Від щирості до політичного реалізму

Зима 2012–2013 років у Києві стала «зимою століття». Ще в грудні в українській столиці випав сніг, який побив рекорди з початку спостережень у 1881 році. А в ніч на 23 березня через сильний снігопад утворилися багатокілометрові затори по всій півночі України, зокрема й на Житомирській трасі. Це було тоді, коли я мав їхати з Києва на Волинь, щоб поспілкуватися зі свідками Волинського злочину в 70-ті роковини його скоєння.

Сніг паралізує весь Київ. А Янукович зі своїми синами, яких в народі називають «Сім'єю» – паралізує мрії киян про майбутнє. Я йду на «Політклуб» Віталія Портникова, найпопулярнішу на той час журналістську програму, яка критикувала президента.

Серед учасників відчувається безнадія. Вони не говорять прямо про те, що Київ стане перлиною в короні нової російської імперії; вони обговорюють, як чинити опір прогресуючій тоталізації держави. Один з учасників пропонує низову ініціативу – звернутися до лідерів Майдану 2004 року з проханням створити невеликі осередки опору. Звучить ім'я відомої «баби Параски», яка під час передвиборчої кампанії їздила по селах, агітуючи за Віктора Ющенка; проблема в тому, що з 2010 року її вже немає в живих.

Єдине, про що свідчать слова «низові ініціативи» або «робота на місцях», – це відчуття марності та розчарування. Ці слова сьогодні знаходять відгук у російській діаспорі в Європі. Саме такі настрої панували в Києві у 2013 році.

Саме тому ті, з ким я говорю про Волинь, ідеалізують Польщу. Філософ Мирослав Попович у 1930-х роках ходив до школи у волинському Ізяславі, на радянській стороні, за 30 км від кордону Другої Речі Посполитої. Він згадує про Великий голод і про те, як багато людей хотіло втекти до Польщі. По той бік кордону в той самий час до школи ходив український дисидент Євген Сверстюк, який зараз читає мені вірш про маршала Пілсудського польською мовою. Він згадує цей час з дивною сумішшю: жалю, бо поляки забороняли українцям навчатися рідною мовою, і ностальгії, бо цей період був кращим за пізнішу русифікацію. Колишній український президент Леонід Кравчук, який також народився на Волині у Другій Речі Посполитій, має мало спогадів про «польські часи», більше про радянські. В Українській РСР він багато років очолював відділ пропаганди. Коли я запитую його, скільки часу потрібно пропаганді, щоб повністю змінити громадську думку, він замислюється секунд на 10, а потім переконливо відповідає: «Рік. Один рік».

Глава греко-католиків на пенсії Любомир Гузар живе за кілька десятків кілометрів від Києва. Він уже погано бачить, тож слухає радіо, зокрема й польське. Він хвалить польську «культуру слухання радия», як він вимовляє старольвівською мовою.

«Війна – це дуже трагічний час. Війна дає кращу можливість, ніж будь-коли, стати героєм або людиною, яка стає жертвою своїх злих, а іноді і злочинних нахилів. Були люди, які ставали героями і протистояли колосальним спокусам, а були ті, хто з радістю потурав своїй гіршій стороні. Це типово, це час великих випробувань, особливо для людей, які стоять перед будь-яким вибором», – каже Гузар, ретельно вимовляючи кожне слово. Він не ділить людей на поляків чи українців. Він згадує митрополита Шептицького, який звертався до вірних під час війни: «Не вбивайте». Кожен з моїх співрозмовників говорить про 1943 рік на Волині: «братовбивча війна». Всі говорять обережно, ніби боячись обпектися польськими емоціями. Ніхто не хоче їх образити.

Бо ворогами є Янукович і Росія, а Польща – друг. А українці, принижені й ображені новим пострадянським рабством, здається, як ніхто інший відчувають біль жертви. Навіть українські свідки Волинської різанини, яких я зустрічав у 2013 році і які говорять про «упівців» як про «наших хлопців», вважають, що поляки були вбиті несправедливо і жорстоко. Ніхто не заперечує злочину.

