Гаряча війна в Україні позначена не лише трагічним перебігом подій на фронті, але й холодною внутрішньою політикою, ареною якої стають президентські вибори. На цій політичній шахівниці з'явився несподіваний гравець – Олексій Арестович. Його заява про намір балотуватися на президентських виборах наступного року викликала бурю не тільки в українських ЗМІ, а й на сторінках російських видань.
Гаряча війна – холодна політика
Політичний процес в Україні, на відміну від війни, завмер. Воєнний стан, оголошений президентом Володимиром Зеленським на початку повномасштабної війни, та його подальше подовження відсувають перспективу парламентських виборів. Президентські вибори за законом мали б відбутися 31 березня 2024 року. Однак окупація значної частини східних територій країни та активні бойові дії роблять їх проведення малоймовірним. В Україні лунають різні голоси з цього приводу. Одні стверджують, що з юридичної точки зору ситуація зрозуміла і жодні вибори під час воєнного стану не можуть відбутися. Інші наголошують на міжнародному аспекті та завуальованому тиску з боку західних союзників щодо подовження мандату президента країни і, в цьому сенсі, підтвердження Зеленським своєї вірності демократичним стандартам.
Політизована Україна, ймовірно, могла б ще довго дискутувати про те, що важливіше – Конституція чи міжнародний імідж, реальність правової держави чи фактичний стан війни? Можна було б ще тижнями спекулювати на тему ймовірного конфлікту між президентом Зеленським та генералом Залужним і того, чи буде останній балотуватися як контркандидат першого. Як тут раптом 1 листопада 2023 року на політичну сцену виходить Олексій Арестович у всьому білому й оголошує: це я висуваю свою кандидатуру на наступних президентських виборах! І публікує свою передвиборчу програму в месенджері Telegram.
Who is mister Арестович?
Декларація Арестовича розлетілася блискавично і стала однією з найбільш коментованих новин початку листопада в українських ЗМІ. І не було б у цьому нічого дивного, якби вона не стала й однією з найбільш коментованих новин у російських ЗМІ. Так хто ж такий Олексій Арестович? Чому його ранній вступ у президентські перегони викликав такий ажіотаж по обидва боки фронту російсько-української війни?
Для тих, хто спостерігає за війною в Україні із західноєвропейської відстані, його ім'я майже ні про що не говорить. Але для українців він є однією з найбільш впізнаваних осіб у публічному просторі сьогодні. Після початку бойових дій у лютому 2022 року Арестович, як так званий радник зі зовнішніх комунікацій Офісу президента, фактично став речником українського спротиву окупаційній владі. Хоч і легітимність його посади була дещо сумнівною.
Найпростіше сказати, що він працював в Офісі президента на аутсорсинговій основі, будучи таким собі радником радника президента Зеленського. Фактично, він відповідав за проведення щоденних брифінгів, під час яких звітував про ситуацію на фронті. Але більш важливими для його впізнаваності та суспільного впливу були щоденні стріми на YouTube-каналі «Фейгин Live». Саме там він об'єднався з російським опозиціонером у вигнанні та колишнім адвокатом Pussy Riot Марком Фейгіним, щоб створити дует, який щовечора дивилася мільйонна аудиторія, яка прагнула дізнатися, що відбувається в країні, окупованій російською армією. І саме під час цих програм почав вибудовуватися міф про Арестовича як інсайдера в кабінетах самого Зеленського, водночас військового експерта з інформаторами в генеральному штабі. Але передусім –колективного психотерапевта для українців, який під час вечірніх сеансів спокійним голосом і російською мовою переконував глядачів, що «максимум через два-три тижні» Росія зазнає поразки і залишить Україну в спокої.
Щоб зрозуміти, про який масовий вплив ідеться, достатньо навести статистику Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) від липня 2022 року. Респонденти в Україні на запитання, від кого вони отримують інформацію про ситуацію в країні, назвали Арестовича третім – після Зеленського та армії. Він навіть випередив верховного головнокомандувача збройних сил Валерія Залужного. Натомість на запитання КМІС про так званого лідера думок, тобто людину, яка надає найбільш достовірну інформацію в Україні, Арестович (14%) поступився лише Зеленському (29%). Природно, що в ситуації агресивного нападу громадяни гуртуються навколо лідера країни і покладають свої надії на армію. У цьому випадку громадяни України також згуртувалися навколо речника і блогера, який не був офіційно призначений в Адміністрацію президента. Вплив спокійного голосу Арестовича в ці найскладніші для України місяці можна порівняти хіба що з магічним впливом Кашпіровського, який через екран телевізора лікував травми пострадянських сиріт після раптового зникнення найпотужнішої країни світу.
Арестович, звісно, не вискочив, як грім з ясного неба, бо був присутнім в українському медіапросторі задовго до 24 лютого 2022 року. Бо він – людина багатьох талантів. Ми не будемо детально простежувати його закручену біографію. Для початку – короткий список. Арестович представляється психологом, філософом і офіцером української армії з бойовим досвідом, який він отримав після російської агресії 2014 року, коли воював у розвідувальних підрозділах на Донбасі. До цього служив у ГУР, тобто Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. Заснував івент-агенцію, філософську школу «Апейрон», де викладає курси з філософії, психології, риторики. Блогер, військовий експерт, експерт з міжнародних відносин. Крім того, як актор знімався в рекламних роликах, серіалах і фільмах. Серед іншого, він зіграв жіночий персонаж Люсю, і недоброзичливі коментатори досі дають йому це прізвисько. Усе це дрібниці. Кар'єра Арестовича набрала обертів, коли у 2020 році колишній президент України Леонід Кучма запросив його до Тристоронньої контактної групи, запропонувавши посаду радника з комунікацій та речника української делегації. Так, наприкінці 2020 року Арестович опинився в Офісі президента як зовнішній радник голови Офісу Андрія Єрмака. Подальша траєкторія Арестовича нам уже відома: початок повномасштабної війни, його національна групова терапія на YouTube і, нарешті, оголошення про висунення своєї кандидатури на президентських виборах.
Співає, танцює, пильнує?
Повернімося до головного питання: чому постать Арестовича так електризує українців і росіян водночас? Почнімо з неоднозначностей у його біографії. Перша з'являється приблизно 2005 року, тобто в період після Помаранчевої революції, коли Арестович став заступником Дмитра Корчинського на посаді голови партії «Братство». Важко пояснити, що це була за партія – достатньо сказати, що вона проповідувала ідеї теократизму та фашизму, а себе називала партією Ісуса Христа, національною християнською мережею та революційною спільнотою. Після 2005 року вона виступала проти зближення України з НАТО і ЄУ, і саме тоді налагодила співпрацю з Міжнародним євразійським рухом, очолюваним Олександром Дугіним, якого зараз називають філософом Путіна. З того часу збереглися записи спільної пресконференції Дугіна з українською делегацією під назвою «Роль Заходу в Помаранчевій революції, євразійська стратегія в Україні та протидія помаранчевій чумі в Росії». Два головні фашисти Росії та України сиділи в президії, а Арестович був заступником одного з них. Під час конференції він теж отримав слово і почав просторікувати про вплив ери Водолія на суспільні процеси і про помаранчевий колір як політтехнологію, відому ще з часів Лютера.
Через деякий час шляхи української партії розійшлися з російським євразійством, але факт співпраці залишився. На запитання про цей епізод через кілька років Арестович відповів у спосіб, який згодом став характерним для конструювання його образу. А саме, спростовуючи звинувачення, Арестович створив міф про себе як про «людину, яка знає», людину, яка в курсі закулісся глибинної держави, свого роду надлюдину. У випадку з московською конференцією він пояснює, що говорив те, що говорив, тому що був там, так би мовити, у службових справах, як співробітник ГУР, який опрацьовував радикальні кола.
Отже, маємо ситуацію, коли ймовірний кандидат у президенти України у 2024 році у 2005-му став співзасновником радикальної фашистської партії, яка виступала проти Помаранчевої революції та співпрацювала з ідеологічною течією в Росії, відповідальною за закладення ідеологічних підвалин її військової агресії у 2014 році. Неоднозначності ситуації додають коментарі тодішнього керівництва Арестовича, яке пам'ятає його як дрібного шахрая, зачарованого євразійськими ідеями Дугіна, а не агента, який працював під прикриттям.
Подібні неточності з'являються і у випадку з його військовою кар'єрою. Арестович стверджує, що після агресії проти України він активно воював на Донбасі у 2018–2019 роках, командуючи розвідувальним підрозділом, і здійснив десятки бойових виходів у тил ворога. Його розповіді про продирання через мінні поля – готовий сценарій для голлівудського блокбастеру. Але й тут не все так однозначно. Заступник командувача Сил спеціальних операцій Сергій Кривонос у 2020 році стверджував, що Арестович нічим і ніким не командував, і прямо звинувачував його в тому, що він заводив своїх товаришів на міни. І все ж підтримка іміджу активного та героїчного учасника бойових дій залишається особливо важливою для Арестовича, адже тривалий час його презентація як військового експерта, випускника військової школи, що поєднала теорію і практику, легітимізувала його перед аудиторією та виборцями.
Арестович був явно зацікавлений у героїзації власної біографії й утвердженні себе як військового коментатора. Закріпившись на цій позиції та здобувши таке національне визнання, що лише новонароджені не знали, хто він такий, Арестович почав еволюціонувати і вже не вписувався у формат зовнішнього радника при президентському офісі. Саме тоді стався збіг кількох обставин, які врешті-решт призвели до його політичного стрибка. Під час одного з вечірніх ефірів Арестович коментував нічний ракетний обстріл житлового будинку, внаслідок якого загинули мирні жителі. Він несподівано заявив, що відповідальність за трагедію несе українська протиракетна оборона, яка збила російську ракету над будинком. Коментар викликав здивування серед глядачів і співведучого, оскільки він не узгоджувався з офіційними армійськими комюніке. В результаті Арестовичу довелося піти у відставку з посади в Офісі президента. Через деякий час він також розлучився з Марком Фейгіним і його каналом, який приніс йому популярність.
Так почався шлях Арестовича до позиції відкритого опонента, а можливо, навіть ворога Зеленського.
Розлучення з російським присмаком
Прощання Арестовича зі Зеленським відбулося по-російськи. У буквальному сенсі, адже зі своєю аудиторією він спілкується переважно цією мовою. І, можливо, в цьому не було б нічого дивного, оскільки це, зрештою, все ще досить поширена мова в Києві, якби не той факт, що, працюючи як відеоблогер і коментатор в українському сегменті інтернету, Арестович використовує для цього переважно російські канали. Схоже, що це є певною послідовною комунікаційною стратегією, оскільки, коли він оголосив про свою участь у майбутніх президентських виборах на початку листопада, він зробив це на трьох російських порталах і YouTube-каналах, а саме: «Медуза», YouTube-канал пов'язаної з «Новой газетой» колумністки Юлії Латиніної та канал опозиційного активіста Ходорковського «Ходорковский Live». Простіше кажучи, його перехід в опозицію до Зеленського ретельно висвітлювали офіційні та пропагандистські новинні сайти в Росії. Коментували це й провідні російські оглядачі опозиційної частини політичного спектра.
Водночас Арестович опублікував свою програму в Telegram (також російському месенджері). Її найважливішими тезами щодо війни були: перехід на фронті до стратегічної оборони; ротація військ і дозвіл на виїзд з країни тим, хто зобов'язується повернутися в разі мобілізації; активне прохання про вступ до НАТО разом з припиненням збройної боротьби за повернення територій, окупованих Росією на момент вступу до Альянсу, і зобов'язання повернути їх дипломатичними каналами. Загалом презентація та зміст передвиборчих вимог Арестовича виглядає так, ніби вони спрямовані на виборця, який голосуватиме не на тих виборах, на яких політик має намір балотуватися.
Українці розуміють, що будь-які мирні переговори з Путіним і заморожування фронту підуть на користь Росії, оскільки дають їй час для трансформації економіки на військовий лад, підготовки призовників і реструктуризації управління армією. Іншими словами, мирні переговори з Путіним можна вести лише з позиції сили та об'єктивного успіху на фронті. У цьому сенсі Арестович вибудовує свої вимоги в дусі Кремля. До цього додається дезінтеграційний фактор, який імпліцитно закладений у вимогах.
Де-факто відмова від окупованих територій України та відтермінування їх повернення на невизначений термін антагонізує ту частину суспільства, яка заплатила найвищу ціну – втрату близької людини на війні, з тими, хто був би готовий віддати частину країни в обмін на мир. Це, в цілому, підриває всі зусилля збройного опору, яких досі доклали українці. Багатьом, зокрема, мабуть, і Арестовичу, зрозуміло, що апетити росіян до знищення України вже не можна зупинити мирними переговорами, бо рано чи пізно вони знову підуть на захід з війною. То під кого ж Арестович підлаштовував свої передвиборчі тези?
Може здатися, що Арестович заплутав виборців, але це не так. Політик свідомо спрямовує свої вимоги не до українців, а до росіян. Адже для політика вкрай неполіткоректно прямо ображати своїх виборців, називаючи їх, залежно від випадку «дурнями», «віслюками», «холуями», «безграмотними довбограями», казати «пішов в сраку» опонентові, який вказав йому на вживання російської мови. Одним з найцікавіших способів переконати людей голосувати за нього була фраза, звернена безпосередньо до виборців: «Подумайте, що буде, тупі виродки, якщо ви за мене не проголосуєте? Коли війна закінчиться, я буду їсти лобстерів на яхті в Тихому океані і проводити семінари, а що буде з вами? Ворушіть своїми дурними головами!».
Арестович гостро про Україну
Арестович поводиться як доктор Джекіл і містер Гайд. Вище ми вже наводили зразок його спілкування з українцями. Натомість у розмовах з журналістами, які спрямовані на російську аудиторію, Арестович перетворюється з образливого хама на людину, яка шукає консенсусу... радянську людину. Найяскравіше це проявилося в розмові з Дмитром Биковим, російським письменником у вигнанні в США, який відвідав Київ влітку 2022 року. Тоді чоловіки трохи поговорили про геополітику і зійшлися на думці, що нічого кращого за Радянський Союз до сьогодні не було створено і що Російську імперію та Радянський Союз створили не хто інший, як українці. Йшлося також про діалектику, адже, на думку респондентів, риса радянської людини – це передусім те, що вона є антирадянською. Арестович виявився дуже саморефлексивним у розмові і назвав себе ментальним типом радянського студента, що, на його думку, дуже добре, і це не варто змінювати.
Через півтора року, слідуючи політичній волі Арестовича, Биков знову висловився про свого друга та його президентські амбіції. В одному з інтерв'ю він сприйняв як належне те, що мирні переговори з Росією призведуть до її посилення, а не припинення агресії. Однак він бачить цю вимогу в програмі Арестовича діаметрально протилежною. Він каже, що Арестович – чудова людина, що він його фанат і що йому абсолютно подобається його програма і поведінка. Він просто ідеальний спаринг-партнер для Зеленського. Мало того – для України було б безмежним щастям, якби Арестович став новим президентом. Чому? Тому що, на думку росіянина, він має задатки мудрого й авторитарного лідера, тобто справжнього президента лідерського типу. Звучить як курйоз, але Биков лише шкодує, що шанси Арестовича стати президентом невисокі, оскільки, з одного боку, у нього є така вада, як манія величі (тут Биков добродушно посміхається), а з іншого боку, важко проводити вибори у воєнний час. Панегірик Бикова на славу свого друга можна протиставити реакції кремлівської преси на повідомлення про президентські плани Арестовича. Одна з найбільших російських пропагандистських газет, «Московський комсомолец», пише таке: «Арестович має рацію, він розуміє ситуацію і коригує свій план на ходу (...), він тільки виглядає ідіотом. Але ні. Він розумний, цинічний і високоосвічений політтехнолог».
Це абсурдно, але і російська так звана опозиція, і оскаженіла кремлівська пропаганда сходяться на думці про сильні сторони Арестовича і високо оцінюють переваги його передвиборчих пропозицій. Представники обох російських кіл, які буквально б'ються один з одним не на життя, а на смерть, були б раді бачити його лідером опозиції до Зеленського, а в перспективі – президентом України.
У нас, тобто де?
Консенсус «хороших» і «поганих» росіян щодо Арестовича узгоджується з твердженням, що його політична програма зовсім не орієнтована на українських виборців. Арестович розмовляє з росіянами, російською мовою і звертається до росіян або їхніх довірених осіб в Україні. Його спілкування російською мовою стосується не лише формального боку мови. Арестович близький до росіян різних орієнтацій, тому що він говорить їхнім культурним кодом, його уява оперує тим самим світом значень, що й російська, і в цьому сенсі він говорить російською подвійно.
Зрештою, можна показати, як це працює. Після свого політичного волевиявлення Арестович оголосив про свою програму, перебуваючи вже не в Україні, де прокуратура завела проти нього кілька розслідувань. Зараз він перебуває в США і спілкується з глядачами своїх стрімів звідти. В українському сегменті YouTube він з'являється на каналі Голованова, нещодавно проросійського журналіста з каналів Медведчука, який тепер вдає наверненого патріота. У нещодавньому інтерв'ю він відповів на запитання, чи має намір повернутися і фізично балотуватися на виборах. Той заявив, що не повернеться, оскільки до нього вже було четверо великих, які повернулися. Він каже: у нас були Навальний, Нємцов, Саакашвілі і Коболєв. Він не хоче закінчити, як вони, бо знає всі таємниці кровожерливого режиму Зеленського. «Велика четвірка», з якою Арестович порівнює себе, лише незначною мірою стосується України (Коболєв – звинувачений у корупції колишній голова НАК «Нафтогаз України»). Арестович у вигнанні бачить себе в контексті політиків найбільшого формату, оскільки вони є найбільшими політичними опонентами найбільшого політика світу – Путіна. Їх було троє (українець тут лише принагідно), залишилося двоє, а тепер ще й Арестович. На цьому контекст великих порівнянь не вичерпується. В інтерв'ю звучать підозри, що за Арестовичем стоїть Ходорковський, який фінансуватиме майбутню кампанію Арестовича. Політик це заперечує – каже, що заробляє понад 120 тисяч доларів на місяць і не потребує спонсора. Але не витримує і додає: а що поганого в тому, що його фінансуватиме найбільший ворог Путіна в усьому світі?
