Як ми собі уявляли цю війну

Чесно кажучи, взагалі не уявляли… Не уявляли війни повномасштабної. Коли Путін 21 лютого 2022 року визнав «незалежність і суверенітет ЛНР і ДНР», ми думали, що все обмежиться ескалацією на Донбасі, і Росія лише намагатиметься повністю захопити Донецьку і Луганську області, думали, що, як і досі, на крайньому сході нашої країни жеврітиме те ж саме, що жевріло останні вісім років, тільки з більшою інтенсивністю. Які були наші, тобто більшості українців, аргументи щодо того, що великої війни не буде? Це були аргументи на рівні примітивної суспільної свідомості, а простіше – на хлопський розум.

По-перше: ось, мовляв, підуть чорні мішки й труни з України в Росію, росіяни, які не захочуть помирати не за цапову душу, повстануть проти безглуздої війни і як у 1917 році підуть на штурм Зимового палацу чи там Кремля і скинуть владу Путіна, а патологічний боягуз Путін цього найбільше страшиться, тому на велику війну не наважиться. По-друге: у більшості українців, особливо на Сході і Півдні купа родичів у Росії, а в росіян – купа родичів в Україні, як же можна вбивати одні одних тисячами, сотнями тисяч, а може й мільйонами? На одній із останніх перед російським вторгненням програм Савіка Шустера «Свобода слова» репрезентативна вибірка залу показала, що 76% українців не вірять у повномасштабне вторгнення.

Так міркували прості люди, а що казали експерти? Значна більшість поважних експертів уперто торочила про неможливість повномасштабного вторгнення Росії, висуваючи оту знамениту, на їхню думку, незаперечну тріаду причин: 1) «повне нафто-газове ембарго щодо Росії», 2) «арешт так званого російського трильйона, який лежить у західних банках», 3) «відімкнення від платіжної системи SWIFT російських банків».

І наші міркування на хлопський розум, і думки поважних експертів виявилися повним пшиком. Путін собі міркував інакше, він твердо знав, що його рабський народ буде собі «мовчати у тряпочку», навіть якщо в Росію з України підуть труни і чорні мішки не лише сотень тисяч, а й мільйонів жертв його божевільних забаганок. Про якихось родичів взагалі смішно було думати, а проти можливих світових санкцій існує шахрайство, підступність та хитрість економічних радників, васалів і друзів диктатора в усьому світі, впродовж багатьох років відгодовуваних на російські гроші. Багато хто сподівався, що санкції істотно негативно вплинуть на російських олігархів, яких називають «гаманцями Путіна», а ті своєю чергою вплинуть на нього. Утім принцип «хто платить гроші, той замовляє музику» в Росії не діє. Платять гроші його «гаманці», а музику замовляє сам Путін.

«Повне нафто-газове ембарго» фактично провалилося, Росія знайшла для нього лазівки диверсифікації в інших напрямках – до Азії, хоча навіть і зараз російський газ, особливо скраплений, і нафта йдуть повним ходом і до Європи теж. Просто приголомшують найсвіжіші дані західних економістів про те, що РФ від початку повномасштабного вторгнення заробила 550 мільярдів (більше, аніж пів трильйона!) євро на експорті нафти і газу, причому левова частка цього фантастичного прибутку припадає на країни ЄС. Але чого ми собі навіть і близько не могли уявити в разі повномасштабної війни з Росією, то це продовження нафтогазового транзиту через Україну до Європи. Тисячами, десятками тисяч вбивають українців, вщент руйнуються школи, дитячі садки, лікарні, будинки культури, храми, а газ і нафта з Росії, як би й нічого не сталося, течуть собі й далі під цими руїнами й землею, вщерть просоченою кров’ю українців, і кажуть, що навіть гроші за цей транзит Україна справно отримує. «Нафтогаз» оголосив про припинення цього транзиту аж з наступного 2024 року, і це лише тому, що просто вибіг термін контракту і його поновлювати не збираються.

«Арешт російського трильйона» поки що, за майже два роки великої війни обмежився лише «бельгійськими відсотками» у 1,7 мільярда доларів, і то їх ще треба Україні реально отримати, а американці подейкують, що арештовані в їхніх банках російські мільярди аж невідомо коли «підуть на повоєнну відбудову України». А про SWIFT вже й ніхто не згадує, щось там в ООН натякнули про зернову угоду і дозвіл підключити до цієї платіжної системи «Россельхозбанк» - і все. Росія чудово дає собі раду і без SWIFTу.

Економіка РФ 2023 року випередила показники 2022 року і вийшла на рівень довоєнного 2021 року, так каже не лише «Росстат», але й західні економісти. Загалом більшість із них все ж переконані, що рано чи пізно світові санкції на країну-агресорку таки подіють, але сподіватися на швидкий крах російської економіки нам так само наївно, як сподіватися на смерть Путіна. Ось він вже незабаром, скоро, ну дуже-дуже скоро помре, ось він вже нарешті помер, а Путін собі, як Ленін, «живіше всіх живих». Так що приказка «доки грубий схудне, худий здохне» щодо економік Росії та України поки що залишається актуальною. Звісно, що ми таки сподіваємося на економічний крах недоімперії, але та дієвість західних санкцій, як ми собі її уявляли в разі повномасштабної війни, дуже й дуже відстає від нашої уяви.

Рано-вранці 24 лютого 2022 року німецький міністр економіки переконував нашого посла в Берліні, аби той не дуже хвилювався, бо російські війська за дві години будуть у Києві. Від двох годин до двох тижнів (утім найбільш популярний термін, який згодом став мемом, був 2-3 дні) давали москалям для захоплення України дуже багато аналітиків, в тому числі поважні військові експерти США і Німеччини. Напередодні вторгнення наші західні союзники надавали Україні лише озброєння на кшталт джавелінів і стінгерів, бо були певні, що коли Росія захопить Україну, найефективнішим методом боротьби з окупантами буде лише партизанська війна.

Також і настрої більшості українців щодо наслідків можливого російського вторгнення були не надто оптимістичні. В нас немає соціологічних даних про ці настрої і це дуже добре, бо зараз багатьом було б доволі соромно за ті розпачливі думки, які тоді панували у душах і серцях більшості українців. Найбільш «оптимістичний» сценарій одного мого друга аналітика був такий: росіяни захоплять Лівобережжя, а тоді Правобережжя миттєво приймають до НАТО, таким чином зупинивши подальшу експансію дикої орди на Європу. Ну щось на зразок Андрусівського перемир’я 1667 року.

На чому ж ґрунтувався такий песимізм? Насамперед на величезній перевазі Росії в озброєнні. Військові аналітики, наші в тому числі, розповідали про десятикратні-стократні-тисячократні переваги агресора в усіх можливих видах озброєння: артилерії, танках, літаках, ракетах. Щоправда у живій силі перевага була лише трикратна, але й цього було достатньо для панічних настроїв. Міф про «другу армію світу» був затасканий до дзюр, як і те, що в українській армії все продане, розграбоване, занедбане.

І була ще одна доволі важлива причина – не надто успішні дії українського війська у 2014-2022 роках. Всі пам’ятали сумні події кінця серпня 2014 року в Іловайську, коли там «всю погоду зробили» (за нашими ж даними) лише три-чотири російські батальйонно-тактичні групи, які зайшли на Донбас, а це було близько чотирьох тисяч вояків, приблизно стільки ж, скільки українських ще тоді міліціонерів охороняли громадський порядок на День Незалежності 24 серпня. Якщо лише декілька тисяч російських солдатів призвели до таких трагічних наслідків, то що буде, думали ми, коли в Україну зайде 50, 100 тисяч російського регулярного війська?

Так, українські війська відвоювали в алкоголіків і дрібних кримінальників Гіркіна-Стрєлкова Слов’янськ і Краматорськ, але згодом, дійшовши до Савур-Могили, знову втратили значну частину відвойованого окупованого Донбасу. А далі було фактично миттєве, зовсім незрозуміле захоплення окупантами Сєдова і Новоазовська. І нарешті найбільш боляче в січні-лютому 2015-го відгукнулося Дебальцеве, де до останнього в наших ЗМІ говорилося, що «жодного котла там немає». Отож, більшість експертів і українців не вірили в можливість ефективного спротиву українського війська у разі повномасштабної агресії Росії.

Яким же чином так сталося, що несподіваний для багатьох і в Україні, і у світі героїчний і успішний спротив рашистській навалі нашого війська, наших волонтерів і усього громадянського суспільства у березні-квітні 2022 року увійде в українську історію, як одна з найславетніших і переможних її сторінок. Український народ, як той Шевченків Ярема з «Гайдамаків» зі своїм освяченим ножем:

Не знав, сіромаха, що виросли крила,

Що неба дістане, коли полетить…

Не знав, чи, можливо, забув? Скоріш за все забув. Забув, але все ж, коли це стало конче потрібно, миттєво згадав, згадав, що він є природжений народ-воїн, народ – незламний захисник своєї Батьківщини, народ, який має нестримну волю вимести зі своєї землі всю ту незліченну нечисть, яка наважилася її плюндрувати.

Українці від часів козацтва завше були зразковими воїнами, згадати хоча б порівняно недавні історичні часи: СРСР за чотири роки переміг потужний гітлерівський Райх, але після цього з упівцями воював ще майже п’ятнадцять років.

Кажуть, що не можна недооцінювати ворога, тим більше ворога підступного, аморального, такого, що порушує всі можливі закони і звичаї війни. Це істина, якою не варто нехтувати, утім цілому світові стало очевидно, що в російсько-українській війні наче мильна бульбашка луснула фальшива набундючена ідея «непабєдімасті рускава аружия», усього цього «пабєдабесія» і «можем пафтаріть». Українські воїни наче ковбасу краяли і сьогодні краять залишки найбільш підготовлених й елітних частин армії РФ, фактично знищивши їх майже повністю. Що ж таке сталося з «другою армією світу»?

А річ у тім, що нічого не сталося, просто росіяни у своїй історії звикли воювати чужими руками, а самі вони завше були вояками-нездарами. У війську московського воєначальника Васілія Бутурліна 1655 року під Львовом були інструктори з артилерії німці, шведи, англійці, голландці, навіть іспанці, але кацапам це мало допомагало. Козаки Богдана Хмельницького глузували з кепських гармашів московитів, яким не до снаги було кудись до пуття вцілити ядром. В армії Кутузова, окрім нього самого, не було генералів-росіян, лише усякі багратіони і барклаї де толлі. Якщо згадати часи Жовтневого перевороту і громадянської війни, то найбільш боєздатні частини більшовиків це були поляки, фіни, латиші, китайці. Найвидатніші радянські полководці часів Другої світової це усілякі рокосовські і маліновські.

Від часів руйнування Січі 1775 року в усіх переможних війнах Росії проти Туреччини, а також і у Кримській війні 1853-1855 років ключову роль відігравали вояки-українці. У Другій світовій вклад українців у перемогу над нацистською Німеччиною був беззаперечно найбільший: чотири Українські фронти, та й у трьох Білоруських фронтах воювала чи не половина українців. Так що патякання Путіна про те, що Росія виграла б війну з німцями без України – така ж сама брехня, як і все інше, що говорить цей недодиктатор.

Ось чергова нова велика війна Росії, але тепер вже українці не воюють за неї, а воюють проти неї. Оце і все пояснення того наче загадкового феномена, як можна давати опір і перемагати країну, яка має військову перевагу в рази, десятки, сотні й тисячі разів. Зараз потроху минають «запаморочення від успіхів» минулорічних блискавичних офензив українського війська на Харківщині й Херсонщині а також заяв та обіцянок на кшталт «звільнимо Крим до літа чи осені 2023», та все ж рішучість, сила й незламність українського війська, усього українського народу залишаються незмінними. Ми багато чого не могли уявити в цій війні, але тепер не можемо собі уявити лише одного – як можна, незважаючи на всі шалені труднощі цієї війни, не перемогти і не вигнати повністю рашистьких загарбників з української землі.