В пошуках українського олігарха

Проїжджаючи трасою Львів – Івано-Франківськ, подорожній минає Бурштинську ТЕС. І бачить, що при вході висить три прапори: національний синьо-жовтий, прапор компанії ДТЕК і червоно-чорний. Якщо абстрагуватися від того, хто є власником ДТЕК і яка його роль в історії України останніх кількох десятків років, то маємо справжню ідилію. Здійснилися віковічні мрії українського народу, так би мовити. А якщо не абстрагуватися, то все цілком закономірно і не так весело. Бо якщо на Донбасі 2014 року був «гудок миру», то чого б на Франківщині не вивісити бандерівський прапор? Зрештою, невідомо, під якими прапорами зараз роздається «гуманітарка» від фонду Ахметова на непідконтрольній території. Свіжо куплена вілла за 200 млн євро і так розташована у Франції, там прапори взагалі інші.

Ця композиція «прохідної» біля траси, з трьома прапорами на фоні радянських будівель, як на мене, мала б увійти в майбутні підручники історії. Як ілюстрація до ситуації в Україні перших десятиліть незалежності. Це все настільки промовисто, а сама історія настільки проста (як двері), що мало б дійти навіть до найменш успішних школярів.

На початку 90-х партійна номенклатура віддала на відкуп націонал-демократам герб, прапор, гімн та інші атрибути державності взамін за можливість залишитися на посадах. Так комуністи почали будувати капіталізм, передавши естафету комсомольцям, а далі це перетворилося на сімейну справу. Державотворення пішло повним ходом. Українці тішилися, що всюди можна побачити тризуби і синьо-жовті прапори.

Потім стало страшно, що «червоний директор» Кучма поверне країну назад в СРСР. Але вже 1999 року той самий Кучма, ідучи на другий термін, виплекав «комуністичну загрозу» у вигляді завідомо непрохідного Симоненка, і сам же цю загрозу подолав. Велика приватизація та формування класу олігархів відбулися без жодних ексцесів. Українці ж раділи, що комуністи не повернулися до влади.

У 2004 році Схід боровся із Заходом. Багаті так і не поділилися з бідними, як обіцяв Ющенко. Зате з’явилася нова структура – РосУкрЕнерго. Так країна взнала, що газовий бізнес – квота президента. Були і позитивні зрушення у сфері гуманітарної політики, за що, без іронії, Віктору Андрійовичу честь і хвала.

Після 2014 року, коли рух «геть від Москви» набрав нових обертів, справи з пам’ятниками Леніну йшли набагато краще, ніж справи Майдану. Зрештою, не можна було розхитувати будку, та й перемог на символічному фронті вистачало. Проте вибори чомусь виграв Зеленський.

Зараз цінності і далі на першому плані. Глобальних питань все менше, але на градус напруги це не сильно впливає. Наприклад, чергове одкровення медіа-менеджерів, цього разу на 1+1, здійняло нове цунамі обговорення. Панночка заявила, що українська мова – для комедій, а для драми – російська. І хоча цим виставила себе в не менш привабливому світлі, ніж героїня ролика про «русскоязычные челюсти», тобто просто показала власну відсталість та обмеженість, їй згадали все: від Емського указу до вбивства Артема Мирошниченка.

Договорились навіть до того, що серед медіа-магнатів (тобто олігархів) немає українців в сенсі культурної належності, тому й продукт вони просувають не український. А це вже цікаво, тому що в мене є зустрічне, не менш риторичне, запитання: а хіба українці потерплять, щоб хтось із них став багатшим, успішнішим, розумнішим, аніж звичайний представник «простого народу»? Так отож.

Зараз у нас черговий унікальний випадок. У країні, яка провела ваучерну приватизацію державних підприємств, готується до відкриття ринок землі сільськогосподарського призначення. А також проходить реформа місцевого самоврядування, на порозі легалізація грального бізнесу. І все це зверху приправлене потугами у сфері діджиталізації (а це – безпека особистих даних, тобто питання грошей й елементарної свободи).

І так виглядає, що народ знову не підведе. Якщо колись, замість цікавитися, що робити з ваучерами, гостро стояло питання «ще не вмерла УкраїнА» чи «УкраїнИ», то й тепер виклики перед нами стоять не менш масштабні.

Цінності – це важливо. Це фундаментально. Але, щоб їх захищати, простого крику недостатньо. Потрібні гроші, структури, організації. Які будуть діяти навіть тоді, коли найбільш голосистий патріот втратить посаду і не зможе писати розпорядження. Бо історія сучасної України – це постійна зміна риторики влади на тлі не менш постійної концентрації капіталу тими самими олігархами. Як казав небіжчик Чечетов, «оцініть красу гри». Інакше доведеться і далі тішитися, що Ахметов працює під червоно-чорним прапором, бо інших здобутків не передбачається.