Українські контексти Сергія Лозниці

Фільм українського режисера Сергія Лозниці «Бабин Яр. Контексти» вражає і своїм задумом, і рівнем виконання. А задум скомпонувати двогодинну стрічку з архівної кінохроніки і накласти на неї звук межує з геніальністю. Водночас цей прийом містить багато серйозних загроз. Але про це згодом.

Завдяки тому, що у фільмі нема закадрових пояснень і тлумачень, глядач фактично залишається віч-на-віч з історичним матеріалом. Матеріалом, який щедро творить не тільки історичні контексти, але ще частіше відсилає до пропагандистських концепцій та кліше нашого сьогодення. Не дивина, що в теперішньому українському суспільстві триває свого роду війна памʼятей. Коли інструменталізована для політичних цілей історія ділить українців на непримиренні табори. Заважає проведенню відвертих дискусій про своє дуже непросте і трагічне минуле. Не дозволяє українцям щиро відрефлексувати найбільш пекучі і неприємні моменти свого минулого.

Коли історію практично «розтягнули» між собою політичні партії та угруповання. Коли окремі країни зробили її обґрунтуванням і підставою для зовнішньої агресивної політики, засобом політичної боротьби і способом легітимізації своїх підлих дій та вчинків. Коли між Україною та Росією не тільки триває «гаряча» війна, яка супроводжується брудною пропагандистською кампанією, але й відбувається позиційне протистояння всередині країни. Де багатьом українським учасникам цих баталій насправді дуже хотілося б російського «єдінообразія» в підходах до історії. Регулювання історичної лінії директивними розпорядженнями влади і можливості покарання за «неправильні» історичні погляди. Запровадження «єдино правильного», «державницького» канону історичної пам’яті.

Склалася ситуація, коли дорослі маніпулятори в боротьбі за власні політичні впливи, кар’єрний ріст і навіть матеріальну вигоду намагаються створити зручні для себе правила гри і вивести за їхні рамки всіх «чужих». Нав’язати своє бачення всім без винятку, незважаючи часто на примітивність, штучність і навіть шкідливість для суспільства й держави пропонованих історичних концептів. Саме на такий розбурханий час і припав вихід на екрани фільму Сергія Лозниці.

Тому, спостерігаючи за критичними випадами на адресу стрічки Лозниці, варто звернути увагу, з якого політичного табору вони лунають і чи не є вони елементом міжпартійних політичних порахунків. На жаль, активними учасниками таких воєн стають не тільки політики, громадські активісти, публічні інтелектуали, але й журналісти. Хтось через брак елементарних історичних знань, а хтось заради хайпу. Усе разом воно створює враження загального громадського осуду і несприйняття фільму українцями. І це все попри міжнародні кіновідзнаки, пронизливі рецензії у світовій пресі. Розібратися в тому, чому такою особливою, відмінною від решти світу є реакція української публіки на цей фільм – наше завдання.

По-перше, треба зрозуміти, яку мету ставив перед собою режисер, а не копирсатися в його політичних поглядах або історичних уявленнях, чим найчастіше хибили його співрозмовники та критики. Часто навіть не бачивши фільму, судили тільки за здогадками та вторинними ознаками – джерелами фінансування або біографією одного з продюсерів фільму. Важливим є те, який емоційний ефект він хотів викликати у глядача, укладаючи за йому одному відомим порядком кадри кінохроніки. Здається, що вводячи у фільм жахливі кадри львівського погрому 1941 року, режисер намагався викликати у глядачів емоцію присутності. Присутності як свідка-спостерігача за сценами кривавого насильства над нічим неповинними людьми. Поставити себе на місце жертви, дати відчути всю безпорадність та безвихідь людини в мить масового насильства. Коли насильство чинять твої вчорашні сусіди, чоловіки в костюмах модного європейського покрою, жінки в білих хустинах і поліцаї зі жовто-синіми опасками.

В такий момент найпростіше достукатися до свідомості глядача, зробити зрозумілішою суть трагедії, яка через 80 років втратила свою емоційну гостроту. Стала в ліпшому разі сухим параграфом в енциклопедії або шкільному підручнику. А в гіршому – інструменталізованою для партійно-політичної мобілізації або поділу на «свою» і «чужу» біду. Ефект присутності завдяки кінохроніці та накладеним звуковим ефектам ніби переносить нас у ті страшні часи. Звільняє від історичних видумок, спрямованих на виправдання злочинців та їхніх посібників. Цією кінохронікою Лозниця показує, хто був учасником погромів, як розподілялися ролі і, головне, те, що після цього важко буде сказати, що євреї «заслужили» такого кінця, а виконавці злочину робили це з якихось патріотичних міркувань.

