Про те, що найкращі фільми про війну знімають діти війни, а не її безпосередні учасники, і чому сьогодні має служити амбітне кіно, український режисер Антоніо Лукіч розповідає в інтерв’ю Мацєю Пйотровському.
- Ваш останній фільм «Люксембург, Люксембург» починається зі сцени 1998 року в маленькому провінційному містечку Лубни, хоча дія стрічки розгортається передовсім у сучасності. Повернення в міфічне минуле триває зовсім недовго, але мені здається, що це ключовий епізод для розуміння меседжу, своєрідна спроба примиритися зі своїми уявленнями про дитинство, яке припало на складний період політичних трансформацій. Яким був цей період для вас, українські 1990-ті?
- Це був час невизначеності. Тоді ми втратили чудову можливість побудувати сильну, незалежну державу. Однак для мене особисто це були просто роки щасливого дитинства, тому мені важко бути об'єктивним. Дитинство – це час, коли ти дивишся на життя без жодних фільтрів, без жодного посередництва. Дитина ще не шукає втечі від реальності, як дорослі: у роботу, наркотики чи алкоголь. У неї все під рукою. Тільки діти можуть бачити світ таким, яким він є насправді. Саме тому найкращі фільми про війну знімають діти війни, а не безпосередні її учасники.
- Ви народилися 1992 року, у перший рік незалежності України. Ви зростали разом зі своєю країною, ви виросли на Закарпатті. Це був складний час для українських родин. Що ви пам'ятаєте з того часу?
- Дитина вичавлює спогади про труднощі повсякденного життя. Вона забуває, чого їй бракувало, які були недосконалості. У мене залишилися спогади про безтурботні дні, про час, коли батько був поруч і я відчувала себе в безпеці.
- Щодо культурного світу, що залишилося у вас з того часу?
- Я ціную і пам'ятаю, як не дивно, телеканал «1+1». Він з'явився 1995 року і тоді, як правило, вів мовлення винятково українською. Вони робили багато чудових, справді інтелектуальних передач. Знаєте такий формат Who wants be a millionaire?
- Так, це теж була сенсація в Польщі. Усі дивилися «Мільйонерів».
- На «1+1» програма називалася «Хто хоче стати мільйонером». Тоді перед телевізором збиралися цілими сім'ями. Це було чудове тренування для мозку, ми розширювали свій кругозір, але також дуже весело проводили час. Усе було підготовлено дуже професійно, на високому рівні. Потім, у першому десятилітті XXI століття, інтелектуальні програми почали зникати з телебачення. Усі розуміли, що неосвіченим глядачем легше маніпулювати. Інтелігентні люди були нікому не потрібні: саме вони стояли за революціями, саме вони піднімали бунт. Пристойне телебачення було вбите, але саме з ним у мене асоціюються 1990-ті роки.
- Чи знаходили ви згодом відповіді на свої питання в українському кіно, щось близьке вашому серцю і вашому дитячому досвіду?
- На всьому пострадянському просторі в той час були спроби осмислити роки розпаду СРСР, історії про створення нової реальності і про те, як люди намагаються в ній дати собі раду. Але зараз ці фільми мене не надихають. Ми опинилися в час, коли голос піднімає покоління людей, народжених у 1990-х роках. Ніхто інший так само не зацікавлений у поверненні в ті часи. Знімаючи свій фільм, я поставив перед собою завдання: магічно створити світ, який пішов у небуття. Саме тут я почав думати про свою останню роботу.
- Де ви шукали натхнення?
- Одна з моїх улюблених сцен з історії кіно походить з фільму «Я, твій син» угорського режисера Іштвана Сабо. Його сюжет розгортається одразу після Другої світової війни. До школи прибуває гуманітарна допомога. Її не вистачає на всіх, і вона має піти найнужденнішим. Ми бачимо клас восьмирічних дітей, вчителька просить встати лише тих дітей, які втратили батька. Весь клас встає. На жаль, історія повторюється, і в сучасній Україні ми знову матимемо такі школи. Цей фільм показує трагізм ситуації, в якій діти ростуть без батьків, без зразків для наслідування.
- Так само, як герої вашого фільму: загублений водій маршрутки Коля і міліціонер Вася, які вирушили в Європу на пошуки свого зниклого батька.
- Вони сумують за ним, тому що він є фігурою, яка приносить порядок у реальність. У «Люксембурзі, Люксембурзі», 1990-ті – це період, у якому батько присутній. І коли він з тобою, все інше стає неважливим. Ти не звертаєш уваги на інфляцію, безробіття, мафіозні розбірки. Тому я ділю свій фільм на дві частини: перша – коли батько із сім'єю, а друга – коли його немає. І тут не йдеться про конкретну, фізичну людину, від якої ти успадковуєш гени.
