Про «друге пришестя Ісуса Христа» у Львові

Кілька днів тому у Львові з’явився чоловік, який роздавав гроші у центрі нашого міста. А вчора його депортували з України. Невідомий виявився громадянином Німеччини, щоправда російськомовним, але як він сам заявляв – з «галицьким корінням».

Воно б нічого і, мабуть, цей чоловік не вартує такої уваги до себе. Але, на жаль, чи на щастя, я мав можливість спостерігати одного дня за цими «чудними дійствами» біля пам’ятника видатному Івану Федорову за участю цього чоловіка.

Кілька днів він привертав до себе увагу львів’ян зухвалою манерою поведінки. За словами очевидців, він заявляв, що «сучасна церква забирає в людей гроші, а він посланник Бога і прийшов, щоб людям їх давати», називав себе «Ісусом Христом». Як виявилось пізніше, він має проросійські погляди та гроші невідомого походження.

Перехожі охоче брали купюри, дехто залишав незнайомцю свої контактні дані – «посланник Бога» обіцяв допомогти вирішити їх проблеми.

Моєму знайомому ця сцена нагадала епізод з роману «Майстер і Маргарита», в якому Воланд роздавав глядачам гроші на сеансі чорної магії, а вони шаленіли з радощів. Щоправда, потім ці гроші перетворились на звичайні папірці.

Отже, Денис Барон – так званий «Ісус Христос» – депортований, але залишилось над чим задуматись. Наприклад, чому цей іноземець міг безперешкодно морочити львів’янам голову, і хто знає, чим би то закінчилось, якби про нього не написали ЗМІ. Не можу відігнати думку про трагедію «Ордену Храму Сонця» в Швейцарії, коли десятки людей моторошно загинули, довірившись божевільним наставникам.

Ким же був насправді заїжджий до нашого міста гастролер? Ексцентричний демагог, релігійний фанатик чи засланий провокатор, який не соромився пропагувати антиукраїнські ідеї?

Чому люди з готовністю брали гроші в дивака та залишали свої контактні дані пройдисвіту, якого бачать вперше?

Можливо вони були в крайній потребі? Сумніваюсь. Наприклад, двоє з тих, хто отримав купюру 500 гривень, розповіли журналістам, що пішли і випили по 250 грам. Тоді чому з такою легкістю вони довірились дивному незнайомцю в яскравій обгортці доброго дядечки? Пояснити все схильністю до халяви буде надто поверхнево.

Можливо, це необережність, довірливість, простакуватість, навіть низька соціальна відповідальність. А, можливо – синдром духовного сирітства?

Щоденний духовний пошук став «неатракційним» і обтяжливим, звідси – прагнення епатажного і драйвового «явлення». Ми втомилися від війни, від милосердя, від співчутливості та від пошуку себе справжніх – подавай нам, Господи, якщо не Іллю на колісниці, то хоча б агресивного московитського гарлапана, бо це створює заспокійливу ілюзію сурогату духовності...

Такі думки мають право на існування.

Мабуть тому важливо, щоб між духовними пастирями та їх духовними дітьми не обривалась струна довіри. Щоб люди мали в Церкві підтримку, могли бачити насамперед зразок чеснот, любові, миру, злагоди та порозуміння. Ми всі скучили за чимось справжнім.

Медійний образ не може замінити живої людини та справжньої дружби. Те саме в Церкві. Для справедливості скажу, що так само повинно бути і в державних установах.

Ми розм’якли. Сьогодні нам потрібні не просто мудрі слова чи нудна гомілія. Нам потрібна духовна електрика, динаміка віри, реальність доброти, а не міраж побожності. Ми настільки все ускладнюємо, що життя стало подібним на лабіринт Мінотавра. Тому, коли на вулиці з’являється вправний актор, або ж просто навіжений в образі доброго дядечки, легко може з’явитись ілюзія щирості і турботи, яка може завести на круті манівці.

Відрізнити справжнього Ісуса Христа від удаваного можна, якщо будемо справжніми ми. А поки що можемо лише дякувати Богу та нашим спецслужбам, що несмішний цирк поїхав зі Львова за кордон.