Мистецтво мовчання, або «Зброя», яка не стріляє

Можна писати тисячі наукових статей чи журналістських розслідувань, але широка аудиторія залишатиметься глухою до змін та цінностей, які в цих матеріалах пропонуються. І водночас можна створити кілька якісних фільмів або записати серію концептуально продуманих музичних продуктів, і лід розтане, а черепаха культурної модернізації в нашій країні перетвориться на зайця й прудкими стрибками просуватиметься до олімпу. Відомо, що музика та кіно є важливими чинниками формування ідентичності, самоствердження та вираження спільноти. Дуже шкода, але в нас ця зброя, як і танки на полях битви, «або їздить, але не стріляє, або стріляє, але не їздить». Що ще гірше, надто часто дуло нашої культурної зброї спрямоване на нас самих, і ми, зовсім цього не зауважуючи, зі злістю стріляємо самі в себе.

Розвиток культури у демократичних країнах від такого самого у тоталітарних відрізняється багатоманітністю та багатоплановістю. У мистецтві демократичної країни різні групи населення можуть знайти або запропонувати продукт, який відповідає різним культурним запитам та внутрішнім потребам. Це зрозуміло, адже коли замовником-монополістом є держава, мистецький продукт може бути однобоким. Коли замовників кілька і митець відчуває свободу дій та вираження, коли йому ніхто, окрім власної совісті та таланту, не вказує, яку ідею вкласти і які форми для цього обрати, результат буде набагато цікавішим. Спробуємо поглянути, як у контексті сказаного виглядає розвиток кінематографу та музичного мистецтва в сучасній Україні.

Подолати прірву

На хвилі постмайданного піднесення було анонсовано зйомку серії нових українських фільмів. Деякі, як-от «Плем’я», уже встигли потішити численними нагородами на міжнародних кінофестивалях, що для вітчизняного кінематографу не таке вже й звичне явище. Інші, як-от «Гетьман», залишилися фільмами для внутрішнього вжитку, та ще й з орієнтацією на вузьку аудиторію. Називаємо саме ці два фільми, адже вони є символічними для часу, який переживає наш кінематограф та суспільство загалом. Ці фільми є виразниками запитів та маркерами руху української спільноти на сьогоднішній та навіть завтрашній дні. Перед нами стоїть складне завдання: творити водночас у рамках національного та постколоніального дискурсів. Перший покликаний підняти у ці непрості дні бойовий дух і запропонувати власне бачення суперечливих тем. Другий мав би виражатись у створенні різнопланового продукту, багатовекторного підходу до одних й тих самих явищ і відображати суспільні настрої та запити різних категорій населення. Так виглядає, що обидві з окреслених площин на сьогодні, на жаль, залишаються неуспішними.

Національний дискурс у вітчизняному кінематографі й надалі залишається нецікавим, бо знову зводиться до козаків. Навіщо робити ще кілька фільм про козаків, якщо вони не несуть нічого нового? Фільм «Гетьман» – це дуже добре. І навіть добре, що в образі Хмельницького можна легко побачити аналогії з президентом Петром Порошенком, особливо що стосується дотримання Переяславських та Мінських угод. Але кому сьогодні потрібен персонаж із XVII століття? Чи не доцільніше було б в умовах сучасного українсько-російського протистояння більше говорити про такі суперечливі моменти історії, як Русь і Радянський Союз та їхні інтерпретації у нашому кінематографі?

З СРСР, очевидно, складніше, бо ця тема досі залишається замовчуваною, а тому висвітлюється або однобоко, або негативно. Їй досі мало присвячено комплексних і ґрунтовних монографій, вона належно не переосмислена. Тому тут ще довго доведеться чекати на якийсь зрілий і цікавий художній фільм. Але з Руссю ситуація виглядає простішою, а потреба більш нагальною. Чому б незалежній Україні не зробити фільм про Русь, в якому подати свою мистецьку інтерпретацію давнього минулого України? Поява такого фільму має бути не розповіддю про «українця» Святослава, якому позаздрив би навіть Наполеон. Цей фільм мав би стати окремою, позбавленою звичних російських маніпуляцій розповіддю. Пишу про це, оскільки хотілося б, щоб в національному кінематографі були представлені й інші періоди історії, а не тільки козаки і ХХ століття.

