«Пам’ятка не належить лише тим, хто живе біля неї»
Культура

«Пам’ятка не належить лише тим, хто живе біля неї»

Голова ГО «Тустань» Василь Рожко про охорону та втрату спадщини

Катерина Сліпченко, 26 травня 3692 1

Ситуація у селі Дуброва, що на Львівщині, коли кілька мешканців вирішили встановити капличку на території історико-культурного заповідника «Стільське городище», що є пам’яткою археології національного значення стало на певний час топ-новиною. Водночас вона актуалізувала драматичну ситуацію, яка існує в царині охорони історичної спадщини не один рік. Стільське городище, знищені унікальні розписи у Славському, спалені дерев'яні церкви, збита ліпнина на пам'ятках архітектури. Цей трагічний перелік втрачених або пошкоджених пам’яток можна, на жаль, продовжувати.

Що спонукає українців так варварські ставитись до власних скарбів? Як уникнути таких випадків? Чому панувала мовчанка довкола Стільського городища, адже роботи тривали не один день? Як у Тустані вдалося зробити те, що не вдалося в інших місцях?

Усі ці запитання ми поставили засновникові Державного історико-культурного заповідника «Тустань» та голові ГО «Тустань» Василю Рожку.

«Спадщина є дуже крихкою»

Спадщина є дуже чутливою частиною культури. Якщо ми не будемо займатися розвитком сучасної культури, то її може бути трохи більше, чи трохи менше. Але, якщо ми не займаємося культурною спадщиною, то вона просто зникає. І це відрізняє її від усього іншого. Тобто бездіяльність призводить не до зупинки на місці, а до повної втрати.

Василь Рожко

Ця чутливість спадщини виражається у дуже багатьох речах та стосується ширших проблем, ніж те, що трапилось у Стільську.

Одна з тих проблем – чорна археологія, на жаль замовчувана офіційно. В нас зараз дуже багато людей купило прилади та зайнялося грабуванням історичної спадщини. Але таке «зайняття історією» навіть при добрих намірах, коли знайдені предмети передають музеям, де вони експонуються, реставруються, зберігаються, вони майже нічого не значать. Бо вони існують поза контекстом і для науки нічого не дають. Це вже не спадщина, а просто предмет.

Зараз чорна археологія існує у таких розмірах, що за пару років в Україні вже під землею не буде культурної спадщини.

Думаю, йдеться про десятки тисяч людей, які їздять на об’єкти без розуміння, що це шкідливо. Більше того, люди на високих посадах або з дуже високим статусом хваляться чорною археологією, возять свої колекції по світу. Це проблема, яку треба вирішувати системно.

Чутливість спадщини ще і в тому, що вона крихка. Падають вежі, збивається ліпнина тощо. Про це багато говорять. Менше говорять про те, що сучасна забудова змінює середовище. Тобто якщо забудувати маленьку стару церковцю багатоповерхівками впритул, то вона загубиться, хоч і лишиться фізично цілою.

В цьому випадку ми втрачаємо довготривалу перспективу використання цієї спадщини у гонитві за миттєвою вигодою. Втрачаємо цінність об’єкта, до якого весь час їздитимуть туристи.

Тобто маємо з одного боку руйнування самого об'єкта, з другого – руйнування середовища, яке зараз втрачається найшвидше. Йдеться не про те, щоб взагалі нічого не будувати. Йдеться про те, щоб робити це з розумом.

Думати про це, можливо, складно, проте необхідно. Думати саме в ключі сталості. Ми не є останніми, за нами йдуть наші діти. І питання в тому, чи вони зможуть скористатись цією спадщиною. Адже саме спадщина може бути джерелом сталого розвитку території, громади. Це не означає, що ми можемо її використати та викинути. Це річ, яка буде годувати постійно, багато поколінь. Це як гуска, яка щодня несе золоті яйця. Хтось може захотіти мати все і одразу, зарізати гуску та витягнути усі яйця. Але там всередині буде одне-два яйця, а от гуски, що роками щодня несе золоті яйця, вже не буде. Тобто, руйнуючи спадщину сьогодні, ми руйнуємо своє майбутнє. Не кажучи вже про майбутнє своїх дітей.

