Чи повторить Захід «російську» помилку
«Карфаген» як тривожний сигнал про внутрішню хворобу України
Коли на початку листопада НАБУ і САП опублікували нові результати розслідування в межах операції «Карфаген», українське суспільство відреагувало негайно й цілком адекватно. Якщо судити за незалежними ЗМІ та соцмережами, це була лють, відраза й відчуття чергового плювка в обличчя людям, які четвертий рік живуть під обстрілами, втрачають близьких, донатять на армію та віддають останнє на оборону країни, поки люди всередині держструктур, покликаних захищати закон, співпрацюють із криміналом, «кришують» шахрайські кол-центри, наркотрафік, викрадення і насильство.
Особливо болісно сприймається не сама корупція – до неї дехто вже, на жаль, звик, – а її масштаби, наглість і відчуття повної безкарності. У суспільстві помітна підтримка НАБУ і САП, але водночас зростає недовіра до СБУ, прокуратури й політичного керівництва: люди хочуть знати, хто роками покривав цю систему, хто отримував вигоду і чому держава не помічала того, що відбувається.
За обуренням стоїть набагато страшніше почуття: українці починають перейматися питанням, чи не доводиться їм воювати за державу, окремі представники якої фактично працюють проти власних громадян. І головне: суспільство більше не хоче чергових гучних заяв, показових звільнень та обіцянок «розібратися», воно вимагає реальних посадок, конфіскацій і демонтажу корупційних зв'язків незалежно від посад і прізвищ.
Не перший удар по владній верхівці
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google«Карфаген» – не єдиний великий корупційний скандал навколо владної верхівки. Ще в листопаді 2025 року НАБУ і САП розпочали розслідування у справі «Мідас» щодо корупційних схем в енергетичному секторі. У ній, серед інших, фігурують Тимур Міндіч, колишній бізнес-партнер президента по шоу-студії «Квартал 95», колишній міністр енергетики, а згодом міністр юстиції Герман Галущенко, а також колишній віцепрем'єр-міністр Олексій Чернишов.
Нагадаємо, у період з 2020 по 2025 рік через так званий «бек-офіс» – об'єднання, імовірно організоване Міндічем, – з енергетичного сектору було виведено понад 100 мільйонів доларів США та близько 12 мільйонів євро готівкою. Цей ділок залишив Україну за кілька годин до обшуків. Тепер загалом зрозуміло, хто і чому міг його попередити.
Тут ще можна пригадати сумнівні історії з цілою низкою осіб із найближчого оточення президента: Єрмак, Татаров, Мудра, Умєров, Шефір... Вибачте, якщо когось забув.
На тлі скандалів з корупційним душком Зеленський наголошує, що в антикорупційних органів немає запитань особисто до нього. З юридичного погляду це правильно: він поки що не є підозрюваним. Тим не менш, глава держави несе політичну відповідальність за кадрову політику, вертикаль влади й систему, у якій подібні структури відтворюються й отримують доступ до державних ресурсів. Українське суспільство проводить цю розділову межу дедалі рідше: згідно з опитуванням інституту Active Group, 59,1 % респондентів вважають Зеленського причетним до корупції у вищих ешелонах влади, тоді як 68,1 % довіряють результатам розслідування НАБУ у справі «Карфаген».
Урок дев'яностих, який Захід ризикує забути
Спостерігаючи за подіями в Україні, я відчуваю сильне дежавю. Бо до 2007 року, коли довелося шукати прихистку в Україні, понад чверть століття я працював у російських ЗМІ і на власні очі спостерігав розпад радянської системи, надії дев'яностих і поступове розчарування.
Тоді багато що починалося схожим чином: силовики виходили з-під суспільного контролю, суди залишалися залежними, бізнес і бюрократія зросталися, а зловживання владою виправдовувалися надзвичайними обставинами. Захід заплющував очі на багато тривожних сигналів, оскільки не хотів послаблювати союзника, якого вважав незамінним.
Сьогодні лунають ті самі аргументи: зараз невідповідний час, на кону занадто багато, критика грає на руку противнику. В умовах війни це можна зрозуміти, проте воєнна необхідність не має ставати універсальним виправданням для відступу від принципів правової держави.