Через кілька місяців корифеї української незалежності – Сверстюк, Гузар, Кравчук, Попович – на форумі «Групи 1 грудня» (створеної у 20-ту річницю референдуму про незалежність України 1991 року) подякують усім, хто «вийшов на Майдан», і звернуться до Януковича із закликом «затвердити історичне рішення» України про рух на Захід. Вони заявлять, що «в Україні почався новий час», що «народжується Україна ХХІ століття».

Пострадянська Україна вмирає. Нова Україна будує своє нове обличчя, зокрема й пам'ять. Сверстюк, Гузар, Кравчук і Попович підуть зі життя вже в новій, некремлівській, нерадянській Україні.

Усе ще величезна диспропорція

Харківський історик Олександр Зінченко згадує, що дізнався про польсько-український конфлікт на Волині, в Галичині та Підляшші лише 2003 року: «Мало хто з нас знав про цю тему, навіть не тому, що вона була табуйована чи існувала якась заборона, просто на той час історія Західної України взагалі була маловідомою».

У 2003 році відбулася низка жестів між президентами Александром Кваснєвським та Леонідом Кучмою, між ними були добрі особисті стосунки. Обидві країни були зацікавлені в розвитку контактів, передусім в економічній сфері.

«Поляки поступово знайомилися з тим, що таке українська держава, дехто почав цікавитися культурою та українською історією, – згадує Петро Тима, тодішній голова Об'єднання українців у Польщі. – Проте вже тоді в історичній сфері відчувалася величезна диспропорція. З одного боку зростали в деяких випадках свідомо підігріті польські емоції навколо питання польських жертв на Волині, а з іншого боку була українська сторона, не готова, не маючи знань та інструментів, щоб протистояти цьому явищу, особливо в міждержавних відносинах».

Кучма і Кваснєвський відкрили пам'ятник у Порицьку-Павлівці в липні 2003 року, започаткувавши традицію спільних президентських відзначень роковин злочину. Парадоксально, але те, що було започатковано «посткомуністичними» президентами, не відбувалося між Польщею та Україною після 2014 року, аж до спільного візиту президентів Зеленського та Дуди до Луцька 9 липня 2023 року.

«Ще у 2003 році українська сторона не змогла відкинути частину польських очікувань і польського бачення подій Другої світової війни. Про це свідчили гучні слова польового єпископа Славоя Лешека Ґлодзя під час церемонії. Це був перший випадок, коли представник Республіки Польща використав термін "геноцид" для опису злочинів на Волині, хоча здавалося, що польська президентська сторона тоді віддавала перевагу іншим формулюванням», – додає Тима.

Спільні президентські церемонії привернули увагу українських інтелектуалів до польсько-українських питань загалом. Історик Ярослав Грицак у своєму есеї «Що по Ґедройцеві?» 2006 року згадує українського історика і бібліографа Євгена Наконечного, в'язня ГУЛАГу. Як львівський українець, він був польським скептиком, але, побачивши динаміку польсько-українських відносин у той час, наприкінці свого життя заявив: «Я помилявся».

Грицак розглядав пострадянську Україну як державу, «сильну своєю слабкістю», своїми відмінностями, що змушує політиків шукати консенсус. «Політичну історію незалежної посткомуністичної України можна представити як серію політичних криз, які, тим не менш, закінчувалися компромісами (проголошення незалежності 1991 року, відставка Кравчука 1994 року, конституційна криза 1996 року, Майдан 2004 року). Однак ці компроміси є ситуативними», – писав він в іншому своєму есеї, вже після того, як Янукович перебрав владу у свої руки. «Янукович отримав доступ до батога, але не до пряника», – оптимістично додав Грицак.

«Історична політика Польщі та історична політика України – це дві дуже різні реальності, – каже Тима. – Всупереч твердженням, навіть у Польській Народній Республіці були публікації про те, що відбувалося на так званих прикордонних територіях у 1943 і 1944 роках, тоді як для України це була абсолютно нова і в певному сенсі третьорядна тема, навіть в епоху незалежної України після 1991 року».

Він додає, що історія і в радянській, і в пострадянській Україні була суворо регламентованим елементом, який підлягав ідеологічному контролю з боку спецслужб настільки, що це було не співмірно з Польською Народною Республікою. «Це продовжує впливати на стан української історичної науки донині», – зазначає Тима.

Зінченко, як і я, вперше поїхав на Волинь, щоб поговорити зі свідками, у 2013 році. Він був у польсько-українській групі істориків і написав розлогий звіт «Прощання з Волинню. Як українці та поляки шукали примирення». У цьому тексті доктор Леон Попек з Люблінського відділення Інституту національної пам’яті (ІНП), з родини, що походить з Волі Островецької – місця одного з найбільших злочинів українських націоналістів зі загону Івана Климчака «Лисого» – підходить до пам'ятника УПА в Любомлі. «Мені важко називати імена цих людей – хто знає, можливо, хтось із них вбивав моїх близьких!» – каже Попек.

У репортажі читаємо: «Вперше історик приїхав на це місце на початку 1990-х. Накрапала мжичка. Того дня група польських дослідників знайшла могилу між селами Острувки і Воля Островецька. А точніше: на пустирі, де колись були ці села. Поселення давно зникли, а їхні мешканці лежать у розкопаній могилі з розтрощеними черепами. “Настрій був такий правильний... – згадує Попек. – І саме тоді група українців поверталася з поля. Хтось із нашої групи, родичі загиблих, почав агресивно кричати до них. У мене все обірвалося: було враження, що зараз почнеться нова бійня. І раптом літня українка сказала: "Вони ж лежать тут. Чого далі гарикатися! Холодно, ходімо до мене на чай!". За чаєм почалися спогади, про родичів, спільних знайомих... Старенькі багато чого згадували. Виявилося, що в нас навіть хресні батьки були спільні! І ситуація змінилася на протилежну!».

«В принципі, тоді ми навіть порозумілися, хоча місцями було жорстко», – згадує сьогодні Зінченко ту поїздку. Він додає, що пізніше, дискутуючи з істориками з обох країн, звернув увагу: говорячи про причини злочину, українські історики називали п'ять-сім чинників, а польські – ідеологію інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. «Вже в той час існувала ця конструкція, щоб одягати українців в шати, які нагадували нацизм», – Зінченко.

Тима: «Про українців і злочини Другої світової війни говорили в категорії винуватців, а про поляків – винятково як про жертв українців. Термін "відплатні акції" був увічнений щодо злочинів Армії Крайової, Селянських батальйонів, постсаківських або урядових формувань, а Ева Сємашко, дослідниця злочинів на Волині, запровадила термін "відплатно-превентивна акція" щодо воєнного злочину в Сагрині».

Зінченко: «У Польщі це прозвучить дивно, але українські наративи свідків Волині звучать як наративи жертв, вони розповідають, перш за все, про переслідування з боку Другої Речі Посполитої. Вже тоді було очевидно, що Польща бачить в них виключно злочинців і не хоче бачити в них жертв. Навіть коли йдеться про українських "праведників"».

Відчувалася напруга, але ніхто не вийшов зі зали

Тима: «У 2013 році серед істориків, журналістів, членів громадських організацій зі Львова, Києва та Луцька була велика потреба говорити про справжній діалог, відкритися на емоції поляків. Раніше ми мали справу радше з домінуванням державних наративів. У Польщі відчутно зростало однобоке бачення волинських злочинів очима "кресових" середовищ».

У 2013 році Об'єднання українців у Польщі виступило співорганізатором громадських вшанувань роковин Волинського злочину у Порицьку/Павлівці на Волині та в Сагрині на Люблінщині. Президентські вшанування – Януковича і Коморовського – були неможливі, а громадські здавалися найкращою формулою в ситуації, коли українська пам'ять знищувалася державною владою.

«Головою вже існуючого Українського інституту національної пам'яті стає комуніст Дмитро Вєдєнєєв, головою Державного архіву України – комуністка Ольга Гінзбург, – перераховує Тима. – Я пам'ятаю лист, який ми отримали від тодішнього українського консульства в Любліні: нас просили визначити "місця слави" на території Польщі, пов'язані з діяльністю радянських партизанів. Історична політика України тоді полягала в тому, щоб повернутися до радянського наративу, а волинський злочин мав стати інструментом московського імперського наративу».

