Владімір Путін нещодавно натякнув, що може залишитись президентом Росії до 2030 року. Поправки до конституції 2020 року дозволяють йому продовжити своє правління. Однак малоймовірно, що через 10-12 років він все ще буде при владі. Занадто багато забаганок накопичилося до цього часу, щоб очікувати тривалого геронтократичного правління з його боку та його оточення.
Путінізм під загрозою
Найбільш очевидним і безпосереднім чинником ризику для правління Путіна є російсько-українська війна. Якщо вона буде програна, легітимність Путіна і його режим опиняться під тиском і можуть впасти. Швидке і в основному мирне захоплення Криму стало вінцем правління Путіна. І навпаки, тривалі бойові дії і втрата цінного півострова стануть його занепадом і можливим кінцем.
Додаткові чинники ризику для нинішнього російського режиму пов'язані з подальшими викликами за кордоном, зокрема на Кавказі. Економічна рецесія та її соціальні наслідки, екологічні та промислові катастрофи або внутрішня політична нестабільність є іншими потенційно небезпечними чинниками для правління Путіна. Повстання Пригожина влітку 2023 року і заворушення в Махачкалі восени 2023 року сигналізують про безпрецедентну втрату внутрішнього контролю.
Здоров'я Путіна також може погіршуватись, хоча ми не будемо знати напевно. Дехто, як, наприклад, московський політолог Валєрій Соловєй, навіть вважає, що самого Путіна вже немає в живих і що його роль тепер виконує двійник, а секретар Ради безпеки Нікалай Патрушев є неофіційним правителем Росії.
У будь-якому разі з тих чи інших причин Путін (або його двійник) піде з політичного життя найпізніше 2036 року, а можливо, і набагато раніше. Питання на мільйон доларів: що тоді станеться з путінізмом? Чи зможе нинішній режим вижити з новим верховним лідером або колективним керівництвом, яке продовжить спадщину Путіна? Чи путінська система зазнає більш-менш спектакулярного краху?
Це не тільки інтригуюче запитання для політичних аналітиків. Це і виклик для російських громадян, а також для експертів у сфері міжнародних відносин, економіки і культури в усьому світі. Чи варто росіянам і неросіянам, іноземним урядам і приватним інвесторам, вітчизняним і міжнародним організаціям готуватися до політичної спадкоємності, чи їм слід приготуватися до радикальних змін у найбільшій країні світу?
Плавне сповзання до путінізму 2.0?
Деякі спостерігачі за Росією очікують впорядкованого переходу влади в рамках нинішньої політичної еліти і структури. Це, ймовірно, означатиме продовження нинішньої форми внутрішнього управління і зовнішньої поведінки. За такого сценарію можлива адаптивна еволюція в рамках нинішньої системи, а не її повалення. Режим може деградувати до ще більш централізованого і більш неосталіністського. Він також може повернутися до протодемократії часів пізнього президентства Єльцина.
Але наскільки повчальними є історичні уроки та порівняльні міркування, на яких ґрунтуються такі припущення? Це правда, що і царська, і радянська Росія неодноразово передавали владу новому лідеру в авторитарному або тоталітарному контексті. Інші пострадянські режими також змінювали своїх лідерів, зберігаючи при цьому авторитарні системи, а також спадкоємність еліт.
Однак ці попередні російські або інші пострадянські трансформації відбувалися в рамках певних формальних або неформальних інституційних обмежень, успадкованих з далекого або недавнього минулого. До них належать династичні принципи, однопартійне правління або об'єднання регіональних кланів. Монархічні, комуністичні, патріархальні або інші успадковані традиції надавали чіткі чи неявні вказівки. Вони спрямовували, обмежували і заспокоювали акторів, які брали участь у переговорах і здійсненні передачі влади.
Але наскільки сильними є різні російські формальні обмеження і неформальні правила поведінки сьогодні? Яке реальне значення мають російська конституція, законодавство і міжнародні договори, з одного боку, і корпоративний дух нинішньої еліти, взаємна повага і політична дружба – з іншого? Чи здатні будь-які з цих формальних і неформальних інститутів або їхня комбінація модерувати мирний перехід, а також стабілізувати нову рівновагу? Ці питання мають вирішальне значення для майбутнього Росії, але на них нелегко відповісти.
Інституційні зловживання та занепад
Протягом останніх 24 років Путін і Ко систематично послаблювали, придушували або спотворювали більшість офіційних інститутів Росії. Більшість структур, мереж і середовищ – незалежно, чи йдеться про загальнонаціональні вибори чи про приватну власність, про Російську православну церкву, чи про Конституційний суд, засоби масової інформації, чи політичні партії – усі вони були скомпрометовані через маніпуляції, інструменталізацію, відступ від принципів, інфільтрацію тощо. Навіть найважливіша і найвпливовіша посада в Росії, посада президента, має нечіткий статус з часів дивного перебування на ній Дмітрія Мєдвєдєва у 2008-2012 роках.
Варто нагадати, що останні три зміни керівництва в Росії були суперечливими і невизначеними. У 1985 році кандидатура Михайла Горбачова на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС була висунута лише після серйозних суперечок у Політбюро. У 1991 році Боріс Єльцин балотувався на посаду президента Росії на виборах, які включали низку альтернативних кандидатів, від Вадіма Бакатіна до Владіміра Жиріновського. Кілька разів після цього Єльцин був на межі відсторонення від влади. Наприкінці 1999 року Владімір Путін і його нова партія «Единство» зіткнулися на виборах до Державної думи з грізним політичним опонентом у вигляді партії «Родина». Лише після низького результату «Родины» на парламентських виборах російські олігархічні клани підтримали Путіна як кандидата в президенти у 2000 році.
Ці передачі влади охоплювали всі більш-менш значущі неформальні взаємодії. Вони відбувалися за допомогою певних успадкованих і прийнятих процедур, зокрема вибори 1991 і 1999 років. Питання полягає в тому, яким буде неформальний метод і публічний механізм визначення наступника або низки наступників Путіна? Проблема російського правонаступництва є багатовимірною, а її рішення – нечітким у кількох аспектах.
Три виклики для путінізму 2.0
По-перше, незрозуміло, які саме наслідки матиме вибір того чи іншого нового керівництва для ключових стейкголдерів. Чи зможуть вони покращити, зберегти або втратити свої позиції, вплив, власність та/або свободу? І якщо так, то наскільки високими є ставки? Чи можуть деякі з них навіть втратити життя?
Відповіді на ці запитання складні не тільки для спостерігачів, але й для самих дійових осіб. За Путіна поведінка російської держави стала свавільною і необмеженою. Деякі зацікавлені сторони можуть розглядати питання спадкоємності як екзистенціальне і відповідно просувати своїх кандидатів.
По-друге, незрозуміло, хто захоче чи не захоче боротися за президентське крісло або принаймні за входження до нового колективного керівництва. У російській еліті може бути кілька чоловіків і жінок, які вже розглядають свої кандидатури. Деякі з них мають достатні політичні та/або економічні ресурси, щоб претендувати на найвищу посаду. Інші можуть мати амбіції, але не мати достатнього досвіду і грошей.
Кого ФСБ та інші російські силові міністерства і відомства допустять до участі в конкурсі на заміщення вакантних посад? Чи легко буде різним «органам влади» домовитися між собою про те, хто увійде, а хто вибуде? І що станеться, якщо консенсусу не буде досягнуто?
Якщо Путін раптово піде у відставку або помре (чи буде оголошений померлим), чинний прем'єр-міністр Росії Міхаіл Мішустін стане виконувачем обов'язків президента відповідно до конституції. Враховуючи приклад Путіна, який пройшов шлях від прем'єр-міністра до виконувача обов'язків, а потім повноправного президента в 1999-2000 роках, Мішустін може раптово стати політичним важковаговиком. Однак він не є ані силовиком з хорошими зв'язками, ані відомим громадським діячем. Існує навіть підозра, що він отримав й утримує свою посаду саме з цих причин. Ймовірні майбутні прем'єр-міністри при Путіні (або його двійнику) можуть мати схожі характеристики.
Третє і, можливо, найбільш інтригуюче, а також заплутане запитання: хто буде селекціонером, який висуватиме кандидата в президенти на всенародне схвалення (як зазвичай із заздалегідь визначеними результатами)? Чи буде це Рада безпеки, чи менше або більше коло осіб? Хто встановить межі цього кола осіб, які ухвалюють рішення?
Навіть якщо селекторат так чи інакше буде створено, що станеться, якщо селекціонери не зможуть досягти консенсусу щодо бажаного нового президента або колективного керівництва? Зокрема, що станеться, якщо цілі клани, міністерства чи відомства наполягатимуть на різних кандидатурах? Чи може навіть статися так, що впливові члени потенційного електорату займуть протилежні ідеологічні позиції?
Зазвичай у такій ситуації доцільно залишити рішення за народом. Однак народне голосування не було демократичним у Росії вже понад два десятиліття. Путінські «вибори» покликані отримати всенародне підтвердження заздалегідь визначеного лідера, а не дозволити вільну і чесну конкуренцію на виборах.
Переможець президентських виборів у Росії обирається заздалегідь, а не шляхом голосування. Раптове проведення загальнонаціональних виборів з невизначеним результатом суперечило б моделям поведінки, вкоріненим за два десятиліття тисячами урядовців, партійних функціонерів, працівників ЗМІ та поліцейських. Проведення справжніх виборів для різних національних, регіональних і місцевих бюрократів, відповідальних за їх організацію, може виявитися абсолютно неможливим без попередньої підготовки та/або зовнішньої допомоги.
Висновки
Отже, у процесі зміни керівництва існує потрійна невизначеність – щодо ставок, кола кандидатів у президенти і форми електорату. Вирішення жодного з цих питань наразі не є інституційно підготовленим. Ані центральний комітет партії, ані регіональні кланові збори, ані загальноприйнятий династичний принцип, ані будь-яка інша загальновизнана процедура не можуть їх авторитетно вирішити.
Така невизначеність не обов'язково означає хаотичну передачу влади або навіть громадянську війну. Однак вона робить хаотичне міжцарів'я більш імовірним, ніж плавний перехід до путінізму 2.0. Звичайно, неможливо передбачити, наскільки далеко зайдуть можливі протистояння між впливовими стейкголдерами. З іншого боку, припущення, що конфліктів під час передачі влади вдасться уникнути, було б занадто оптимістичним.
Натомість, можливо, готується новий вид «часу труднощів». Якщо відхід від путінізму 1.0 буде безладним або навіть насильницьким, малоймовірно, що результатом стане путінізм 2.0. Звичайно, політичні прогнози є складною і невдячною справою. Але вже зараз можна сказати, що інституційний дефіцит у Росії є потенційно небезпечним для всіх залучених сторін. І росіянам, і неросіянам варто готуватися до складного процесу спадкоємності. Майбутній російський політичний режим так чи інакше відрізнятиметься від нинішнього.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Putinizm po Putinie