У дев'яності роки США та Європа могли б використати свою фінансову допомогу, інвестиції та політичні важелі, щоб послідовніше домагатися в Росії незалежності судів, парламентського контролю та підзвітності силових структур. Натомість ставку зробили передусім на макроекономічну стабілізацію і Бориса Єльцина як на нібито єдину альтернативу комуністичному реваншу. Ні застосування танків проти російського парламенту в 1993 році, ні руйнування Грозного під час Першої чеченської війни не призвели до принципового перегляду політики. Приватизація за відсутності дієвої правової держави зрештою породила олігархічну систему, у якій власність і вплив залежали від близькості до влади.
Виходець з політичної охранки Путін створив свою «вертикаль влади» не на порожньому місці. Він успадкував уже готову конструкцію зі слабких інститутів, залежних судів, безконтрольних спецслужб – і добудував її до тієї автократичної держави, яка сьогодні веде повномасштабну війну проти України. Так, головна відповідальність за це лежить на російських елітах і суспільстві, проте Захід надто довго плутав політичну лояльність та економічні реформи з побудовою правової держави. Саме цю помилку Європа й США зараз ризикують повторити.
Україна – не Росія, але війна не замінює реформи
Україна принципово відрізняється від Росії. У ній є сильне громадянське суспільство, незалежні медіа, потужний волонтерський рух і досвід демократичного опору – від революцій 2004 та 2013–2014 років до оборони від російського вторгнення.
Проте сила суспільства сама собою ще не гарантує демократичного державного устрою. Війна сприяє концентрації влади в руках виконавчої гілки, послаблює парламентський контроль і посилює вплив силових відомств. У сьогоднішній Україні парламентська більшість президентської партії «Слуга народу» не є самостійною противагою. Тим важливішими залишаються незалежні антикорупційні інститути як один з останніх інституційних бар'єрів. Але їхню незалежність доводиться постійно відстоювати від політичного тиску й кадрового втручання.
У цьому питанні не оминути політичної відповідальності Зеленського: його схильність до непотизму, кумівство та щораз нові розслідування, у яких фігурантами стають його друзі й партнери, вже абсолютно неможливо списати на прості збіги. Таке списання стало б неповагою до українського народу, до його героїчної боротьби проти зовнішнього агресора.
За мовчазної згоди ЄС
У європейських партнерів є дієві інструменти, щоб зупинити весь цей внутрішній «беспрєдєл»: фінансова допомога, механізми контролю, вимоги щодо проведення реформ і переговори про вступ до ЄС. Однак щойно зачіпаються інтереси українського керівництва, готовність застосовувати ці важелі нерідко зникає. Зеленського приймають у європейських столицях, його пестять королі й інші впливові особи, тоді як публічні й конкретні вимоги щодо внутрішнього стану справ в Україні замовчуються.
Між тим Україна – це не Зеленський, а Зеленський – це не Україна. Підтримка країни, що терпить зовнішню агресію, і беззастережна політична страховка її керівництва – це дві різні речі. Постачання озброєнь, воєнна допомога й захист цивільного населення життєво необхідні й не повинні ставитися в залежність від політичних розбіжностей з Києвом. Однак війна не має слугувати прикриттям брудних справ усередині країни. Це ж так очевидно.
Фінансову допомогу невоєнному сектору України, згідно зі здоровим глуздом, потрібно пов'язати з чіткими умовами. Систематичне затягування, імітація реформ та/або збереження корупційних механізмів має призводити до призупинення окремих програм, а за повторних порушень – до часткового або повного заморожування невоєнної фінансової допомоги.
Водночас Заходу варто активніше підтримувати українське громадянське суспільство, незалежні редакції, ветеранські об'єднання та журналістів-розслідувачів – тобто ті сили, які контролюють владу навіть тоді, коли це незручно. Крім того, українська громадськість має отримувати прозору інформацію про те, які саме прорахунки призводять до можливих скорочень фінансування, щоб владна верхівка не могла представити наслідки власних рішень як несправедливий тиск Заходу на всю країну.
Суверенітет України належить не президенту і його оточенню, а українському суспільству. Воно все правильно відчуває і розуміє, але йому потрібна допомога. Люди в країні зараз потерпають не лише від смертельних ударів російських крилатих ракет і дронів, від побутових негараздів воєнного часу. Важким тягарем на українців лягає усвідомлення того, що державні структури, підзвітні верховній владі, зростаються з криміналом, стають джерелами особистого збагачення вузького кола осіб.