Путін, Трамп і рептилоїди. Хто кого?

Світ продовжує хитати і штормити як на Сході, так і на Заході. Дональд Трамп і Владімір Путін ніби змагаються в тому, хто зробить сенсаційнішу заяву – один захотів Гренландію та Панамський канал, в іншого економіка «стабілізувалася» і «практично процвітає». Утім, як сказав класик, слова – полова. Краще придивімося до того, що насправді відбувається на обох берегах Атлантики.

Так, минулого тижня у ЗМІ з’явилася інформація про те, що обраний президент США послав європейським партнерам чіткий меседж – Україну Сполучені Штати імені Трампа не кинуть. Звісно, тут не обійшлося без додаткової умови уже до Старого світу – піднімайте рівень фінансування оборони, бо російська проблема – це насамперед ваша проблема, а ми ген-ген за океаном. Та головне почули всі: жодної відмови від допомоги воюючій з Росією державі не буде, як би цього не хотів багато хто у тій самій Росії.

«Тій самій» не тільки тому, що вона згадана в попередньому абзаці в контексті війни, а й через те, що далі піде саме про російську історію. Історію з тим, як голова Центробанку країни-агресора Ельвіра Набіулліна раптово змінила власну багатомісячну риторику й відмовилася від підвищення ключової ставки, зупинившись на позначці 21% (на і без того високій позначці 21% – правильніше буде саме так).

Звісно ж, ми не будемо вірити Ельвірі Сахіпзадівні на слово, яке, як ми вже знаємо, не більше ніж полова – а поговоримо про те, що ж такого сталося. І з Набіулліною, і з Трампом. І взагалі – що відбувається у світі. А відбувається ось що.

Якщо ви уважно слідкуєте за світовою політикою, слухаєте і читаєте різноманітних експертів, політологів й аналітиків, то раз по раз неодмінно натрапляєте на одну фразу, яка стосується найближчого майбутнього Сполучених Штатів. Звучить ця фраза так, якщо скоротити її до максимуму: Трамп – непередбачуваний. Її регулярно подають у різних варіантах, але суть від цього не змінюється. Тож прорахувати дії 47-го президента США неможливо. І тут раптом ми бачимо, що він цілком прогнозовано і логічно сигналить Європі – ми Україну не кинемо, але й ви там у себе задумайтеся. Що ж такого сталося з містером Дональдом Дж. Трампом?

А, власне, нічого особливого. Просто він наближається до початку своєї другої каденції. Коли треба буде не тільки і не стільки робити гучні заяви, а й працювати. І отут-то виявилося (насправді, ні – це стало зрозуміло далеко не сьогодні, та нехай для краси гри буде так), що у світі, у геополітичному перш за все світі, ситуація є дещо складнішою, ніж Трампове «я так хочу» чи «я так не хочу».

Простіше кажучи – існують певні схеми, певні механізми, які керують геополітичною світобудовою, на які навіть президент Сполучених Штатів має досить обмежений вплив. Точніше, він-то може взяти й піти упоперек цих механізмів – але це буде схоже на те, як деякі українські водії намагаються піти проти законів фізики. Напевно ж, бачили на узбіччях наших доріг наслідки таких рішень? Отож.

У геополітиці ситуація насправді є до біса аналогічною. Порівняйте дві азійські війни – Корейську і В’єтнамську. В одній Сполучені Штати зробили те, що й мали зробити, як лідер вільного світу – захистили демократію. В іншій – будемо називати речі своїми іменами, здали цю демократію. У підсумку на Далекому Сході комуністична орда зупинилася, а Республіка Корея тепер один з азійських тигрів і один з оплотів вільного світу. А в Південно-Східній Азії не просто був знищений недосконалий і корумпований, та все ж майбутній острівець вільного світу, ні – там ще й світовий комунізм отримав дуже важливу перемогу для посилення власних впливів не тільки в регіоні, а й на всій планеті. А Сполучені Штати втрапили у кризову смугу, яку зумів подолати тільки унікальний для останніх 60 років президент – Рональд Рейґан. (До речі, якщо ви не знали, то найвідоміше гасло своєї кампанії – те саме, make America great again, Трамп позичив саме в Рейґана.)

Бо коли ти йдеш проти цих світових геополітичних законів і механізмів – ти створюєш для себе проблеми. І що кардинальнішою є твоя опозиція цим законам – то серйозніші ти матимеш проблеми. А позиція «припинити підтримку України» – тут, вибачте за мимовільний патріотизм, кардинальніше вже нікуди. Бо саме в Україні (як і південніше, в Ізраїлі) вирішується майбутнє вільного демократичного світу. І здати ці країни – означатиме здати майбутнє цього світу. І своє також.