Стільське городище до та після встановлення скульптури

Туризм до об'єктів культурної спадщини дає зиск готелям, ресторанам тощо. Але треба розуміти, що та спадщина має бути центром уваги, нею хтось має займатися. Бо часто туризмом займаються, а спадщиною — ні. І вона зникає. Таким чином зникає те, що є основою усієї інфраструктури, суттю туризму, суттю притягання людей.

Мені здається, що якщо почати думати в такому ключі, то можна домовитися, знайти баланс та спільні цілі. Спадщина може годувати багатьох. Якщо робити це узгоджено та з розумом.

«Люди роблять прикрі речі від незнання»

Якщо є спадщина, то хтось має бути її спадкоємцем. І тут маємо іншу систему проблем. Можливо часом громада сприймає територію, як свою. А фахівці та відвідувачі бачать на цій території об'єкт національної або світової цінності, а громада тої цінності не бачить.

І це проблема, бо виходить, що відвідувачам більше потрібно зберегти об’єкти, ніж громаді. І тут на перше місце виходить роль пам’яткоохоронців.

Якими мають бути їх дії в першу чергу? Музеї за визначенням Міжнародної ради музеїв (ІСОМ) є в першу чергу неприбутковими інституціями, які зберігають, досліджують та інтерпретують культурну спадщину. Вони комунікують з людьми щодо спадщини, але не лише в плані промоції, в першу чергу пояснюють її, доносять її цінність, – задля розвитку суспільства.

В нас головним чином увага зосереджується на зберіганні. Дослідження теж є, зрозуміло. Воно може тривати вічно. Але, можливо, важливим пріоритетом діяльності музеїв та заповідників має стати інтерпретація спадщини. Ми хочемо розповісти громаді, країні, світові про нашу спадщину. Як це зробити? Можна це робити не надто дорого: розробити маршрут та встановити вказівники, поправити матеріал у Вікіпедії. У будь-якому випадку зробити так, щоб у спадщини залишились спадкоємці. Щоб вона дійсно стала для людей спадщиною. Щоб людина знала: це наша гордість, мої прадіди це будували, мої діди тут одружувались, мої батьки тут фотографувались, я тут виріс і я хочу, щоб мої діти теж це бачили. Тоді інтерпретація могла би стати певним мірилом. Тобто дослідження мали би стати не абстрактними, ми мали би думати, які саме дослідження мають бути зроблені насамперед для успішної інтерпретації, потрібної зараз, у першу чергу.

Тобто немає сенсу просто так зберігати та досліджувати, спадщина має мати сенс для розвитку суспільства. Інакше музеї перетворяться на склад.

З інтерпретації могла б вибудовуватися якась просвітницька кампанія.

Люди не є злі, вони роблять прикрі речі скоріше від незнання. Потрібно розповідати, чому це важливо, як то робить світ. Варто доносити, що то може стати джерелом успішного життя громади у подальшому.

Розписи Модеста Сосенка у церкві Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у Славському та плитка, на яку їх замінили

Також є велика відповідальність органів управління. Адже несприйняття громадою своєї власної спадщини поруч із незнанням походить ще й від недовіри до влади, до органів, які мають тим займатись. Це відповідальність тих, хто причетний до прийняття рішень, влади, музеїв, заповідників, органів місцевого самоврядування, центральних органів… Має бути спільна політика, розуміння того, що та для чого ми робимо, розуміння того, що є закон, якого потрібно дотримуватись. Розуміння того, що за порушення закону буде покарання, незалежно від того, хто його порушив. «Я тут живу» не є виправданням для того, аби будувати будь-що будь-де.

Дії посадовців також мають бути послідовними, а не продиктованими якоюсь тимчасовою користю. Інакше втрачається довіра.

Але всі попередні пункти мала б об’єднати якась вища мета, яка мала б не просто сказати «це не можна», а мала би вказати заради чого це все є. Не потрібно просто бити по руках чи карати. Потрібно шукати позитивні приклади. Розвивати екотуризм, агротуризм, сувеніри. Тобто створювати якісь креативні речі, які не забирають у природи, а щось додають, даючи роботу багатьом людям. І тоді спадщина стає центром цього. Тоді стає зрозумілим, чому її треба берегти.