- Що ж ви хотіли показати?
- Моєю кінцевою метою було розповісти історію про те, як ми шукаємо творця у своєму житті. Я часто спілкуюся з глядачами, зараз піду відповідати на запитання варшав'ян, які подивилися мій фільм. Я намагаюся дати людям щось від себе, поділитися з ними своїми роздумами. Однак я постійно шукаю когось, хто допоміг би мені зрозуміти життя, підказав би, як я маю поводитися. Я шукаю фігуру батька у стосунках з людьми.
- Вам це вдається?
- Це складне завдання. Я вже доросла людина, у мене є син, і я знаю, що батька не можна замінити.
- Мене дуже вразило, що мотив пошуку батька з'являється в українському кіно про 1990-ті роки. Ця тема з'являється, наприклад, у фільмах «Памфір», «Камінь, папір, граната», «Батько». Чому, на вашу думку, ця тема стала такою важливою?
- Думаю, що складні стосунки з батьком, його недоступність – це спільний досвід покоління 1990-х. Але я бачу ще одну ідею, яка пов'язує згадані фільми. Ми всі намагаємося показати можливість діалогу між поколіннями. Ми намагаємося примирити батьків з дітьми, знайти для них спільну мову. І не так важливо, хто є символом старшого покоління – батько, мати чи хтось інший.
- Цікавий феномен, до речі, що ваш попередній фільм «Думки мої тихі» був про стосунки між дорослим сином і матір'ю, яка була навіть надмірно присутня в його житті. Ви хотіли обговорити стосунки між батьками у своїх перших двох фільмах?
- Мій попередній фільм про більше: я відчуваю, що це історія про встановлення та перетин кордонів. Я хотів розповісти історію про те, що потрібно відчути і пережити втрату, щоб завершити свій шлях. Ви не можете розірвати зв'язки, які вас пов'язують, і перейти в самостійне доросле життя, не відчуваючи болю.
- У ширшому сенсі, ви і ваше покоління намагаєтеся розібратися з минулим: приватним і колективним. Що, на Вашу думку, чекає на українців у змаганні з історією?
- Знаєте, нещодавно я був у Лондоні. Британія має криваву імперську історію. Подивіться хоча б на їхні музеї, повні реліквій, привезених з Єгипту, Індії, Африки. Я запитав свого колегу, англійця, чи не має він із цим проблем. Він відповів, що не відчуває ні сорому, ні гордості за те, що робили його предки. Їхній експортний продукт – Гаррі Поттер і ведмедик Паддінгтон. Це, я вважаю, досить здоровий підхід, коли історія не затуляє собою сьогодення.
На мою думку, наступною великою темою українського кіно має стати погляд у майбутнє. Нам усім це потрібно. Якщо ми будемо жити минулим, нічого доброго з цього не вийде.
- І ваш наступний фільм буде про майбутнє?
- Я не знаю. Я хотів би зняти гострий, сатиричний фільм. Після двох постановок я заслужив право розчарувати глядачів. Як каже Чарлі Кауфман, невдача – це знак честі. Хто не ризикує, той не робить помилок, а кіно – це справа людей, які люблять ризикувати.
- Ми зустрілися на фестивалі «Україна!» у Варшаві, який відбувається вже дев'ятий рік поспіль. Я пам'ятаю українське кіно початку XXI століття зі студентських років: тоді майже не було що дивитися. А сьогодні ми маємо цілий фестиваль на пристойному рівні, з перлинами світового рівня. Як відбулися ці зміни в українському кіно?
- Мені надзвичайно пощастило: 2014 року я закінчив навчання на факультеті режисури в Київському університеті імені Карпенка-Карого. Це був момент, коли світ звернув увагу на Україну, були потрібні фільми, які б розповідали історію нашої країни. І тоді нарешті з'явилося гідне фінансування нашого кінематографу. І хоча не завжди нам сприяли, іноді щось не виходило, та все ж за цей період було зроблено багато фантастичних речей. Поки був бюджет, можна було ризикувати. На жаль, російське вторгнення поставило на цьому хрест. Грошей на вартісне кіно більше немає, і, можливо, вже ніколи не буде. Попит на культуру низький, і не тільки в Україні. Люди віддають перевагу кривавим історіям, їм подобається занурюватися в агресію. Ми живемо в епоху UFC, MMA. Ми недалеко пішли від часів гладіаторських боїв: вони досі викликають інтерес. На жаль, люди погано реагують на історії про любов, набагато легше спровокувати їх через ненависть.
- Тож навіщо амбітне кіно в такий час?
- Це спроба нагадати нам, що, можливо, все-таки є якісь цінності. Бог, гуманізм чи щось інше.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: "Straciliśmy świetną szansę, by zbudować silne, niezależne państwo"