«Живіть у своє задоволення і не треба відчувати провину»

У мирному житті 36-річний Павло Вишебаба є відомим екоактивістом, співзасновником ГО «Єдина Планета», музикантом і підприємцем. Коли розпочалась війна, він одразу перейшов від захисту довкілля до захисту Батьківщини.

Зараз Павло Вишебаба з позивним «Капелан» є командиром відділення у 68-й окремій єгерській бригаді Збройних сил України. Він разом з побратимами воює на східному напрямку, а під час перепочинку пише вірші, пісні про війну. ZAXID.NET вдалося поспілкувався з бійцем, який перебуває на фронті, про творчість в умовах війни, мрії військовослужбовців та про те, як українська мова рятує життя.

«Краще піду я, ніж 18-20-річні хлопці, які ще життя не прожили»

Розкажіть, як ви прийняли рішення йти на фронт. Це було швидко?

Ми з сім'єю живемо під Києвом, 24 лютого прокинулись від вибухів. Одразу ж дізнався, що набирають людей в тероборону, пішов туди пішки – не пам'ятаю, скільки кілометрів, бо на той момент вже не ходив транспорт. Пройшов там перший інструктаж надання медичної допомоги, ведення боїв в міських умовах. Відправили додому за карематом і спальником, а коли повернувся, там вже була черга з 300 людей. Мені сказали, що до мене черга дійде десь за два дні.

Тож я вирішив за цей час вивезти родину – спочатку на Черкащину, потім в Тернопіль. Паралельно я ще кілька разів ходив у різні військкомати і на п'ятий раз у Тернополі мені нарешті вдалося призватись.

Рішення прийняв легко. Мені 36 років, в мене до війни було дуже насичене життя, я багато чого бачив, багато пожив і думав, що краще піду я, ніж 18-20-річні хлопці, які ще життя не прожили. У нас тут в принципі так і служать чоловіки 30+ і мені здається, що це оптимально, коли людина вже сформована. Тому я думаю, що ми тут на своєму місці.

Ви служите в єгерській бригаді. А в чому особливість?

Єгерська бригада – це умовна назва. Єгері – це мисливці, нічого спільного в нас з ними немає. Це просто піхотинська бригада, хоча, звісно, що у нас є не лише піхота.

Ви кажете, що у вас в бригаді в основному чоловіки 30+. Це так співпало?

Загалом мені здається, що тут загалом[на фронті] частіше служать чоловіки такого віку. Рідко зустрінеш когось молодшого 25 років. Можливо, це політика військкоматів, можливо, більш активно йшли люди такого віку у першій тижні війни.

«​Капелан» – це ваш позивний. Але ви ж не священик. Тут точно має бути якась цікава історія.

Це пов'язано з тим, що коли я був на полігоні, оскільки я веган, в їдальні просив пісну їжу. Я з бородою, досить ввічливий. І дівчата подумали, що я капелан і готували мені окремо. Я спочатку нічого не розумів. Потім вони почали мені кланятися, я їм також у відповідь став кланятися. Потім почув за спиною: «Це наш капелан». Так, що так вийшло, що вони думали, що я капелан бригади, оскільки їв пісну їжу. Більше ніхто крім мене піст не тримав, хоч це якраз був великий піст. І ось там мені хлопці дали позивний «Капелан» за те, що дівчата в їдальні мені кланялись.

«Які б настрої у людей не були, це не означає, що вони заслуговують на смерть»

Ви пишете вірші, пісні, навіть змогли видати альбом під час війни. Звідки ресурс, натхнення на це?

Тут записати альбом було б неможливо, але перед війною я записував альбом і якраз останній запис був присвячений війні, яка триває понад вісім років. Останній запис за збігом обставин припадав на 24 лютого і я його зробив. Потім, звісно, про це забулося, поки вивозили родини, призивалися. Коли я вже служив, мені подзвонив звукорежисер і сказав, що треба закінчити альбом. І ми так у телефонному режимі це робили. Він, Саша, під обстрілами, у Київській області, я тут, на службі. Він закінчив альбом на відстані, я переслав це все нашому лейблу і вони це видали. Від мене тут нічого сильно не залежало, я тільки телефоном скоординував все.

Пройшло вже майже 100 днів повномасштабної війни. Що вам найбільше запам'яталося? Про що точно розкажете внукам?

Багато всього відбувається. Насправді не віриться, що 100 днів, здається, що пройшло значно більше часу. Тут такий час сконцентрований. Є момент, який був найбільш вражаючий, але внукам про нього не стану розповідати – це перша загибель побратима поблизу мене, це такий досвід, який не забудеться ніколи.

А з цікавого, то у нас майже вся бригада з заходу України – так склалося, що призивалися звідти. З Донеччини дуже мало людей, крім мене [Павло уродженець Краматорська - ред.] буквально одного зустрів. І цікаво, як ми змінюємо потрохи ставлення до Донеччини, бо більшість хлопців вперше тут. У них було багато стереотипів щодо Донеччини, щодо східняків. Багато людей думали, що тут всі сепаратисти, а не жертви цього вторгнення, яке відбулося ще в 2014 році. Вони казали, начебто мешканці самі накликали сюди війну, а я кажу, що це як жертву зґвалтування звинувачувати у тому, що в неї була коротка спідниця. Які б настрої у людей не були, це не означає, що вони заслуговують на смерть, на вторгнення, на цю всю катастрофу, яка відбулась на моїй рідній Донеччині.

Я бачу, як поступово у людей змінюється уявлення. Тим більше, що ми відвідуємо прифронтові села і здивуванням для моїх побратимів було, що дуже багато людей спілкуються українською, бо села часто українськомовні на Донеччині на відміну від міст. Тому приємно бачити, як змінюється ставлення моїх побратимів до моєї маленької Батьківщини.

«Зараз найкращий момент, щоб ми всі перейшли на українську мову»

В одному із ваших відео ви розповідали, що українські військові, навіть російськомовні, переходять на українську, щоб їх не сплутали з ворогом. Я ніколи раніше про це не задумувалась. То справді на фронті мова має життєво важливе значення?

Я думаю, що раніше це було не так актуально, тому що лінія фронту була менш насичена. А зараз дуже багато людей тут наших військових – ти просто не в змозі знати всіх в обличчя, на ім'я і так далі. Окрім того, наші вороги вдаються до хитрощів – перевдягаються в українську форму, тому довіряти формі не можна.

Тут, на сході, перетинаються багато бригад і ти можеш зустріти людей з іншої бригади, з інших батальйонів на сусідніх позиціях і тобі треба швидко зрозуміти, чи це свій, чи чужий. І таким маркером є українська мова, особливо коли після заходу сонця абсолютна темрява і ніхто не хоче світити ліхтариком, щоб не здавати свою позицію, то люди перегукуються українською мовою. Хтось мені писав у коментарях, що росіяни можуть вивчити українську мову. Вивчити вони можуть, а сказати, як ми... ну вони паляницю ніколи не скажуть.

У нас був нещодавно цікавий момент: 30 людей йшло і їх питають пароль, вони кажуть «паляниця» і навіть якщо пароль неправильний, вони прекрасно вимовляють це слово і ти розумієш, що це свої. Тому мова є таким оберігом тут. І я думаю, що зараз найкращий момент, щоб ми єдиними всеукраїнським рухом перейшли на українську і відділили себе остаточно від ворога. Можу за власним досвідом сказати, що це не так важко. Це і не дуже легко, треба певні зусилля докласти, терпіння, наполегливості, але загалом це не складно.

Коли говорять, що є військові, які розмовляють російською – ну є, звісно такі військові, але часто таку фразу говорять ті, хто абсолютно не військові, і хто має всі можливості перейти на українську в побуті. Я всіх закликаю це зробити, бо, мені здається, кращого моменту в історії України, щоб повернути нам нашу рідну мову і відділитись від ворога, не було і не буде.

Нещодавно почула від знайомої, що військовим може бути неприємно, коли ми, люди в тилу, публікуємо фото і показуємо, що ходимо у кав'ярні, робимо манікюр, подорожуємо – займаємось тим, що ми робили за мирного життя. Це справді вас засмучує?

Звісно, що це нікого не засмучує. Отака поліція моралі, яка всім розповідає, що не можна ходити на дискотеки чи ще кудись-там, виставляти якісь фото в кав'ярнях, це зазвичай люди, які самі сидять в тилу. Тут я ніколи не чув і в мене ніколи не виникало претензій до людей, які перебувають в тилу. Та живіть, насолоджуйтесь життям! Я думаю, не тільки на фронті, а всі загалом зрозуміли, що треба цінувати кожен день життя. І не треба сидіти в депресіях і не виходити на вулицю тільки через те, щоб не засмутити якогось уявного військового, який сидить в окопі. Та повірте, якби цей військовий був в тилу, він би так само пішов би в кав'ярню випити каву, бо це життя, це такі приємні радощі і я всіх закликаю – живіть у своє задоволення як можете.

Звісно, допомагайте Україні, армії, але не треба перегинати палку і всім відчувати провину, що ви не на фронті чи недостатньо допомагаєте. Робіть, що ви можете і цього цілком достатньо. І я не думаю, що військові вам колись дорікнуть в тому, що ви жили під час війни. Так і треба.

У мене тут побратим розповідав, він був в Лівії на війні, що на там був момент, коли одній вулиці йшла перестрілка, а на іншій – весілля. І так життя влаштоване: отут є гарячі точки, а там, де їх немає, треба жити, бо життя все одно продовжується, хочемо ми цього, чи ні. Маєте жити за всіх, хто не може жити на повну.

«У всієї країни родичі служать, тут вже сотні тисяч людей»

Ви не хвилюєтеся, що люди звикнуть до війни настільки, що перестануть так сильно допомагати і волонтерство не буде таким активним?

Тут є така пересторога, звісно. І це пов'язано навіть не з емоційним станом людей, а з платоспроможністю. Тому що не можна постійно допомагати, і ми це розуміємо. І коли волонтери питають про допомогу, ми говоримо лише про найнеобхідніше, тому що ми розуміємо, що це може затягнутися і волонтерський ресурс також вичерпний.

У мене абсолютна впевненість, що про нас, про військових, не забудуть тилу. Бо стільки людей служить, у всієї країни родичі служать, тут вже сотні тисяч людей. Це торкнулося зараз всіх, тому я думаю, що ми емоційно ми не вигоримо, а ресурс може спадати, треба бути готовими до цього і одразу бережно до нього ставитися і не замовляти все підряд, а тільки найнеобхідніше. Тоді ми зможемо грати довго. Бо на мій погляд треба вірити у швидку перемогу, але готуватися і до гіршого сценарію.

Як ви бачите закінчення цієї війни і що зробите першим, коли повернетеся до мирного життя?

Буквально сьогодні обговорювали з побратимами і думали, що навіть не одразу поїдемо до родин, а виїдемо всі кудись в мирне місто, просто посидимо разом. Бо це наче розлучатися з ріднею і невідомо, як часто ми будемо зустрічатися. Тому перше, що зробимо – десь у мирному українському місті погуляємо, згадаємо, пом'янемо, кого не буде з нами. І вже потім повернемося до родин, до дітей, ми за ними всі дуже всі скучили.

А перемога для нас – це звільнена вся територія України, так я і мої побратими розуміємо перемогу. Але як для нас служба закінчиться, ми не знаємо. Якщо це буде довго, то у нас буде, скоріш за все, ротація. Якщо це швидка перемога, то всі поїдемо додому. Я не думаю, що це закінчиться найближчі дні, але я вірю, що це можливо закінчити в цьому році.