Тобто йдеться не просто про обмеження, а про спільну мету, яка передбачає, що не просто мають прийти пам’яткоохоронці, які скажуть: тут можна, а тут не можна. Потрібно знайти баланс із життєвими потребами та можливостями громади.

Але то мають бути здорові та реальні потреби.

На моє переконання синергія має досягатися балансом між потребами пам’ятки, потребами громади та потребами відвідувачів. Адже пам’ятка не може належати лише тим, хто живе біля неї. Це власність не лише українців, а й усього людства. І це потрібно враховувати. Бо відвідувачі їдуть не поїсти шашлика чи переночувати. Це вже додаткові опції. Їдуть вони на спадщину.

Є приклади сіл за кордоном, де пам’яткоохоронні зони є настільки строгими, що люди просто повиїжджали, або пам'яткові частини міст, із яких людей відселяли.. Звичайно, це породжує конфлікти і норм просто ніхто не буде дотримуватись.

Тобто навіть у межах закону існує два сценарії, які не можуть забезпечити нормального співіснування громади та пам'ятки.

Якщо виходити з того, що хоче громада, то в нас за пару років може у багатьох місцях взагалі не залишиться спадщини.

Якщо враховувати тільки потреби відвідувачів, теж нічого доброго не буде.

«Потрібно шукати позитивні приклади»

Коли я почав займатися заповідником «Тустань», то потік людей був уже таким великим, що від ходіння стиралася поверхня скель зі слідами забудови. Тому ми зробили дерев'янні трапи по маршруту. Адже відвідувач не може дбати, він собі просто йде, Тож про те, щоб нічого не було пошкоджено, мали подбати ми. Якщо поставити смітник, то туди будуть викидати сміття. Але це все потрібно забезпечити. Тому сталий розвиток, на мою думку, це і є ключ в якому варто думати.
Фестиваль середньовічної культури «Ту Стань!»

70 років радянська система ефективно працювала над втратою історичної пам’яті українцями і, що ще гірше, – над тим, щоб ми перестали бути самостійними, ініціативними. Системно знищувались господарі та можливі лідери. Нас навчили, що нам все мають сказати. Ми чекаємо, що хтось десь все вирішить. Сучасність, стан війни – це все викликає стан загрози. І в цьому живуть не тільки прості люди, а й влада. Кожен живе з відчуттям небезпеки. А потреба безпеки є базовою. І це відчуття небезпеки, непевності руйнує планування. Тому що, якщо я не знаю, чи я наступного року зможу займатися музеєм чи об’єктом, начальник не знає, чи він буде начальником і якщо прийде хтось новий, чи то це все може розвернутися в інший бік. Немає жодних важелів, балансу, що утримує корабель принаймні на курсі, незалежно від того, хто капітан, то ця загроза є всюди і ти думаєш не стратегічно, на 10 років хоча б, ти думаєш лише про сьогодні.

Це все видається дуже складним, але з іншого боку, це все може бути досить просто. Кожен має добре робити свою роботу там, де він є.

Тобто, якщо я пам’яткоохоронець, то я маю займатися пам’яткою, робити все, що я можу, зрозуміти, що я можу та повинен зробити, а також зрозуміти, на що я не маю впливу.

Якщо я представник влади, то очевидно від мене очікують якоїсь системності. А в першу чергу – законності.

Але, на жаль, ще є розбіжності між законодавством. Пам’яткоохоронне законодавство не інтегроване повноцінно у містобудівне та земельне. Наприклад, охоронні зони затверджені правильно, але не винесені в кадастри просто тому, що у держави в принципі немає здорових та працюючих механізмів це зробити. Тоді архітектори та містобудівельники говорять: «Вибачте, але ніде не видно, що там зони є». І земельники питають: «Де ваші зони?». І це проблема, яку не може вирішити сам директор заповідника чи музею. Тому я дуже радий, що проблема Стільська так активувала обговорення усіх наших негараздів. Дуже сподіваюсь, що це буде до чогось доведено логічно.

