Ліки для соборності
IQ

Ліки для соборності

Чому культура – не панацея

Максим Віхров, 10 січня 201619793

Цього року з сепаратизмом буде боротися не лише СБУ, а й Мінкульт. За повідомленням міністерства, 4 січня стартував проект культурної інтеграції «Український Донбас», у межах якого регіон відвідуватимуть митці та працівники культури з інших регіонів країни. Нагадаємо, це вже друга спроба Мінкульту налагодити системну роботу на Сході. У цьому напрямі працюють також митці-ентузіасти та волонтери.

Таке культуртрегерство на Донбасі сприймають позитивно. Тим більше, що патріотичні агітбригади виступають у містечках, де культурне життя і до війни не було особливо насиченим. Жадан, Садовська, Kozak System, Курков, Ірванець збирають повні зали і в столиці, не кажучи про Слов’янськ чи Краматорськ. Коротше кажучи, подібні заходи, безумовно, потрібні й корисні. Проте донбаський сепаратизм культурою не лікується.

Джерела натхнення культуртрегерів цілком зрозумілі. У патріотичних колах здавна кочує уявлення про те, що на Донбасі нічого не знають про Україну і тому ставляться до неї з пересторогою. Що там неможливо купити українську книжку і почути українську пісню, а місцеві мешканці не бачили Києва, не кажучи про Львів, а тому вірять нісенітницям антиукраїнської пропаганди. Відтак проблеми з соборністю походять від необізнаності.

А значить, заспіваймо шахтарям коломийку, почастуймо їх полтавськими галушками – і з їхніх очей спаде пелена пропаганди, і Захід об’єднається зі Сходом… Впевненість у цьому підживлювала прихована віра у зверхність української культури над тим, що заповнювало місцевий інформаційний простір. Тому чимало патріотів сприймали ситуацію в дихотоміях а-ля Андрухович vs Дар'я Донцова, Океан Ельзи vs блатний шансон і т.п.

Проте дійсність була відмінною. В Луганську збирали аншлаги й Івасюк, і Вакарчук, а книжки Жадана, Забужко чи Андруховича були чи не в кожній книгарні міста. Слабка присутність українського мистецького продукту на Донбасі була пов’язана з поганим маркетингом, а не з культурною українофобією місцевого населення. Що ж стосується сепаратизму, його витоки лежать зовсім не в культурній площині.

Як не дивно, витоки донбаського сепаратизму варто шукати у шахтарських страйках кінця 1980-х та початку 1990-х. Ці події зручно вписуються в схему всенародної підтримки незалежності. Підтримка справді була, і шахтарі зробили вагомий внесок у розкачування та руйнування СРСР. Проте їхні мотиви були суто економічні. Саме тому шахтарські протести так і не з’єдналися з РУХівськими, а слово «самостійник» скоро стало на Донбасі лайливим.

Якщо РУХівці керувалися політичними та ідеологічними мотивами, то шахтарі реагували на погіршення свого економічного становища. Довгий час Донбас користувався підвищеною увагою радянського керівництва. «Всесоюзну кочегарку» забезпечували скромними благами радянського побуту краще, ніж сусідні регіони. В Луганську досі пам’ятають «гастрономічних туристів» з Ростова, які приїздили на Донбас по дефіцитну ковбасу.

Однак радянська економіка швидко вичерпала свої резерви розвитку – наприкінці 1980-х це стало абсолютно очевидно. Тому Донбас – передусім шахтарі – став дибки. Голосуючи за незалежність, тут сподівалися, що в самостійній Україні Донбас збереже своє привілейоване становище, яке похитнулося в СРСР. До таких мотивів не варто ставитися зверхньо. Донбас виріс із робітничих поселень, тому індустрія була для місцевих мешканців не просто засобом існування, а макрокосмом, основою суспільного ладу.

Незалежність принесла їм жорстоке розчарування. Індустрія не просто занепала, а була цілеспрямовано знищена місцевими елітами, які трощили радянську спадщину із завзяттям затятих мародерів. Протягом десятиліття Донбас перетворився на депресивний регіон. Вимираючі селища, знелюднені міста, безробіття і гуманітарне лихо стали новою дійсністю. Ростовські справді перестали їздити на Донбас по ковбасу, проте мешканцям Донбасу довелося опановувати сумну науку заробітчанства.

Не важко здогадатись, як це вплинуло на суспільну свідомість. Самостійність стали сприймати з роздратуванням, а Україну – асоціювати із занепадом та розрухою. У цьому немає нічого унікального. Маргарет Тетчер відзначилася «реструктуризацією» вугільної галузі Британії, тобто масовим закриттям шахт. Тому в день її похорону у шахтарських містечках святкували, як на день святого Патріка, виспівуючи «Відьма померла». Різниця лише в тому, що британська державність витримала це випробування, а українська – ні.

По-перше, колишня імперія краще вміє зберігати свою цілість, ніж новонароджена держава. А по-друге, еліта Донбасу довгий час системно підживлювала незадоволення населення, використовуючи його як останній аргумент у торгівлі з Києвом за економічні та політичні привілеї. Як тільки становище «донецького» клану ставало вразливим, з шухляди виймали сепаратистські слогани. Так було і 2004-го, і 2014-го.

Саме на цьому етапі пішли в хід культурні слогани і вся ця істерична балаканина про захист Донбасу від повзучої бандеризації. Це допомагало «донецьким» сформувати у місцевого населення відчуття обложеної фортеці, а також розбавити справжній порядок денний, на якому стояли переважно економічні та соціальні питання. Результат загальновідомий: «донецьким» вдалося спровокувати хвилю невдоволення, але не вдалося її осідлати.

Культуртрегерство – річ корисна. Проте воно не усуває справжніх причин донбаського сепаратизму, що мають соціально-економічну природу. Втім, відновлення колишньої промислової могутності Донбасу також неможливе. Та й непотрібне. Донбас, як і всі подібні регіони світу, і до війни потребував економічної реабілітації та перепрограмування. Війна лише унаочнила і загострила цю проблему, доруйнувавши решту «всесоюзної кочегарки». Якщо ця «кочегарка» і надалі залишатиметься зоною економічної депресії, сепаратизм там буде незнищенним. Хоч би яких пісень там співали.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук