Як незрячі в Києві пішли на приниження задля захисту «халявного» проїзду в маршрутках

Реакція на пікет членами УТОСу київського суду, у якому оскаржували постанову уряду про монетизацію пільг

БлогиВолодимир Пиріг, 19 травня1646 11
Володимир Пиріг
Випусковий редактор з думками і позиціями, які виходять за рамки службових обов'язків :)

У вівторок, 15 травня, Київський окружний адміністративний суд розглядав справу про оскарження урядової постанови, якою запроваджується монетизація пільг.

Як відомо, монетизація передбачає, що всі пільги будуть скасовані і «посвідчення», достовірність яких, до слова, водії перевіряють не завжди, для безкоштовного проїзду в міському громадському транспорті не діятимуть, а натомість доведеться платити.

Соціально незахищені (чи як там правильно казати) групи отримуватимуть з місцевих бюджетів компенсацію, їм платитимуть вартість щонайменше 30 поїздок (тобто можуть і більше, але менше не можна). Такі нововведення влади, звісно, пільговикам не до душі, бо до «халяви» звикається швидко, але найбільше запротестували незрячі, причому ті, що входять до «Українського товариства сліпих», яке колись давало незрячим роботу, а зараз займається невідомо чим (в кожному місті по-різному). Проте це підприємство має державне фінансування.

Так-от, у вівторок, 15 травня, члени УТОСу провели пікет з вимогою скасувати постанову про монетизацію. На зустріч їм прийшли журналісти, і внаслідок цього контакту вийшов страшенно маніпулятивний і принизливий сюжет, який кидає тінь на усіх незрячих. Тому розберемо це відео на цитати і з’ясуємо, де маніпуляція, де пересмикування, а де приниження. Бо наразі в Україні з незрячими ситуація виглядає так: одні, ті, що самі кудись їдуть, руками й ногами за монетизацію, бо так від них перестануть втікати водії, що не раз і не два фіксувалося, та інші – ті, що завжди з супроводом і, очевидно, не відчували, як то, коли ти один чи одна стоїш на зупинці з білою тростиною і водій «маршрутки» не зупиняється, а набирає швидкості і їде далі.

Київські незрячі придумали унікальну ідею хаосу в транспортних перевезеннях

«Активісти вимагали у влади дати їм можливість вибору: користуватися преференціями [безкоштовним проїздом] чи отримувати грошову компенсацію», – каже журналістка в сюжеті. Справді, така вимога була, її поширювали київські УТОСівці. Але чи той, хто це придумав і ті, хто це передали в маси, подумали над тим, як це буде виглядати? І найголовніше, чи подумав автор цієї «ідеї» про наслідки?

Розглянемо приклади.

Приклад перший: є водії, які вперто не беруть тих, що «по посвідченню». Моральний і правовий аспект залишимо для інших, але такі водії є, і нічого з тим не вдієш. І ось, стоїть пільговик на зупинці, і водій не знає, що в нього: посвідчення чи гроші. З надією, він відчиняє двері, а тут йому раз – і «посвідчення!» І на другий раз такий водій просто може не зупинитися, коли на зупинці стоятиме пільговик. Хіба що пільговик махатиме купюрами, даючи водієві знак, що «я готовий платити, лише зупинись!»

Приклад другий. Отримує пільговик кошти на проїзд, а сам «по посвідченню» катається. Як тоді робити? Автори ідеї альтернативи не придумали, вони сказали, щоб сказати, і породили цілу купу фантазій на тему «як незаконно збагатитися».

Висновок з вищенаведеного: ідея київських незрячих спрямована на породження хаосу та інших заплутаностей, а це лише погіршить і без того складне й напружене становище.

Незрячі скаржаться, що компенсація за проїзд буде невеликою. Але вони лукавлять

Перший герой-пікетник у жалісливому сюжеті каже: «З точки зору самих незрячих, ми отримаємо невеличку компенсацію, якої зовсім не вистачить [щоб] покрити витрати на проїзд, які ми реально отримуємо за рахунок пільг».

Іншими словами: «Яка монетизація? Залишіть халяву!»

Аби спростувати слова героя сюжету, пропоную вдатися до нехитрої або ж взагалі примітивної логіки, Розділивши незрячих на тих, хто працює, та безробітних, і порахувавши, чи справді компенсації «зовсім не вистачить» для покриття витрат на проїзд, як скаржаться пікетники.

Якщо незрячий працює, то він, очевидно, хоч щось, але заробляє. Якщо він працює 5 днів/тиждень, то він здійснює в місяць навіть більше, ніж 30 поїздок. Проте більша частина витрат такій людині покривається і видатки на проїзд незрячого, який працює, отримуючи мінімальний дохід, обмежаться порівняно невеликою сумою, і це навіть якщо врахувати поїздки у вихідні чи в інших, окрім роботи, справах.