Стільсько — язичницьке городище у Миколаївському районі, засноване у VII століття. До 993 року було столицею Білої Хорватії. Стільське городище включене до пам'ятки археології національного значення «Городище»

Є ще органи місцевого самоврядування, місцева влада, яка мала б, як мінімум не робити незаконних речей. Бо з Києва неможливо побачити, що відбувається в іншій частині України. А от в селі, де живеш, то побачити легко. Інша справа, що включаються такі аргументи, як «я не хочу конфлікту зі своїми», «не хочу когось образити» і тд. Проте такі аргументи можуть завтра вилитись у набагато більшу проблему. Ми ж не втечемо від совісті, від відповідальності.

Що можна робити? Вчитися, розширювати кругозір, їздити, або дивитися в інтернеті, як це робить світ. Ми ж не відкриваємо чогось абсолютно нового. Наша закритість та закритість попередніх поколінь в СРСР наклала величезні обмеження на те, що ми робимо зараз. Ми вважаємо, що та бідося, у якій ми живемо, нормальна. Але в плані музеїв є дуже добрі приклади, що все може бути інакше, і ті приклади можна показувати людям. Адже люди можуть елементарно не знати, що таке в нас теж можливо. Потрібно показувати, що зроблено добре, добрі приклади. Не варто показувати тільки зраду, скандали чи конфлікти. Можливо, саме добрі приклади когось надихнуть.

Чому Тустані вдалося?

Десять років тому Тустань зіткнулася з проблемою незаконного будівництва. Біля підніжжя фортеці зводився багатоповерховий готель, не було навіть змоги поспілкуватись із забудовником. Це була війна. Напевно, 6 чи 7 років просто випало з життя через це. Нам це вдалося зупинили. Ми виграли суди, довели незаконність, добились того, що були зруйновані фундаменти.

Згодом забудовник, з яким багато років не було діалогу і навіть думки що він можливий, почав розмову про можливість щось зробити за правилами Тустані (тобто з дотриманням режимів охоронних зон пам'ятки археології національного значення). Розмова почалась не відразу, бо була недовіра з обох сторін, але ми спробували. І якщо ви зараз подивитесь на Тустань, то помітно, що дуже багато вдалося саме завдяки співпраці. Тобто місце, яке колись було віддаленим маленьким селом, має дорогу. До скель проведена електрика, впорядкована ще донедавна хаотична вулична торгівля.

Заповідник «Тустань»

Якщо територію ми доглядали давно, зробили музей кілька років тому, то залишався момент з невпорядкованою торгівлею. Ми почали робити фестивалі. Це було прекрасно. Але почало їхати все більше людей і повстало інше завдання: треба не тільки зберегти спадщину, але й треба забезпечити відвідувачів. А на територію заповідника неможливо запхати все на світі. Зрештою, не може заповідник ефективно займатись комерційною діяльністю. Не тому що це не прибутково, а тому, що тоді заповідник перестане займатись дослідженнями та всім іншим.

Тому ми домовилися із власниками прилеглих до заповідника територій про спільне бачення розвитку туристичної обслуговувальної інфраструктури в підніжжі пам'ятки, красивої, гармонійно вписаної у ландшафт. Проте дуже важливо, щоб це все робилося узгоджено, за правилами охорони пам’ятки, забудови. Бо так, як місцями забудували Славське, кожен сам собі окремо, виглядає жахливо. Якщо ми мріємо про щось світового рівня — ми маємо про це думати, планувати від початку ретельно.

І от почало з’являтися розуміння, що село живе поруч із середньовічною фортецею. Тобто крім того, чим займається заповідник, ще є культурний ландшафт. Агроландшафт, землі, які традиційно оброблялися, традиційне село поруч. І власне, що це все Тустань, цінна не тільки скелями, а й тим що має навколо. І якщо туризм туди грамотно інтегрувати, то результат буде набагато більший і триватиме значно довше.

Але важливо показати, як можна робити, а не просто заборонити. Має бути концепт. Це потребує цілий час роботи. Тож були розроблені не тільки правила забудови, а типові проекти. Протягом року кожен мешканець села отримає приклади, як можна будувати зі збереженням традиційного для Урича стилю архітектури. Так роблять і австрійці і німці. Всі дбають про своє та думають про своє майбутнє. Знаєте, існує думка про відтворення фортеці. Це складне запитання. Окрім проблем, що скелі руйнуються і ми не знаємо, що там можна взагалі робити, є ще концептуальні речі. Не вартує робити «Діснейленд» та імітацію оригиналу, я якій не буде його історичної пам'яті. ЮНЕСКО не передбачає зараз відтворення, тим паче, якщо ми маємо хоч найменші сумніви щодо достовірності вигляду втраченого об'єкту. У 21-му столітті дерев’яних фортець не будують, це буде імітація. Відповідно, є бачення, що в долині за межами заповідника мала б бути сучасна нейтральна архітектура, яка не обманює, яка не імітує села де його ніколи не було, яка не імітує фортеці, якої ніколи не було в долині.