У цьому інтерв'ю, даному з вашингтонського готельного номера, Арестович поводиться так, ніби перебуває в стані манії (також політичної) і розкривається з кожним реченням. Ходорковський міг би бути його спонсором, але він ним не є, тому що він, Арестович, нацист, і в усіх його характеристиках це написано: «Не піддається керуванню». Це означає, що він бачить більше і далі, ніж звичайні люди. Так було і в армії – там він був самостійним командиром, його боялися і поважали, бо він дотримувався принципу: нехай твій командир побачить твою смерть у твоїх очах. Зараз, перебуваючи у Вашингтоні, він вже зустрівся з дванадцятьма сенаторами в перший день, і він тут не просто так, а лобіює величезний пакет військової допомоги для України. В ролі кого він зустрічається зі сенаторами? В образі Арестовича, звісно! І це не те, що він сам себе запрошує, а його запрошують. Потай, звичайно, тому він цим не хвалиться, як інші українці. А де він зараз? Він і там, і тут – він скрізь, як сам же й відповідає.
Зворотним боком мегаломаніакального уявлення про себе є девальвація України. Для опису системи, що склалася в країні, Арестович використовує термін «хуторянська диктатура», що означає провінційність, містечковість із забобонами прямо з гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Це, звісно, протилежність високій, розвиненій культурі, яку Арестович асоціює з російською мовою та російською культурою в Україні. Українська мова в цьому сенсі емоційна та ірраціональна, а російська – раціональна та осмислена, а отже, дитяча проти дорослої.
У його мові привертає увагу ще один момент, який треба розглядати в біографічному контексті. У записі в Telegram від 14 листопада Арестович аналізує можливі сценарії розвитку війни, критикуючи Зеленського. Він пише: «Ми зробили страшну річ, бо, зіткнувшись з хтонікою, ми обрали не світло, а власну хтоніку, яка нас втопить; Захід від нас відвертається, бо за хтоніку і корупцію ніхто платити не буде». Апеляції до хтонічності, які, до речі, часто зустрічаються в його промовах, розкривають світогляд Арестовича і неминуче повертають нас до 2005 року та Євразійської пресконференції в Москві. Тоді Арестович зовсім не прикидався послідовником Дугіна, адже він досі послуговується мовою його геополітичного аналізу, для якої характерний такий космологічний поділ світу, в якому категорія хтонічності асоціюється зі світом підземних, злих, іноді водних духів. Саме тому в наведеній вище цитаті ми читаємо, що хтонічність втопить Україну. Тому поява Арестовича поруч з євразійськими фашистами не була ні грою, ні надмірністю. Це був просто «ранній Арестович».
Арестович, говорячи по-російськи в нарцисичному захваті про хтонічну природу української влади, демонструє клінічну картину відчуття всемогутності, грандіозної самооцінки, яка не має жодної прив'язки до реальності. Отже, коли всі ці неточності в його біографії вступають у конфлікт з об'єктивною реальністю, це йде на шкоду реальності. Але саме ця нарцисична риса, мегаломаніакальна фантазія, що подається як реальність, об'єднує його з росіянами, які бачать у ньому порятунок для України. Адже мова сьогоднішньої Росії, кремлівської та антипутінської, ґрунтується на схожих засадах нарцисичної ілюзії. Інакше кажучи, і російські пропагандисти, які мріють про знищення світу ядерним вибухом, і навальнівці, які захоплені утопією про «прекрасну Росію майбутнього», і самопроголошений рятівник України Арестович – кожен з них живе у фантастичному світі величі, єдності та могутності, а отже, у фантазії про авторитет. На щастя, війна вже пробудила українців від цієї летаргії.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Arestowycz wchodzi do gry politycznej