Варто також зауважити, що режисер не розділяє за національністю учасників погрому. Дуже часто глядачі самі додумують ці ролі. Особливо ті, які підтримують або є учасниками українського націоналістичного дискурсу. Саме через «додумування» можна почути критику і несприйняття фільму Лозниці. У такі миті у глядачів виникає певна колізія, коли вони бачать перед собою несфальшовану кінохроніку, а з іншого боку, їхні знання про подію входять у цілковитий конфлікт з побаченим. Загрожують зруйнувати укладену в їхніх головах матрицю. У такій ситуації найпростішим поясненням для себе є пошук «змови», прикликання інформації про російські гроші для зйомок фільму або звинувачення режисера в просуванні ворожого історичного наративу. У цьому випадку Лозниця, сподіваючись, що дає глядачам можливість самостійно зробити висновки, помиляється. Оскільки досить часто доводиться мати справу не з безсторонніми сухими суддями, добре обізнаними з темою, а зі заангажованими учасниками політичної боротьби та історичних воєн.

Знову ж таки, прихильникам нібито українського патріотичного дискурсу дуже важко бачити хроніку параду на честь приїзду генерал-губернатора Ганса Франка у Станіславі та Львові. Де українки у вишиванках і національних строях засипають квітами, вручають хліб-сіль і «зіґують» в марші перед головним нацистським бонзою. Де «зіґують» зі свастиками ряжені козаки на конях. Де зібрані майже всі ознаки плакатного зображення українців. Їм не хочеться бачити в кінохроніці тріумфальні арки з вітальними гаслами на честь Адольфа Гітлера, Степана Бандери та Андрія Мельника. Як і показового захоплення киянами окупаційною газетою «Українське слово», редакторів якої через 80 років українська пропаганда зробила центральними фігурами серед жертв Бабиного Яру. Усі ці доконані історичні факти в індоктринованих людей, на жаль, можуть викликати тільки спротив та агресію. Оскільки спростувати їх неможливо, а їхні «знання» перетворилися на свого роду віру.

По-друге, здавалося б, до чого кадри з парадів в Дистрикті Галичина, сцени з погромів у Львові, Тернополі, Золочеві до масових розстрілів євреїв у київському Бабиному Яру? Насправді всі ці події безпосередньо стосуються Голокосту і Бабиного Яру. Вони свідчать про те, що провід українських націоналістів всі свої надії на відродження української держави покладав на перемогу нацистського Третього Райху у Другій світовій війні. Тож акцептував нацистську політику екстермінації євреїв. І тут ніяк не відкрутитися від відповідальності за цей ганебний факт. Участь в погромі звичайних цивільних людей, які жорстоко бʼють, калічать і вбивають євреїв, свідчить не тільки про те, що вони чинили насильство в стані афекту, хоча були й такі, а й про те, якою жахливою могла бути їхня поведінка поза камерами. Коли людські життя оцінювалися майном сусідів, певною сумою в райхсмарках або єврейським золотом, яким ті відкуплялися від шантажистів і мародерів. Тому це невідрефлексована історія про вбивць євреїв, яких було значно більше, ніж рятівників.

Це історія про пасивність і байдужість, у кращому разі, місцевого населення. Хоча важко звинувачувати в пасивній поведінці заляканих, непоінформованих людей. Тим більше, якщо за спротив або непослух їм загрожувала негайна смерть. І тут режисер Лозниця, пояснюючи в одному з інтервʼю короткий текст у фільмі про пасивність місцевого населення, допускається несвідомої помилки. Як приклад незгоди, наводячи позицію Болгарської православної церкви. Нічого подібного не могли собі дозволити українські ієрархи ні в Дистрикті Галичина, ні тим паче в Райхскомісаріаті Україна. Тим більше треба цінувати мужній крок митрополита Андрея Шептицького, який в листопаді страшного 1942 року виступив з посланням «Не убий». Уже не тільки історикам зрозуміло, кого мав на увазі Шептицький. Тому такі моменти треба памʼятати завжди.