Цього року, завдяки Українському культурному фонду, ми в Тустані хочемо започаткувати таку просвітницьку кампанію «Спадщина заради сталого розвитку». Змоделювати, як спадщина може бути двигуном прогресу. Але не у форматі «як зробити те чи інше», а як би воно могло цілісно працювати, які елементи потрібні, можливо аж до видання посібника навіть. Також важливим у цьому проекті мало би стати навчання громади практичним речам. Йдеться про ремесла, агротуризм тощо. І приклади – це третій аспект. Наприклад, є формат скансенів (у Львові то «Шевченківський гай»), а є модель екомузею, які зараз дуже модні в Італії чи Японії. На відміну від традиційних музеїв під відкритим небом, де звезені хати з певної території, огороджені, кожна хата має наглядача і закрита на шнурочок, екомузей не передбачає виселення людей. Це збереження культурної спадщини в історично сформованому середовищі. Там люди надалі і живуть, займаються своєю роботою, але поруч є будинок, як вони доглядають, утримують худобу, на це можна подивитись. Тобто воно має не тільки культурний елемент, але й соціальний і економічний. З іншого боку, це простіше, бо якщо воно включене в життя, воно не потребує величезних ресурсів на утримання, воно просто є частиною життя.

Тобто варто зібрати всі ці різні елементи докупи. А це непросто. Простіше займатися тільки дослідженням чи тільки збереженням чи тільки бізнесом. Але мені здається, що тільки така синергія може допомогти знайти вихід. І це не потребує надмір ресурсів, просто варто змінити мислення.

І підсумовуючи, кожен може думати, а що ж для мене спадщина, тобто, а що взагалі таке спадщина, а я українець, а чому. Це ж не тільки мова, щось мені ще залишили діди і прадіди, а що це таке. Мова, пісня? Добре, це нематеріальне, а з матеріального що? От Софія, Тустань, дерев’яні церкви. От що Україна може мати, а що може втратити. Що було важливо батькам, що я хочу, щоб мої діти робили. Через таке осмислення ми можемо робити якісь маленькі, корисні речі. При цьому не тільки відреставрувати щось чи підлатати, ми можемо просто не шкодити. Можемо не смітити на руїнах замку, прибрати там, коли ми відпочиваємо. Байдуже, що це не я насмітив. Важливо, що після мене стало краще. А найголовніше – ми маємо почати думати, усвідомлювати наслідки своїх дій.

Фестиваль середньовічної культури «Ту Стань!»

Очевидно, що якісь культові споруди чи об’єкти не робляться для того, щоб от завтра їх переставили кудись. Завтра вже діти не дадуть його перенести. Але чи ви подумали, що це може бути погано для культурної спадщини, яка нищиться і буде гірше сприйматись? І яка теж можливо буде потрібна вашим дітям. Але не можна не зважати тільки на частинку людей, навіть якщо вони живуть поблизу. Тобто чи те, що я роблю, воно для добра сотні людей, а ще мільйони, які приїдуть, будуть розчаровані.

Тож, вертаючись до Стільська, то тут кожній стороні варто добре робити свою справу, задуматися. Правда, дехто вже зробив. Громада має свої інтереси, але має і відповідальність. «Я тут живу» не означає «Я поза законом». Є влада, яка відповідальна за дотримання законодавства. Ну і заповідник, який відповідальний за окреслення цієї спадщини і для громади, і для влади.

Тобто, якщо влада має дотриматись законності, то спеціалізована інституція єдина, яка вказати рамки, пояснити що добре для пам'ятки, а що ні. Тому що об’єкт треба знати, вивчати, зробити певні речі, щоб його захистити та доносити його цінність для громади. Як на мене, то тут велике поле роботи для усіх сторін.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук