була з трьома дітьми сама», – пригадує жінка.
Нелегко із появою Уми було і чоловікові Ольги Бартиш – Кості. Однак він свої емоції та почуття здебільшого тримав у собі.
«У чоловіка переживання не відрізнялися, просто я емоційніша, відкритіша, а чоловік більше стриманий. Він переживав, що не мав до Уми таких почуттів, як до своїх народжених дітей, у нього було відчуття чужої дитини. Він про це мені тихенько розповідав ввечері на кухні», – пригадує Ольга.
На початках більше часу із дітьми проводила саме Ольга, оскільки її чоловік працював з офісу. Коли ж за деякий час перейшов працювати на фріланс, то пара розділила обов'язки навпіл.
«Все ж діти були більше прив’язані до мене. Молодший син і донька за мною хвостиком ходили, тому мені було трохи складніше. Але чоловік допомагав: мив, годував, гуляв, розчісував, одягав, робив все те саме, що і я», – розповідає жінка.
Поява у сім’ї сестрички вплинула і на старшого сина Ольги Бартиш Матвія. Як пригадує жінка, він спершу проявив до Уми милосердя.
«Коли ми їздили ще лише знайомитися з донькою, то брали з собою старшого сина. Він був такий співчутливий, він переживав. Одного разу, коли ми поверталися потягом додому, він розплакався, йому було шкода, що Ума залишилася у дитбудинку сама», – пригадує Ольга Бартиш.
Однак все змінилося, коли сім'я забрала Уму з дитячого будинку. Переломний момент трапився одразу ж дорогою додому – у потязі, коли Ума та менший син Івасик не поділилися іграшкою.
«Ума Іванка царапнула сильно по щоці і в нього виступила кров. Ми всі були шоковані, адже нашого Івасика ніхто в житті пальцем не потиснув, а тут раптом йому хтось так боляче зробив. Це був яскравий епізод, коли Матвій буквально на очах переключився. Говорив: як вона сміла вдарити Іванка», – розповідає жінка.
Вдома такі ситуації неодноразово повторювалися. Ума могла штовхнути свого молодшого брата чи вдарити. Кожного разу старший син Ольги Матвій на це дуже гостро реагував.
«Він міг її за руку вхопити, відштовхнути від малого. Плюс йому було складно, бо Ума така шумна дитина і дуже активна, окрім того вона багато плакала на початках, багато істерик було, і вони були тривалими. А Матвій у нас любить, коли тихо, в нас в хаті взагалі було тихо до того. Галас його відволікав, він не міг вчитися, адже тоді він був на домашньому навчанні. Все це віддаляло його від сестри. Він інколи плакав, жалівся мені, я його обіймала. Були випадки, звичайно, що вони бавилися, але таке траплялося вкрай рідко», – розповідає Ольга Бартиш.
Попри складні стосунки на початках, Матвій завжди готовий заступитися за Уму за потреби.
«Одного разу вони гуляли разом, ще як ми в Україні жили, і дівчатка на вулиці почали сміятися з Уми. Вони говорили, що Ума – нігер, що вона темна. Тоді Матвій ревів левом на тих дівчат. Він прийшов додому і так емоційно розказував, як він заступився за Уму», – пригадує Ольга Бартиш.
Жінка каже, що зараз стосунки Уми та старшого брата покращилися, однак близькості між ними все ж немає.
«Дружби між ними немає, але вони і не вороги. Вони просто брат і сестра. Я думаю, коли вони будуть дорослими, в них можуть бути класні стосунки. Чомусь у мене є таке відчуття. Старший син Матвій з меншим Івасиком теж не дружить, тому це не тільки в Умі проблема. Матвій сам по собі, в комп'ютері, ігри, друзі», – говорить жінка.
Ольга Бартиш зазначає, що Матвій все ж допомагає батькам із молодшими братом та сестрою. Коли потрібно, сидить з ними, однак це завжди його вибір.
«Ми завжди питаємо старшого чи він може подивитися за меншими, якщо ні, то ні. Я його за це не караю. Я взагалі вважаю, що брати і сестри не зобов'язані любити один одного і дружити. Це було б, звичайно, добре, це гарно, коли так складається, але це не є їхній обов'язок», – зазначає Ольга Бартиш.
Зараз Умі вісім років, вона в другому класі. Вона має розлад дефіциту уваги з гіперактивністю. Вчитися дівчинці непросто, адже важко тримати увагу та запам'ятовувати. Натомість є речі, які їй добре вдаються.
Умі вісім років, вона в другому класі
«Такі діти дуже активні, їх усюди багато. Ума супертемпераментна. Вона холерик, запальна, їй важко контролювати емоції. Ума й донині така, але зараз ми вже навчилися з цим жити. А тоді, коли була маленька, у неї була істерика на істериці. Ума ходить на вокал у своїй школі, ще хоче на карате, дуже спортивна. Ходила на гімнастику, зараз зробила перерву, бо ми переїжджали в інше місто. Я хочу знову повернути дитину до регулярних занять спортом», – ділиться жінка.
«Ума нас гарно згрупувала і скерувала, і ми йдемо тим шляхом»
Ольга Бартиш розповідає, що після появи Уми сім’я змінилася.
«Ми настільки виросли за тих п'ять років, я багато працюю над собою, зокрема проходжу психотерапію», – розповідає Ольга Бартиш.
Жінка зазначає, що людям, які хочуть усиновити дитину, потрібно працювати над собою, змінювати своє ставлення до ситуацій, які можуть виникати під час виховання дитини, досліджувати свої відчуття і спершу навчитися любити себе.
«Я була весь час у думках, рефлексії, дослідженні. Це призвело до пошуку любові до самої себе. Я міркувала, чому так чи інакше реагую на поведінку дитини. Це довгий процес. Я дуже щаслива, що відбулося зростання душі, особистості, нашої сім'ї. І воно навіть зараз продовжується. Це шлях довжиною в життя. Ума нас гарно згрупувала і скерувала, і ми йдемо тим шляхом», – наголошує співрозмовниця.
Ольга Бартиш зазначає, що усиновлення – це складне, але дуже гарне служіння світу. Жінка рекомендує перед цим процесом попрацювати з психологом і зрозуміти свою мотивацію.
«Це сумна історія, коли люди намагаються когось врятувати, склеїти стосунки, які розвалюються, коли намагаються компенсувати щось за рахунок усиновленої дитини. Треба бути свідомим, розуміти, що з тобою відбувається, чому ти думаєш про усиновлення і для чого тобі це. Коли є усвідомлення і ти далі цього хочеш – це круто», – наголошує Ольга Бартиш.
Жінка каже, що зі свого досвіду знає, що любов до усиновленої дитини може бути іншою.
«Це нормально, що є різні любові та різні стани. Я спочатку цього не знала, картала себе, що маю до свого молодшого сина інші почуття. Тепер я розумію, що так мало бути, інакше ніяк», – згадує Ольга.
Після появи Уми сім’я змінилася
Перед усиновленням дитини всі кандидати мають обов’язково пройти навчання. Ольга радить звернути особливу увагу на цей етап.
«Я їх не відвідувала, бо тоді це було добровільно. У мене була маленька дитина, було незручно їздити на навчання. Також я вважала, що все знаю, що моєї любові та милосердя вистачить. Але це було пасткою. Знання потрібні, бо є багато нюансів, про які варто знати», – зазначає Ольга Бартиш.
Жінка наголошує, що не треба боятися генетики, адже, на її думку, це не визначальний чинник того, якою ростиме дитина.
«Треба бути свідомим, що дитина приходить зі своїм набором знань, звичок та попереднім досвідом. Вона приходить зі своєю історією. Але я вважаю, що генетика не є вирішальною, вирішальною є сукупність середовища виховання та середовища, в якому дитина перебуває. У нас всіх є різні родинні історії. Якби ми їх усіх знали, то були б здивованими. Кожен з нас є носієм як білого, так і чорного. Але це наш вибір, куди звернути. Так само дитина приходить зі своїм набором. Ми їй даємо те, що маємо, а далі вона вибирає, куди йти», – каже художниця.
Стати рідними для дітей, які чекають на свою родину можете і ви. Телефонуйте – 0 800 300 484 і фахівці благодійного фонду «Рідні» розкажуть вам більше про процес усиновлення та інші існуючі в Україні сімейні форми виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.
Проект реалізується Благодійним фондом “«Рідні» та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) і уряду Японії.
Ми використовуємо