Варто сказати кілька слів і про фільми для широкого загалу. Зараз вони є важливішими за будь-які інші, оскільки працюють із великою аудиторією. І проблема у тому, що таких фільмів у нас практично не існує. З подібним матеріалом українські фільммейкери чомусь не працюють. «Плем’я» чи, скажімо, «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» - хороші фільми, але через порушені в них проблеми та специфіку виражальних форм їх важко уявити фільмами для широкого загалу. Їх не розумітимуть, а тому і не завжди сприйматимуть. Усталеної ситуації на телебаченні вони не змінять, українську аудиторію за їх допомогою не відвоюєш. Після демонстрації таких фільмів представники широкого загалу і далі будуть заглядати до комори під назвою «Інтер», куди так завбачливо напакувала гнилого продукту Росія.

Гарантією початку спілкування українського кінематографу з ширшою аудиторією є зйомки нових фільмів. Не тих, які замовляє влада, не тих, де героїзація бризкає на всі боки, як кетчуп у шаблонних американських бойовиках, а таких, у яких знайдеться місце для звичайних людей. Як би парадоксально це не звучало, але в окремих темах варто опуститися на грішну і не пафосну землю.

Ми звикли критикувати на телебаченні російські соціально-побутові багатосерійники типу «Букіних» чи «Вороніних». Але факт залишається фактом, що їх «піпл хаває». То, може, і не варто забирати їжу в більшості, а просто створити свої аналоги подібних фільмів? Поява українських продуктів схожого формату і їх широкий вихід на телебачення може відіграти колосально важливу роль. Глядач звикатиме до звучання у «ящику» української мови, до вигляду українських міст, українських поведінкових механізмів, імен та назв місцевостей. Для того, аби Україна існувала в головах, вона постійно має бути на слуху, і роль фільмів тут дуже вагома.

Відтак, маємо дві мети. Перша – це розширення тематичного діапазону історичних фільмів, відхід від монополізації цієї сфери творами про козаків та ХХ століття. Друга – поява повноцінних і конкурентних в умовах ринку соціально-побутових багатосерійників про життя простих людей, а не героїв чи політиків. Коли у першому з’являтимуться фільми українського виробника про Русь чи Велике князівство Литовське, а в другому випустять стрічку, яка за популярністю на наших теренах дорівнюватиме, скажімо, «Клону», це і буде першою гучною перемогою.

Зелене світло для творчості, червоне – для «творчєства»

Якщо в окремих випадках фабулу фільмів доведеться спростити, то з музикою все навпаки. Після перегляду другого півфіналу національного відбору на Євробачення складається враження, що нічого більш примітивного бути не може. Один із небагатьох відносно цікавих виконавців виявився «засланим козачком», що роздирається між двома тепер чужими один одному світами. Можна було б втішитися думкою, що відбір на Євробачення – це замкнуте в собі явище, яке не має жодного стосунку до масової музичної культури. Але, на жаль, це не так. Йдеться справді про загальну ситуацію з сучасною популярною музикою. Вона пуста і не несе ніяких цінностей. Вона, на відміну від фільмів, до слухачів говорить, навіть кричить, але цим здатна хіба нашкодити. Адже крик цей мертвий, він не здатен запалити, він наскрізь фальшивий.

