Яскравий і непересічний львівський поет періоду міжвоєння Богдан-Ігор Антонич помер молодим, та встиг залишили помітний слід у літературі модернізму. Радянська влада заборонила його творчість, як і все українське і талановите. Однак завдяки зусиллям української інтелігенції памʼять про Антонича поступово почали відроджувати, а 2009 року, до сторіччя поета, відкрили музей у селі Бортятин на Яворівщині, де жили його батьки.
Обласний департамент туризму та Львівський музей історії релігії, до якого належить оновлений у 2022 році музей Антонича, організували престур, щоб показати його поетичну і лемківську спадщину. Там ми дізнаємося, чим захоплювався в дитинстві Богдан, як вчився, де вивчив українську, чому сімʼя переїхала на Львівщину та що корисного зробив для села його батько. Розповідаємо цікаві факти про життя і творчість Богдана-Ігоря Антонича.
Лемківщина. Справжнє імʼя і прізвище
Родина поета походить з Лемківщини. Батько Василь – зі села Чертеж, мама Ольга Волошинович – з давнього лемківського священничого роду села Липовець. Справжнє прізвище батька – Кот. Напередодні висвячення на священника він змінив його на Антонич.
Батьки поета Василь та Ольга (фото ZAXID.NET)
«Його батько був Антоній і, думаю, тому він собі взяв таке прізвище. Чому він змінив його – достеменно ми не знаємо, є різні варіанти. Казали, що не пасує отцеві бути котом, але з того ж села Чертеж походило кілька священників з прізвищем Кот. Мабуть, не через те. Але в родині побутувала така думка, що важка доля Антоничів, очевидно, була через зміну прізвища», – розповідає завідувачка музею-садиби родини Антоничів у Бортятині Ольга Дядинчук.
Отець Антонич отримав парафію в селі Новиця у лемківських Бескидах, «в горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу». Там і народився поет, його охрестили Богданом в церкві Святої Параскевії. «Імʼя Ігор він собі вже взяв пізніше, це був його псевдонім у зрілому віці. Йому дуже імпонувало це імʼя, очевидно, йому подобалися давньоруські князі. У нього навіть є вірш “Князь” зі словами “І юнака вітає день окриленим найменням: Ігор”».
Церква св. Параскеви в Новиці, де хрестили Богдана Антонича (фото Єжи Стшелецького/Вікіпедія)
1928 року Богдан Антонич закінчив Сяноцьку гімназію – єдиний навчальний заклад на Лемківщині, де викладали українську. Одним з найулюбленіших вчителів був Лев Ґец (львівський графік і живописець, січовий стрілець, вояк УГА), який вчив його малювання, а потім й української мови.
«Коли Антонич вчився в Сяноцькій гімназії, він грав на скрипці. Він казав, що “люди хворіють кором, а я перехворів кором музичним”. І навіть є спогади, що він створив гімн гімназії саме на скрипці. Але все ж таки поетична творчість перемогла. Хоча, напевно, якби він займався музикою, він би був не менш талановитим музикантом. Тому що його поезію так і хочеться класти на ноти, вона дуже мелодійна», – зазначає Ольга Дядинчук.
Кожна дитина є особливою, і «Оптіма» це розуміє. Дистанційна школа забезпечує індивідуальний підхід до кожного учня, враховуючи особистий темп і бажаний спосіб навчання. Завдяки досвідченим педагогам та інноваційним технологіям діти отримують якісні знання, які залишаються з ними на все життя. «Оптіма» – надійний партнер у підготовці до успішного майбутнього!
Нова церква, школа і магазин у Бортятині
Режим Пілсудського засудив дядька Антонича Олександра Волошиновича до смертної кари за те, що він домагався обʼєднання лемків у межах Польщі і Чехословаччини. З того часу всю родину переслідували.
«На той час на Лемківщині був дуже активний москвофільський рух, утиски греко-католицької церкви. Отець дуже часто перебирався з парафії на парафію. В таких умовах він звернувся до ще одного лемка – єпископа Перемиської єпархії Йосафата Коциловського. І, власне, за його протекцією отець Антонич отримав парафію у нашому Бортятині», – продовжує розповідь Ольга Дядинчук.
Церква Успіння Богородиці у Бортятині, де служив батько поета (фото ZAXID.NET)
1928 року отець Василь став парафіяльним священником у Бортятині. «У греко-католицькій церкві була така практика, що священників, які мали організаційні навички, займалися просвітництвом, господарством, відправляли на великі парафії. Василь Кот був таким. Він зініціював будівництво церкви, відкрив магазин і касу взаємодопомоги», – пояснює директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць.
1936 року разом з громадою він побудував церкву Успіння Богородиці на місці старої деревʼяної. Гроші на це передавали навіть емігранти з Америки, проєкт створив знаний львівський архітектор Євген Нагірний.
«Їздили по цеглу до Мостиськ. Першою фірою завжди їхав отець, а далі – парафіяни. Тобто він не просто керував процесом, а сам брав участь. Церкву перебудовували поступово. Спершу розібрали святилище, замінили його мурованим. Розібрану дерев’яну церкву продали в карпатське село», – каже Ольга Дядинчук.
Після будівництва церкви лишилася цегла, яку отець з директором школи, відомим на Яворівщині громадським діячем Олексою Кулиничем, використати на зведення школи. Вона простояла з 1936 до 2016 року. Зараз на її місці нова Бортятинська гімназія. Отець Антонич підтримував фінансово здібних, але бідних дітей. Створив потужний церковний хор.
Бортятинський церковний хор 1930-х років (фото ZAXID.NET)
Єдиний музей Богдана-Ігоря Антонича
Музей Антоничів відкрили у плебанії, де жив священник з родиною. Там зберігається хрест, яким благословляв отець Василь, і літургікон 1866 року, за яким він правив у церкві.
«Його знайшли у старій дзвіниці. Коли нам його приніс отець Михайло, то ми дуже втішилися. Але благословення Папи Римського на усіх сторінках було заклеєне листочком в клітинку. Очевидно, коли прийшов православний священник, не спалив той літургікон, а просто заклеїв благословення і використовував далі як богослужбову книжку», – розповідає завідувачка музею.
19:31 22-04-2025
Літургікон 1866 року отця Василя Антонича (фото ZAXID.NET)
Коли отець Василь помер, їмость вигнали з плебанії, а все майно радянська влада викидала на вулицю і палила. Люди забрали частину речей додому, а коли відкрили музей, повернули. Так вціліла частина меблів родини Антоничів. Їхнє дзеркало знайшли в дровітні.
«За рамою цього дзеркала була захована фотографія, де отець Антонич серед семінаристів Львова, це 1906 рік. Очевидно, він передчував оцю долю, яка чекала греко-католицьку церкву, і заховав світлину. Ми так тішилися цій знахідці, аж плакали, як маленькі діти», – каже Ольга Дядинчук.
Меморіальна кімната з меблями Антоничів і автентичним дзеркалом (праворуч), фото ZAXID.NET
У колишній плебанії деякий час працювала сільська рада, а потім майже 50 років була початкова школа. А 2009 року, до 100-річчя Богдана-Ігоря Антонича, у колишній плебанії-школі відкрили музей з ініціативи львівської інтелігенції Романа Лубківського і Ігоря Калинця. Музей передали в управління Львівського музею історії релігії. У 2022 році там створили нову експозицію, яку напрацював Орест Скоп.
Оновлена експозиція музею Антонича поділена на тематичні секції. Перша зала присвячена Лемківщині. Там є традиційна лемківська шопка, народний одяг і звучить відома колядка «Народився Бог на санях», автором слів якої є Антонич.