От тому ми й бачимо таку нібито несподівану трансформацію позицій Трампа. Просто вибори закінчилися. І починається робота. Важка робота – де зупинити війну за 24 години не зможе ніхто. Навіть він. (І навіть Путін, якщо чесно.) Тому – хочеш ти цього чи ні, а будеш зважати на закони геополітики, на ті створені й модифіковані попередниками механізми, завдяки яким і тримається наш з вами світ.

До речі, для любителів конспірології – саме оці от неписані, але від того не менш впливові закони і керують насправді світом. Не якісь там «рептилоїди», «жидомасони» чи ще хтось – а механізми, створені людьми попередніх поколінь. Механізми, які дозволяють світу не здохнути в безкінечних війнах, а жити і навіть кудись рухатися. У світле майбутнє, мабуть. Принаймні хочеться у це вірити.

А тепер від Трампа переходимо до Путіна. Бо, як ви здогадалися і без моєї підказки, саме рішенням шефа Кремля була продиктована позиція Набіулліної відмовитися від очікуваного підвищення ключової ставки ЦБ РФ. І отут російський диктатор, на відміну від американського президента-електа, вирішив піти проти неписаних законів – законів економіки.

І причини такого кроку Путіна насправді неважливі. Чи це Чемезов і Ко досягли свого, чи сам господар Кремля вирішив не травмувати своїх холопів неприємною новиною перед новорічними святами – це все справа другорядна. Головне тут те, що президент-ФСБшник вирішив зіграти проти природи грошей.

Так, як це робили у радянські часи його ментальні предки – генеральні секретарі ЦК КПРС. Чи як Віктор Янукович, який увесь час свого президентства тримав курс долара і, певно, думав, що воно так все й проскочить. Як ви знаєте – і з радянського минулого кінця 80-х, і з недавнього українського – не проскочило. Просто не могло проскочити. Якщо тримати низькі, регульовані державою ціни, якщо не реагувати на ситуацію в економіці так, як це треба робити згідно із цими самими неписаними законами, ти рано чи пізно докотишся до відсутності товарів, до талонів на мило і навіть горілку, врешті-решт до привида голодної смерті. (Зараз мало хто вже пам’ятає, але я настільки старий, що московські газети кінця 1991 – початку 1992 року зі статтями про те, що без українських продуктів Росії буде дуже сутужно – у мене досі перед очима). Чи, якщо говорити про лайт-версію імені єнакіївського «професора», спалювання державних резервів і запасів на низький курс долара до гривні – рано чи пізно обернеться стрибком української валюти до тієї ціни, яка й диктується ринком. Хоча, звісно, багато хто звинувачує у кризі початку 90-х демократів, а в майже-дефолті України 2014-15-го – уряд Арсенія Яценюка. Але законам економіки все одно, хто там кого звинувачує – так само, як законам Ньютона все одно, що 19-20-річна дитина якогось багатого татуся поцупила в нього новенький німецький автомобіль відповідної марки (про яку як діагноз уже навіть у фільмах і книжках говорять практично без жартів) і вирішила відчути смак швидкості.

Так і рублю, усій російській економіці досить скоро стане все одно, чого там від них хотів своїм алогічним політичним рішенням Владімір Путін. Бо ці неписані закони Путіну не підкоряються. І його попередникам теж не підкорялися. А історію цих попередників нинішній кремлівський диктатор погано вивчав – якщо взагалі вивчав.

Тож, якщо ти не повний неадекват, то рано чи пізно (краще рано – менше проблем матимеш) почнеш діяти так, як велять ці невидимі, але могутні механізми. І Україну підтримуватимеш. І з Європою домовишся. І найбілфьш одіозних персонажів прибереш зі свого оточення. Бо інакше – дуже скоро станеться те ж, що і в путінській Росії. Або, якщо не хочеш чекати – піди в бібліотеку і полистай газети за період з 1989 по 1993 роки. Там наслідки рішення чинного диктатора РФ пророче описані в таких барвах, що навіть «Нетфліксу» не снилося. Повне занурення в епоху. Занурення, яке очікує нинішню Росію в недалекому майбутньому. Нехай дякують за це своєму царю, який вирішив, що він сильніший не тільки за Україну чи НАТО, а й за закони світобудови. Що ж, не він перший так помилявся, не він і останній…