Схожа ситуація спостерігалася завжди, впродовж усього періоду незалежності України. В країні так і не народилась своя популярна музика. Завжди існувало дві хвилі музики, які лише інколи зливалися в єдиний потік, аби потім знову розійтись. Перша хвиля – це андеґраундна, політематична і поліформатна  музика, окремі представники якої лише інколи могли пробитися до радіоефірів та на телеканали. Така музика здебільшого мовчала для загалу, бо їй не давали говорити. Мабуть, це правильно, бо куди там «Плачу Єремії» чи «Тартаку» до Колі Баскова і «Чаю вдвайом». Друга ж хвиля – це виконавці, які займалися «творчєством» і цією надгробною плитою прикрили творчість виконавців першої категорії. Плоди «творчєства» Потапа і Насті, Ані Лорак, Андрія «Сердючки» Данилка та інших ми і сьогодні пожинаємо. Не зупиняючись на недолугості коментарів останнього і його колег-суддів на вже згаданому відборі до Євробачення, лише запитаю: а що когорта перерахованих вище людей, від Потапа і до Данилка, взагалі зробила для розвитку української культури? Яке їх місце в ній?

Теперішня позиція Лорак і її концертна діяльність – це безпосередній наслідок того, що «творчєство» у нашій країні завжди стояло вище, ніж творчість. Наступним етапом розвитку цього процесу був момент, коли на нашому телебаченні та радіо звучало і продовжує звучати оте жалюгідне харкання метрів російської фонограми. Додайте до цього дії українських політичних кощіїв, що чахнуть над золотом по кабінетах і марять захмарними вершинами свого електорату – і причини культурної пустки загалом ідентифіковані.

Це зрозуміло, що за Януковича україномовні колективи та виконавців свідомо блокували і не випускали на публіку. У свідомості «проффесорів» Тарас Компанійченко з його «Хореєю козацькою» ніколи не досягне рівня «Бутирки». Але чому зараз все змінюється так болюче й повільно? Чому досі українські гурти та виконавці плавають на самотньому і часто безлюдному острові в російськомовному морі? Українізація глохне і з кожним днем втрачає шанси на успіх. Як і раніше, вікторія можлива лише тоді, коли корчити з себе дурника, роздягнутись на сцені або мати купу грошей на піар. Власне бачення сценічного образу і напрямку діяльності у нас не вітається. Таких хіба зіжмакають, як папір, і викинуть у корзину для сміття. Тому і маємо ситуацію, коли бездітний для розвитку української культури Потап плодить такі самі порожні, як він, гурти на зразок «Врємя і стекло».

Очевидно, зараз прийшов час для кожного визначитись і дати собі відповідь, чим для нього є український культурний продукт. Можна продовжувати захоплюватись «Букіними» і Потапом з Настею, лораками і лободами, сердючками, ККД діяльності яких для української культури рівний нулю. Але куди ми зайдемо такою дорогою? Хіба лише приповземо на чотирьох до колиски трьох братніх народів. Так виглядає, що саме в цьому напрямку веде «творчєство». Можна також спробувати шукати щось інше, серед якісних українських продуктів, які існують і не пробиваються на публіку лише через те, що стоїть не той фільтр для відсіювання.

Як бачимо, проблема кіно та музики впирається у проблему монополізації. Зйомки фільмів залежать від фінансування, а тому ми й далі дивимось на Порошенка в образі Хмельницького. В музиці успіх залежить не так від таланту, як від фінансових можливостей і вміння пристосовуватися до формату. При цьому в основі формату лежить, на жаль, далеко не критерій якості. Проблема монополізації нікуди не зникла, а тому на культурний простір далі впливають інтери і М1. Влада міняється, механізми залишаються старі, а культуру далі «розвивають» лободами, поляковими і ко. Залишається сподіватись лише на «майдан» у сфері публічної культури. Бо інакше чим ми кращі за зомбі з «клініки» Путіна?  

P. S. Поки що на західному фронті – без змін. Новий рік, як співає в одній зі своїх пісень «Юркеш», залишається привілеєм Вєркі Сердючкі. Хороша метафора на означення того, що діється в нашій культурі.