У липні 2013 року Вадим Колесніченко, депутат українського парламенту і відомий ідеолог Януковича, приїхав до Польщі з цією метою. Він хотів переконати польських політиків в ідеї ухвалення Верховною Радою України та польським Сеймом спільної резолюції щодо злочинів на Волині. «Резолюція мала на 100% відповідати московському наративу та оцінці українського самостійницького підпілля, дискредитувати ідею української державності, – каже Тима. – Здається, до сьогодні багато поляків не бачать другого дна, того факту, що промосковські українські політики намагалися за спинами українських еліт проштовхнути радянську модель оцінки Другої світової війни у співпраці з поляками».

Вже тоді, у відповідь на офіційний промосковський наратив, в Україні створювалися альтернативні центри історичного наративу незалежності, такі як львівська «Тюрма на Лонцького», сьогодні –Центр досліджень визвольного руху.

«Важливо, що публічне відзначення річниці Волині було ініціативою польських та українських неурядових кіл, які вже були залучені до історичного діалогу між Польщею та Україною. Лідери неурядових спільнот з обох країн розуміли небезпеку того, що цими питаннями займаються тільки державні інституції», – розповідає Тима.

Про політизацію історії на початку 2013 року згадує український історик Ігор Ільюшин, який займається українським рухом за незалежність у Західній Україні. На запитання про дослідження він зітхає: «У 1990-х роках не було жодної політики, було легше. А зараз... Якби я знав, то, можливо, обрав би іншу тему для дослідження».

Тима: «Частиною наших громадських святкувань було відвідування вшанування пам'яті українських жертв у Сагрині. Питання вшанування пам'яті сагринських українців, відкриття пам'ятника за участю президентів обох країн, як це відбулося в Порицьку-Павлівці чи Павлокомі, зустріло великий спротив з боку польського суспільства, польських політиків, ветеранів Армії Крайової. Під час публічних вшанувань ми хотіли показати, що жодна зі сторін не готова на 100% говорити про найважчі епізоди власної історії».

На думку Тими, це потрібно робити, спираючись на факти. Крім того, має бути емпатія та делікатність щодо історії обох народів: «Я досі пам'ятаю виставу Aporia'43 театру з Любліна, яка була представлена в рамках наших святкувань в одному з луцьких театрів. Вистава майстерно порушувала, серед іншого, питання польсько-українських суперечок у міжвоєнний період. Однак найбільший резонанс викликала сцена польсько-української сварки під час ексгумації останків польських жертв у Волі Островецькій. Це було сильним звинуваченням українців та інституцій української держави. Напруга відчувалася серед присутніх, переважна більшість з яких – волинські українці, але ніхто не вийшов із зали».

У польському містечку Радимно кількома днями пізніше відбувається «реконструкція Волинської різанини». Спеціально збудоване село «згорає в кінці вистави», як можна було прочитати. Фотографії з цієї вистави досі слугують для ілюстрації значної частини інформації про Волинську різанину.

Броніслав Коморовський, своєю чергою, відвідує Луцьк і каже, що «минуле не повинно розділяти поляків і українців». Після служби в костелі святих Петра і Павла молодий чоловік з натовпу, як пізніше з'ясується, провокатор (на ньому був рюкзак націоналістичної української «Свободи», хоча він належав до прокремлівського «Слов'янського братства»), плескає Коморовського по плечу рукою, в якій тримає розбите яйце. «Ви виконали свій громадянський обов'язок перед своїм народом, не зачепивши при цьому почуттів українського народу. За це Вам дякують, а не плямують. Ви були мішенню, пане Президенте, і ми були мішенню», – вибачився потім перед Коморовським український інтелектуал і дисидент Мирослав Маринович.

Звільнення від радянського тиску на історію

Лише після 2014 року Україна починає формувати власну нерадянську історичну політику, яка базується насамперед на пам'яті про Великий голод 1932–1933 років та період боротьби за українську державу 1918–1921 років. І про героїв нової російсько-української війни: саме їхні імена значно частіше з'являються на декомунізованих назвах вулиць, а не горезвісного Степана Бандери.