Зрозуміло, що така позиція в Сергія Лозниці сформувалася під дією таких чинників, як намагання багатьох істориків та пропагандистів приховати факти української колаборації з нацистами. А також під впливом сучасної тенденції в німецькому суспільстві, де просувається думка, що німецькі нацисти не могли б здійснити такого масового вбивства 6 млн євреїв без допомоги місцевих добровільних помічників. Складність цієї тези полягає в тому, що значною мірою вона має підстави. Але насправді є спробою «поділитися» відповідальністю за злочин. При цьому варто памʼятати, що не українці були творцями людиноненависницької ідеології нацизму. Що за цією ідеологією вони мали бути наступними жертвами після євреїв. Що не українці задумували і здійснювали політику Голокосту. Що німецькі нацисти принесли цю біду, окупувавши УРСР і вбивши півтора мільйона євреїв на теренах сучасної України. Що українці зазнали колосальних людських та матеріальних втрат у цій війні. Що більшість українців боролися в лавах Червоної армії проти нацизму і перемогли його.

На заваді таким, здавалося б, логічним судженням стоять ті, хто хоче відбілити жменьку колабораціоністів з нацистами, вперто просуваючи їх до сонму українських національних героїв. Саме через полеміку з такими маніпуляторами з багатьма невідомими в інтервʼю Сергія Лозниці зʼявляється надмірна категоричність в окремих твердженнях. У цій ситуації найгостріше відчувається брак відповідальних вітчизняних наукових досліджень про український колабораціонізм, «Голокост від куль» та про діяльність українських радикальних націоналістів. Майже не спостерігається відважної інтелектуальної позиції українських вчених, які пояснили б, що Бабин Яр – це символ Голокосту, місце страшної трагедії єврейського народу. Натомість видно підігрування примітивним концепціям з перетворення Бабиного Яру на місце анонімної трагедії, де загинули «люди різних національностей».

Виникає запитання, а чим маніпуляція з «людьми різних національностей» відрізняється від радянської про розстріляних в Бабиному Яру «радянських громадян»? Уже тільки це мало б підштовхнути притомних людей до проведення аналогій між однією зі сучасних пропагандистських ліній і старими радянськими підходами. Цей підхід можна назвати «знеєврейлення» трагедії Бабиного Яру. Намагання представити Бабин Яр трагедією всього людства. Але до всього людства входять також німці-нацисти, які й здійснили цей геноцид. Різні сучасні заперечувальники Голокосту. Сюди ж належать і колабораціоністи різних мастей.

Далі чомусь наголошується, що трагедія сталася на українській землі. Хіба в окупованому нацистами Києві, який ще вчора був радянським, комуністичним, влада була українською? Так само повним абсурдом є висувати на перший план українців, які мають памʼятати, а вже потім євреїв. Це тільки для того, щоб не сказати, що це величезна трагедія єврейського народу. Трагедія ж українців полягала в тому, що вони ніяк не могли вплинути на ситуацію і самі неймовірно постраждали в тій війні. Тим паче, що багато українців про Бабин Яр не знають і не пам'ятають. Щиро не відчувають болю. Тому ця «українська» концепція – це велика маніпуляція на кістках. Спроба створити штучну політично-декоративну пам'ять.

У фільмі «Бабин Яр. Контексти» центральною точкою є цитування есею Васілія Гроссмана «Україна без євреїв». Який звучить як страшний вердикт людській злочинній натурі. Тим страшніше проводити аналогію зі сучасними війнами памʼятей, де в окремих проєктах проглядається концепт Голокосту без євреїв. Коли державний монетний двір карбує монету до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, на якій нема жодної згадки про євреїв, жодного натяку на Голокост. Тож хотілося б звернутися до творців такого виду памʼяті, а чи подобається їм, коли вони зустрічаються з твердженнями, що страшний Голодомор 1932-1933 років це не про українців, а про анонімних селян? Чи погоджуються вони з радянською політикою затирання памʼяті про Бабин Яр, як місця єврейської трагедії аж до того, що це призвело до страшної Куренівської біди 1961 року? Якою й закінчується фільм Сергія Лозниці.

На завершення варто сказати, що війни памʼятей майже завжди закінчувалися розколами, антагонізмами і навіть великою кров’ю. Нашому суспільству вкрай потрібна політика примирення памʼятей, яка неможлива без відвертих серйозних дискусій про своє минуле. Фільм Сергія Лозниці в цьому плані – аж ніяк не ворожа диверсія, а добра нагода позбутися нічних кошмарів та скелетів у своїй шафі.