«У таких костюмах ходили лише до церкви, – показує жіночий народний стрій лемків Ольга Дядинчук. – Як робили складки на запасці? Складали її в смужку і запрасовували ці складки щойно з печі гарячим хлібом. Клали його на запаску».
Лемківський жіночий костюм (фото ZAXID.NET)
Посередині музею стоїть футуристична скульптура авторства Романа Кикти «Богдан-Ігор Антонич», де поет дивиться у небо і тягнеться руками до зірок. Природа, народні вірування та космос – ці символи часто трапляються у його поезії. Богдан Антонич народився на перехресті двох етнічних культур, які вплинули на його світогляд. Він багато пише про природу і місто, язичництво і християнство, міфологію і філософію:
«Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля».
Памʼятник Богдану-Ігорю Антоничу в музеї (фото ZAXID.NET)
«Історично ця територія формувалася навколо Судової Вишні, була на шляху між Перемишлем і Львовом. Місцеве населення має свої традиції, звичаї і фольклор. Історія поета Богдана-Ігоря Антонича органічно вклалася в місцевий колорит», – каже Орест Малиць.
Вікна і бруківка зі Львова
Одночасно з переїздом сімʼї на Яворівщину Богдан вступив на філософський факультет Львівського університету. Студентом він проживав на квартирі у тітки Параскевії на вул. Городоцькій, 50. Вікна з тої квартири зараз є в експозиції музею: слугують рамками для фотографій. А балконні двері мініатюрами на тему антоничівської поезії розмалював Роман Опалинський.
Будинок на Городоцькій у Львові, де жив Антонич. Фото експонується у вікні з цього будинку
Богдан вчився на польській філології, але разом з іншими студентами відвідував гурток україністів, де відшліфовував українську мову. Він виріс у польському середовищі, говорив лемківською говіркою, але поезії писав літературною українською. У цьому гуртку читав перші свої поезії.
Письменниця Ірина Вільде, яка теж відвідувала гурток україністики, згодом зізналася, що спершу вважала Антонича поляком, який залицяється до українок: «Антонич говорив якось дуже дивно по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться приємним до нас, українок. З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той сам говір лемківський, що будив у нас недовір'я до нового товариша».
Богдан Антонич серед студентів Львівського університету (перший ліворуч у другому ряді)
Видання першої збірки «Привітання життя» у 1931 році заспонсорував батько, отець Василь. За збірку «Три перстені» 1934 року Антонич отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів, а за «Книгу Лева» (1936) – Українського католицького союзу. У музеї біля неї лежить два шматки львівської бруківки з-під будинку, де жив поет.
Збірка поезії «Книга Лева» і львівська бруківка (фото ZAXID.NET)
У період міжвоєння (1920-30-і роки) Богдан товаришував з львівськими митцями, вони збиралися у віллі «Качиний діл» (вул. Котляревського), читали там поезію. З нареченою Ольгою Олійник вони познайомились в цукерні «Оаза» на вул. Руській. Своїй коханій Богдан-Ігор присвячував вірші. Вони вже почали планувати своє весілля, але Антонич несподівано помер у 27 років після перенесеної операції. Завдяки Ользі твори Антонича видали посмертно – збірки «Зелена Євангелія» та «Ротації» у 1938 році.
Відспівали Богдана у соборі Юра, а поховали – на Янівському кладовищі у Львові. Втім, за роки забуття могила була практично загублена. Завдяки пошукам Ігоря Калинця вдалося встановити місце спочинку Антонича. Зараз там вже стоїть величний памʼятник. Ще один монумент поету встановили у сквері біля цирку, навпроти його квартири.
Могила Антонича на Янівському цвинтарі (фото ZAXID.NET)
Антонич пробував також писати драматургію та прозу. Незакінченими творами залишилась новела «Три мандоліни» і автобіографічний роман «На другому березі», де є герой Ігор, а ще – лібрето до опери «Довбуш», яку мав написати композитор Антін Рудницький.
Ми використовуємо