Тима: «У Польщі, своєю чергою, з 2014 року виникає цілий жанр дискредитації України за допомогою звинувачень у нібито підтримуваному українською владою "бандеризмі", який проникає навіть в експертне середовище. Хоча після 24 лютого 2022 року голоси та звинувачення в "бандеризації" України в Польщі серед політиків затихли, вони все ще рясніють в інтернеті. Це одна з найважливіших дезінформацій в Польщі про Україну сьогодні».

Зінченко: «Коли Качинський мав необережність сказати нам, що Україна не увійде в Європу з Бандерою [на початку 2017 року, – прим. І.К.], мені стало цікаво, яке місце займає Бандера на сайті Українського інституту національної пам'яті. Так от, він не видав жодної книжки про Бандеру, не зробив жодної виставки про нього. Ім'я Бандери з'являлося кілька разів у кількох публікаціях. Нашим пріоритетом була відмова від наративу "Великої Вітчизняної війни"».

Тима: «Цікаво, що Український інститут національної пам'яті, який відповідає за формування історичної політики в Україні, від самого початку перебував під дуже сильним враженням від моделі польської історичної політики, діяльності і можливостей польського ІНП, хоча в Україні бюджети і структура були набагато скромнішими. У певному сенсі за польським зразком в Україні проводилася люстрація і декомунізація».

Саме через захоплення польським ІНП та необхідність люстрації у 2014–2016 роках починаються активні контакти між польськими та українськими істориками. У березні 2016 року до Варшави приїжджає група істориків з українського ІНП, які вказують на «різні оцінки Волинської трагедії» як на основний бар'єр. Вони стверджують, що «в останні роки простір заповнили радикали». Ігор Ільюшин протестує проти того, що «польські історики перекладають відповідальність за Волинську трагедію на українську сторону»; він сам бачить українсько-польське «співавторство» злочину. Тодішній голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович закликає поляків зрозуміти масштаби радянського тиску на українську історію: «Ми тільки складаємо правдиві сторінки минулого, зокрема й коли йдеться про оцінку Української повстанської армії». А професор Юрій Шаповал песимістично стверджує, що політики ніколи не відмовляться від експлуатації історії, хоча «варто спробувати їх зупинити».

Тим часом руйнування польських і українських пам'ятників по обидва боки кордону триває, а відеозаписи «акції» в кількох випадках з'являються на сайтах на кшталт novorossia.today.

Українські вибачення без відлуння

Восени 2017 року Польща відмовить у в'їзді на свою територію Святославу Шереметі, історику та українському чиновнику, відповідальному за вшанування пам'яті жертв війни та репресій. Боротьба Варшави з українськими істориками, кульмінацією якої стала поправка до Закону про ІНП у 2018 році, розпочалася в липні 2016 року з ухвалення Сеймом постанови про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої у 1943–1945 роках. Термін «геноцид» тут звучить вперше – у 2013 році Сейм визначив, що волинський злочин «має ознаки геноциду». Перед ухваленням резолюції перед Сеймом виступають українські інтелектуали, переважно ті, з якими я спілкувався у 2013-му.

«Вбивство невинних не має виправдання. Ми просимо прощення за скоєні злочини і кривди (...). Ми просимо прощення і так само прощаємо злочини і кривди, вчинені нам. Це єдина формула, яка повинна бути мотивом для кожного українського і польського серця, яке прагне миру і порозуміння», – наголошується у зверненні, серед інших, колишніх президентів і глав Церков. Документ важко знайти в інтернеті, оскільки він залишився непоміченим у Польщі. Одне з провідних «кресових» видань найяскравіше описує настрій, з яким було сприйнято звернення: «Скандальний лист українських президентів з проханням забути злочини Української повстанської армії проти поляків».

Зінченко: «Мені здається, що на масовому рівні українці вперше почули про Волинь у 2016 році, саме в контексті резолюції польського Сейму, хоча ще багато чого не зрозуміли. З'являється якась політична сила і починає висувати претензії до всіх, мовляв: "ви вчинили геноцид". Це звучить дивно, коли в Маріуполі з боку Широкіна лунали "феєрверки"».

Багато українців відреагували на резолюцію польського Сейму щодо Волині з подивом, оскільки сприймали Польщу крізь призму ефективних соціально-економічних перетворень, вступу Польщі до НАТО та ЄС. Новини про економічні успіхи Польщі починають поширюватися в багатьох регіонах України з новими послами: економічними мігрантами, які масово приїжджають до Польщі після 2015 року, зокрема з півдня та сходу України.

Через кілька місяців після складання присяги у 2014 році Петро Порошенко виступає з трибуни Сейму. Він дивує присутніх, дякує Польщі, польським політикам і народу за те, що «були з Україною в найважчі моменти», і каже, що «історія не повинна нас розділяти». У 2018 році він завершує своє президентство, уникаючи зустрічі з Дудою – кожен з них вирушає на окреме вшанування «своїх» жертв у сусідній країні.

Як таке сталося?

Прийшовши до влади, партія «Право і справедливість» не склала собі чіткої думки про Україну, тому історія та волинський злочин домінували у всіх двосторонніх відносинах. Це має катастрофічні наслідки донині, тому Зеленський майже нічого не говорить про Волинь, хоча може, наприклад, покласти вінок до Смоленського меморіалу або навіть порівняти авіакатастрофу 2010 року зі злочинами в Бучі.

Побачивши напругу, Петро Порошенко подумав, що може загладити свою провину, і в липні 2016 року став на коліна перед меморіалом волинських злочинів у Жолібожі.

Зінченко: «В історії було лише два президенти, які ставали на коліна перед пам'яттю польських жертв: Віллі Брандт і Петро Порошенко, пам'ятаю, я тоді чергував на порталі "Історична правда". У мене тремтіли руки, коли я отримував фотографії, я думав, що цей день увійде в підручники. А в польських ЗМІ була тиша».

Зінченко шукає в інтернеті, коли був той незабутній день, який мав увійти до підручників. І знаходить: 8 липня 2016 року. «Через три тижні польський Сейм голосує за "волинську" резолюцію, всупереч закликам українських парламентарів ухвалити спільний документ. Сейм навіть вказує кількість жертв. Минуле не голосується в парламенті, це нонсенс! Тоді припиняється комунікація між істориками, руйнуються інституційні зв'язки», – стверджує Зінченко.

В очікуванні перезавантаження

Мої співрозмовники погоджуються, що тоді не лише Порошенко, а й українські інституції (наприклад, Міністерство закордонних справ) переконалися в нещирості та інструменталізації історичних питань польською стороною.

Зінченко: «Я знаю, що Зеленський отримав вичерпні інструкції. Він був дуже розчарований, наприклад, коли перед візитом Дуди відновили зруйновану українську могилу на горі Монастир, але стерли імена українців, які там поховані. Тепер Зеленський повністю обізнаний зі способом дій Польщі у питанні минулого. Зрештою, чинний голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович у 2019 році також живив переконання, що джерелом проблем з Польщею є політика В'ятровича. Він вважав, що достатньо змінитися і все буде добре. І ось він дає інтерв'ю, глибоко розчарований, на яке злісно реагує польський ІНП. Це виглядає фатально, тому що голова українського ІПН зараз перебуває в армії».

Тима: «Незважаючи ні на що, президенти Зеленський і Дуда змінили свій підхід до волинського питання. Вже не йдеться про намагання нав'язати польську схему українській стороні, але вона сильно присутня на інших рівнях, серед істориків, громадських організацій. Обидва політики (і їхнє оточення) зрозуміли, яку небезпеку становить гра з волинським питанням, особливо сьогодні, коли відбувається російська агресія проти України».

На його думку, є надія на перегляд досвіду попередніх років: «Вимога перезавантаження є максимально правильною, як на рівні державних інституцій, так і на рівні суспільства загалом, особливо публічних дебатів. Війна та підтримка і допомога, яку Польща надає українцям з боку пересічних поляків, може бути добрим моментом для того, щоб відкинути тиск емоцій та спокуси знову зробити цю тему елементом виборчих кампаній. Бо від цього найбільше виграє Росія та її імперська політика».

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Od szczerości po realizm polityczny