Не можна забувати й про те, що люди з першою групою інвалідності отримуватимуть удвічі більше коштів, а ніж інші пільговики. Таким чином ймовірно заплановані і видатки на поїздки тих незрячих, які їдуть з супроводом. Ті ж, кому вдається їхати без супроводу, будуть у виграші, а це багатьох мотивуватиме до самостійного орієнтування там, де це можливо (дякую Богу за людину, що придумала білу тростину), бо й справді, є місця, де без супроводу ніяк не обійтись. Також можна застосовувати схему, коли супровід не їде безпосередньо до незрячого додому, а вони десь зустрічаються поближче до бажаного пункту, і не відвозить його додому.

Якщо ж незряча людина безробітна та ще й має I групу інвалідності, то тут ситуація зовсім інша. Можна з упевненістю припустити, що така людина не їздить щодня по двічі на день. І тому цілком можливо, що таким людям частина компенсаційної суми може залишитися «для інших витрат».

Варто також додати, що в деяких містах, таких, як Київ, вартість перевезення в комунальних маршрутках є нижчою, ніж у приватних, і як саме там компенсовуватимуть ці витрати, треба цікавитися в місцевих чиновників.

А взагалі пікетники не врахували кількох моментів. Зокрема, вони сплутали перевізників з благодійниками чи з соціальними службами. Також вони не врахували, що пільговиків в Україні зараз дуже багато і перевізники, яким же теж треба якось жити, дратуються через це, бо ні держава, ні місцева влада, вартості перевезення пільговиків їм не компенсовує, про що вони не раз і не два заявляли. Та й скільки вони перевозять пільговиків теж невідомо: квитків, зазвичай, ніхто не видає, а перевірку посвідчень водії не завжди роблять. Крім того, міський громадський транспорт перебуває або в жалюгідному, або у критичному станах, а тому «живі гроші», ймовірно, дозволять ситуацію з цим покращити, а то зараз як є: люди хочуть не платити, але й хочуть комфортно їхати, та ще й з озвученими зупинками. Та дива бувають лише в казках, і комусь про це треба нагадувати – бо забувають…

Відміну монетизації підтримують найактивніші незрячі члени суспільства. Серйозно?

У боротьбі за право на «халяву» пікетники не гидують жодними аргументами, навіть якщо вони маніпулятивні. Той самий герой сюжету заявив: «Таким чином держава, вона вбиває найбільш активних членів нашого суспільства з числа людей, які втратили зір».

Широка громадськість, як і пікетники, мають розуміти, що активна частина (не важливо якого суспільства) не підтримує деструктиву і регресу. Активна частина – це та, що розвивається, та, що не чекає на рибу від держави, але вимагає вудку – шукає роботу, працює, розвивається і є якомога самостійнішою. Така частина людей розуміє, що «халява» і подачки – це не шлях до майбутнього, а ситуацію з жалюгідним нашим транспортом зможуть врятувати лише «живі» гроші, бо, як вже зазначалося, компенсацій перевізникам держава платити не спішить.

Разом з тим ця монетизація вкотре показує неприємний, але всім відомий факт: серед незрячих, як і серед інших людей з інвалідністю чи малозабезпечених, справді є ті, кому цих компенсацій буде замало. Це стосується тих, хто живе за рахунок пасивного доходу, наприклад – соцвиплат, та тих, хто, хоч і має роботу, та заробляє небагато і живе в містах. Так, є субсидії, але є й інші витрати, наприклад, ліки, ну і їсти щось теж треба, і у щось вдягатися. Я вже не кажу про якісь розваги (театр, кафе тощо). І цих 50 чи 100 додаткових гривень, які ці люди витрачатимуть на проїзд після закінчення «компенсаційних» грошей, можуть серйозно ускладнити їхнє становище. А ще ж якщо форс-мажори чи інші непередбачені обставини врахувати…

Однак будуть і ті, котрі отримуватимуть компенсацію мінімум на 30 поїздок, але проїдуться, наприклад, 10 разів, а то й взагалі жодного. Як наслідок, вони матимуть «зайві» гроші на інші потреби, наприклад, на розваги. І вийде так, що комусь компенсованих грошей буде справді замало, а хтось матиме додатковий пасивний дохід. Але жалісливі «нещасні» (до цього ми ще дійдемо) незрячі-пікетувальники не за справедливий розподіл компенсацій, а за «максимальний безлім» у «халяві».

Незрячі думають, що монетизація зекономить державні кошти. Хоча насправді це величезні додаткові видатки

Наступною в сюжеті з’являється старша жінка, яка показує всю свою непоінформованість в цій справі.

«Скільки, я прошу пробачення, скільки тисяч на Україні поганозрячих [важко зітхає, ніби схлипує, голос тремтить]. Шо держава зекономить! Шо вона зекономить? А скільки уб’є оцих нещасних людей…» – сказала жінка-пікетувальниця у сюжеті.

Послухавши цих двох пікетувальників складається враження, що держава – це якась особливо жорстока вбивця, яка з 1 червня масово почне вбивати як активних, так і «нещасних» незрячих людей. Розпочнеться масовий блайндоцид (blind, вимовляється як «блайнд» з англійської перекладається як «незрячий»). І все через те, що в маршрутках доведеться платити.

Але гаразд, не будемо іронізувати. Краще поговорімо про економію. Ця жінка, вочевидь, не знає, що держава, придумавши пільги, не виділяє на них грошей! Уявіть? Така вся щедра, тому «шару», тому, і ще цьому, але не виділяє на це ні копійки! Як наслідок, ці видатки взяли на себе місцеві бюджети, які компенсовують лише мізерну частку перевізникам за перевезення пільговиків. Коли ж довго компенсацій немає, то перевізники можуть «показати зуби» і гроші звідкись знаходяться. Тому держава нічого не зекономить, бо й так нічого на це не давала, а ось місцеві бюджети втратять: лише у Львові на це потрібно 400 млн грн на рік!

Після скасування пільг незрячі приречені сидіти в хаті. Невже?

Ця ж жінка продовжує: «Ви можете собі?… Ви не уявляєте, скільки це треба… У цей… у поліклініку, з поліклініки, пересадки… Я приречена сидіти у хаті, розумієте? Як я буду розраховуватись?»

Київ – місто складне, на відміну від Львова, і там справді може бути так, що людям треба кудись добиратися з пересадками, а це, як-не-як, гроші. Але чи багато хто з незрячих змушений їхати отак щодня з пересадками, в поліклініку/з поліклініки? Наголосимо на слові «щодня».

У своїх маніпуляціях у ЗМІ незрячі пішли ще далі. В газеті «Сегодня» читаємо про повністю незрячу дівчину, яка плете з бісеру, займається вокалом, і почала вчити бісероплетінню інших незрячих, однак від цього, через монетизацію, їй доведеться відмовитись, бо вона здійснює шість поїздок на день і всі з супроводом.

Що ж, буває й таке, але якщо в людини є таланти, то вони, ці таланти, мають приносити гроші. Вироби з бісеру можна продавати (бо ж для чого тоді їх плести і ще й інших цьому навчати?), вокалістів теж хтось потребує, ну і про самостійне орієнтування теж не варто забувати, щоб скоротити кількість поїздок з супроводом хоча з шести до чотирьох. Тобто знову-таки треба вудка, а людина хоче вже спійманої риби…

Як зманіпулювала журналістка

«Люди скаржаться: гроші виділятимуть кожного місяця і тільки на тридцять поїздок. А цього недостатньо. До того ж, доведеться оплачувати послуги супроводжуючого. А як інакше людина, яка не бачить, зможе розрахуватися із водієм та прокомпостувати талон?»

Геніально: як виявилося, супровід потрібен для того, щоб допомогти розрахуватися і прокомпостувати талон. Але це не маніпуляція, це некомпетентність. Маніпуляція – в тридцятьох поїздках і жодної згадки про I групу, яка отримуватиме вдвічі більше. Хоча... може це не маніпуляція, а банальна непідготовленість?

Через монетизацію незрячим самим доведеться розраховуватися в транспорті, а вони не знають, що у них в кишені. Це справді так?

В цьому сюжеті дно намагалися пробити двічі: першим спробу зробив очільник столичного УТОСу Михайло Новосецький, а другою – сама журналістка. Але розглянемо ці дві спроби по порядку.

«Ми не бачимо номіналу купюр, і, зайшовши, скажімо, в автобус, нам потрібно передати водію кошти. Ми не бачимо, скільки в нас. Ми не знаємо, скільки в нас єсть в кармані. Отже, передавши їх, ми повинні отримати здачу. Скільки коштів ми отримаємо – ми теж цього не бачимо», – сказав Новосецький, далеко не остання людина в цій застарілій консервативній структурі. Сказав, і не подумав.

Перечитайте ще раз його цитату, або прослухайте. Яка у вас асоціація? В очах широкої громадськості одразу вимальовується сліпий нещасний, немічний і неспроможний, а ще злегка тупенький інвалід, який без супроводу і кроку не ступить, не кажучи вже про ринки чи магазини. З цитати Новосецького випливає, що незрячий у грошах і математиці нічого не тямить, а люди кругом – одні негідники, так і «намахують» цих сліпих скрізь, де можна і де не можна. І цю мантру про «не бачимо, що даємо» противники монетизації повторюють, неначе якесь заклинання.

Послухавши це, мені, як незрячому, здається, що Ні Новосецький, ні всі ті, хто повторює цю мантру, ніколи самі не ходили в магазин чи на базар. Бо якби ходили, то зналиби, що необхідні купюри можна підготувати наперед, розсортувавши їх по, наприклад, різних відділах гаманця. Крім того, зараз для незрячих набирають популярності смартфони, і навіть на найдешевший з них можна встановити додаток, з якого можна подзвонити до волонтера, який скаже незрячій людині, які купюри в неї є. Також допомогти пересортувати гроші може будь-хто зі знайомих чи рідних, а це дозволить таким людям в магазині чи на ринку впевнено дати продавцеві потрібну суму.

Щодо того, що можуть обдурити. Звісно, що можуть, але треба пам’ятати: бізнес – це цікава штука. Коли незрячому продавець дасть менше решти, ніж треба, то така людина більше до нього не піде. Пікетникам хтось має це все пояснити, як і має пояснити те, що необхідні купюри для оплати проїзду можна також заготувати наперед – і аж на кілька днів наперед, аби не виникало колізій з видачею решти.

Як журналістка пробила дно краще ніж усі герої разом взяті

«У нашій державі люди з вадами зору і так не отримують індивідуальних засобів реабілітації. Їх не забезпечують протезуванням очей. А тепер ще й можновладці хочуть ще й забрати пільговий проїзд», – сказала авторка цього сюжету на його завершення. І одразу подумалося: а до чого тут протезування очей?

Некомпетентність – це найстрашніше, з чим стикаються журналісти. Звідки в них це – невідомо, але невже вони думають, що протезування очей поверне зір? Ну бо ж відомо, що люди, яким протезували ноги чи руки , можуть ними ходити чи рухати... Та протезування очей зору не повертає, а засобами реабілітації є якраз білі тростини, яких, якісних, справді держава не надає. Але це вже з іншої опери, лише пораджу пікетникам: краще вимагайте закупівлі для вас нормальних тростин, щоб вам було легше ходити без постійного супроводу.

Вони вийшли. А ті, що думають альтернативно, чому мовчать?

При підготовці цієї публікації (бо це вже явно більше, ніж просто блоґ, хоча й опубліковане у відповідному розділі) я не раз думав над цим. Бо наче й свою позицію по «фейсбуках» вони висловили, але ефективніше було б провести контрпікет, аби оприлюднити альтернативну позицію. Те, що вони цього не зробили, дуже прикро і лише показує, що заяви у Фейсбуці іноді можуть бути просто заявами у Фейсбуці.

То які висновки з цього всього?

Я не претендую на звання суспільного лідера, але я, як незрячий, усвідомлюю: монетизація врятує таких людей від хамства та ігнорування водіїв. На підтвердження розповім два приклади з власного життя.

Перший стався при спробі потрапити з області до Львова. Зі мною поруч на зупинці була ще одна незряча людина, а зряча людина нас супроводжувала на маршрутку, щоб нас посадити. І крім нас на зупинці – більше нікого. І ось ми чекаємо-чекаємо, і, нарешті, під’їжджає така довгождана маршрутка. Водій пригальмував, але, побачивши двох незрячих, дав газу. В ідеалі він мав відчинити двері і сказати: «безкоштовно не возитиму, або платіть, або чекайте далі». Але він просто нас проігнорував. Чи було б це при умові монетизації? Гадаю ні.

Випадок другий. Львів, зупинка «за вимогою», тобто зазвичай її всі проїжджають, коли там нікого немає. Стою, в руках біла тростина, а в голові – надія на те, що маршрутка зупиниться, я запитаю що це за номер і зайду. Та тут підходить до мене жінка пенсійного віку. Стоїмо, чекаємо двоє. Я сказав, яка маршрутка мені потрібна, вона сказала, що зупинить. І ось під’їжджає бажаний транспортний засіб, вона зупиняє, але водій їде далі. І якось так стало образливо і за себе, і за ту жінку, що з нами так вчинили. Вчинили лише за те, що ми – з розряду пільговиків. Проте він міг зупинитися і сказати, щоб ми заплатили, і тоді нас візьме. Але вони не говорять з нами. А коли буде монетизація, то іншого варіанту, крім як зупинятися людям з інвалідністю та людям пенсійного віку, в них не буде. І це мають зрозуміти пікетники, які готові проміняти власну гідність на «халявний» проїзд.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук