На початку повномасштабного російського вторгнення президент України Володимир Зеленський оприлюднив відеоролики, в яких вперше заявив, що від самих росіян залежить, «чи хочуть вони війни», подякував «тисячам гідних росіян», які, ризикуючи собою, засудили агресію, закликав їх покинути Росію і надихнув на те, що боротьба з агресором – це також боротьба за їхню країну.
Однак до кінця весни заклики Зеленського до росіян закінчилися. Офіційна українська влада почала шукати інший дискурс щодо Росії та її майбутнього. «Сьогодні вже існує попередній консенсус між владою та громадянським суспільством, включно з аналітичними, державними та недержавними структурами, що для повної перемоги України необхідний розпад Російської імперії, а отже, поділ Росії – це наша остаточна перемога», – розповідає мені Віталій Кулик, директор Київського центру досліджень проблем громадянського суспільства.
Це бачення закріпилося в Україні тому, що на Заході все ще існує ілюзія, що можна демократизувати Росію «на льоту» або що з Путіним можна домовитися. Найбільш чітко цю ілюзію висловив Томас Фрідман на сторінках The New York Times: «Якщо Путін виграє, російський народ програє. Але якщо Путін програє і його наступником стане хаос, програє весь світ».
«Я думаю, що не потрібно турбуватися про крах Росії, це оптимальний сценарій, якого слід дотримуватися, тому що інші не передбачають виходу з цієї війни, – наголошує Кулик, – Кремль продовжує продавати нам, по-перше, страх перед ядерною зброєю, який не подоланий на Заході і який продовжує тримати Захід у заручниках; по-друге, ілюзію, що Росія має необмежені ресурси і здатна вести війну протягом тривалого часу; по-третє, віру в те, що внутрішній політичний режим може постійно відтворювати себе. Це три складові хибних поглядів сьогоднішніх русологів, колишніх радянологів. У зв'язку з цією візією вони бачать єдиний вихід у тому, щоб підштовхувати Росію до еволюції, чекати, коли прийде Горбачов і оголосить "перебудову"».
Апокаліпсис уже стався
Кулик є одним із прихильників Форуму вільних націй пост-Росії – платформи, яка відбулася у Варшаві та Гданську минулої весни і літа. Форум навіть запропонував карту пост-Росії, або потенційного розпаду території Російської Федерації.
«Коли ми з колегами підготували карту нашого бачення дезінтеграції Росії, ця робота не знайшла належної підтримки з боку [української, – прим. І. К.] влади, її сприйняли як політичну футурологію, а не як проєкт, який ми будемо реалізовувати через нашу державну політику. Лише через пів року після презентації карти ми змогли достукатися до певних чиновників, про неї почали говорити в Україні, вона стала частиною державних програм. Багато наших політиків і державних діячів, навіть на міжнародному рівні, починають наголошувати на ідеї дезінтеграції», – розповів Кулик.
Кулик каже, що нинішня українська дискусія точиться навколо послідовності процесів денуклеаризації, дерадянізації (тобто деімперіалізації) та дезінтеграції. На його думку, спочатку має відбутися дезінтеграція території на менші державні організми, з якими пізніше можна буде обговорювати умови денуклеаризації, вирішення конфліктів за ресурси чи території.
«Наші західні партнери дуже обережно реагують на цю ідею, для багатьох західних партнерів немає чіткої картини того, як облаштувати пост-Росію. Домінує старий русологічний підхід, що одним з оптимальних шляхів виходу з кризи є "просто передати владу", пом'якшити режим і таким чином демократизувати його, тобто еволюціонувати режим у щось таке, що не буде прагнути до експансії, не буде провокувати дестабілізацію в західному світі. Все це є наслідком сакралізації ядерної загрози», – стверджує Кулик.
На його думку, Росію досі сприймають як наддержаву з суїцидальними нахилами. «Прямі сигнали про те, що це не так, ігноруються», – каже український аналітик. Психологічний портрет самого Владіміра Путіна свідчить про те, що він боїться за своє життя: довгі столи, карантини, навіть його спеціальна валіза з лайном, яку він возить зі собою, доводять, що самогубства не станеться.
«У мене таке враження, що багато хто на Заході десь підсвідомо розуміє, що Росія може розвалитися в будь-який момент. Але вони не знають, що робити з уламками цієї імперії, не розуміють конфігурації, не мислять Росії без "федерального центру" (тобто Москви, – прим. І. К.). Вони бояться десятків тисяч Прігожиних і Стрєлкових, які ось-ось вилізуть, як джин з пляшки», – стверджує Кулик.
Брак уяви, на його думку, породив «групу 23 лютого», тобто прихильників повернення до статус-кво до повномасштабного вторгнення Росії, які кажуть: проведімо якусь лінію припинення вогню, а потім все якось стабілізується, режим буде еволюціонувати і так далі. Росія, мовляв, більше не підніметься, і дезінтеграція має відбутися остаточно, щоб унеможливити будь-який імперський проєкт на цій території.
Домінантний наратив
Голова Асоціації «За вільну Росію» Анастасія Сєргєєва в листопаді минулого року створила у Варшаві Громадську раду, яка об'єднує представників різних російських регіонів та етнічних груп і вербує добровольців для війни на боці України. Про «російську федерацію» вона пише в лапках і з маленької літери. На її думку, це держава, що не відбулася, – failed state. Це не новина ні для українців, ні для Януша Бугайського, старшого наукового співробітника аналітичного центру Jamestown Foundation та автора відомої книжки про розпад Російської Федерації «Неспроможна держава: путівник з розвалу Росії» (Failed State: A Guide to Russia's Rupture). Однак для російської опозиції чи діаспори ця думка видається поки що занадто радикальною.
Саме тому Сєргєєва після заколоту Євгєнія Прігожина розпочала кампанію за визнання Росії державою, що не відбулася. Після смерті Прігожина ця кампанія стала ще актуальнішою. Російська Федерація – це просто мафіозна корпорація, вважає Сєргєєва, хоча багато дослідників Росії все ще розглядають цей організм як державу. Яка припускається помилок, яка скоює злочини, але все ж держава.
«Російська Федерація сприймається як моноліт, за формулюванням з Москви, – відзначає Сєргєєва. – Втрачається специфіка різнорідності регіонів і реальне розуміння того, що цього суспільства як такого не існує, хіба що в пропаганді. Хоча і зараз ця країна є зліпком спільнот, які відрізняються регіонально, національно, етнічно, ідеологічно. Щоб зрозуміти внутрішню суть, треба йти "знизу", з регіонів і з того, що там відбувається. У цьому і полягає проблема експертизи – оскільки це дорого, складно і майже неможливо зробити ззовні. Тому оцінка йде з точки зору того, що лежить на поверхні. Вільно чи невільно, але експерти самі культивують позицію Москви».
Із Сєргєєвою погоджується Денис Соколов, з яким вона спільно заснувала Громадську раду і який за фахом є антропологом, котрий вивчає російські регіони.
«Режиму, використовуючи сучасні комунікаційні технології, вдалося створити те, що в Радянському Союзі називалося панівною ідеологією. Більшість людей відчуває її як щось, що висить у повітрі. Існують наративи, які люди сприймають як дозволені, тому що вони нав'язуються державною бюрократією, включно з пропагандистською медіа-машиною, православною церквою, партією "Єдина Росія", регіональними бюрократіями, силовими структурами тощо. В результаті люди, як і в Радянському Союзі, "вбудовують себе" в домінантний наратив. Вони будують свій дискурс у дискурсі. Навіть "опозиція", яка начебто виступає проти цього домінантного дискурсу, не заперечує його, а протестує проти нього, інтегруючись у нього. Але це роблять і мусульмани Північного Кавказу», – пояснює Соколов.
Поняття панівної ідеології Соколов запозичив в Олексія Юрчака, автора книжки «Це було назавжди, доки не закінчилося. Останнє радянське покоління» (Everything Was Forever, Until It Was No More: The Last Soviet Generation). Російсько-американський антрополог закликає до «провінціалізації» в аналізі СРСР, тобто відходу від того, що говорить центр: «Якщо домінантна фігура ідеологічного дискурсу зникне, це поступово призведе до сильних внутрішніх змін в ідеології і, зрештою, до кризи легітимності влади в цілому, – пише Юрчак. – Зі зникненням домінантної фігури, яка стоїть поза ідеологічним дискурсом, зникає і метанаратив, який раніше давав публічну оцінку ідеологічним твердженням і уявленням з точки зору їхньої відповідності чи невідповідності об'єктивній істині. Вражаючим новим фактом стало те, що хоча об'єктивна зовнішня істина (незаперечність комунізму і марксизму-ленінізму) все ще існувала й ідеологічний дискурс продовжував посилатися на неї, більше не існувало суб'єкта, який володів би унікальним і незаперечним знанням про неї. Найважливішим наслідком цих змін було не стільки повалення конкретного лідера чи виявлення конкретного злочину, скільки масштабна реорганізація всього соціалістичного режиму – реорганізація, яка мала величезні, хоча спочатку й непомітні, наслідки для радянської системи. В результаті цієї реорганізації дедалі важливішим ставало реконструювати точну структурну форму ідеологічних заяв і ритуалів, а не надто заглиблюватися в їхнє буквальне значення».
«Як і в часи перебудови, так і зараз слова мають абсолютно різне значення в залежності від того, хто їх вживає, – зазначає Соколов, – "спецоперація", "боротьба з корупцією", "стабільність", "традиційні цінності". Для пропагандиста, який може в них навіть вірити, – це одне, а для московського школяра, який хоче отримати п'ятірку, – інше, для нього це аксіоматичні твердження, які є стовпами безпеки».
Саме так, наголошує Соколов, відбувається «вбудовування» в домінантний наратив. Чому Радянський Союз прийшов до такого несподіваного навіть для тогочасних радянологів кінця? Тому що він не мав реальної точки опори, коли зник суб'єкт домінантного наративу.
«Чомусь академіки на Заході повторюють одне й те саме, може, в цьому проблема? – запитує Соколов. – Це просто домінантний дискурс і банальності, які лежать на поверхні. А щоб зрозуміти інтереси людей чи груп, треба спуститися на поверх нижче. Саме там починається справжня історія. Та сама людина, яка каже, що "неможливо перемогти ядерну державу", через кілька речень розповість вам, який жах і безлад коїться на її робочому місці».
Саме тому, як стверджує Соколов, у Росії не буде громадянської війни, як у 1917 році – адже немає реальних інтересів, немає селянських мас, готових боротися за свою землю.
«Прігожин показав це: хтось пішов на Москву, і як москвичі відреагували на те, що "білі" з хвилини на хвилину втечуть і прийдуть "червоні"? Вони продемонстрували, що будуть чекати, коли кафе знову відкриється. Коли росіяни напали на Україну, можна було побачити чималу групу людей, яким не потрібно давати наказ стріляти. Політичні люди почали воювати з росіянами, які прийшли. У Російській Федерації таких груп немає. Вони не розуміють, за що боротися. Поки немає конкретних інтересів місцевих груп», – каже Соколов.
Проблема території
Окрім пасивного населення, викликом для Росії є територія. Про це нещодавно написав український історик Григорій Касьянов: «Якщо російський етнічний націоналізм раптом візьме гору в Росії, це, очевидно, буде шлях до її дезінтеграції. Другий шлях до дезінтеграції – це демократизація. Якщо Росія раптом стане країною з реальною, а не фасадною демократією, вона одразу ж почне розпадатися. В цілому, Росія може існувати тільки в умовах авторитарного або тоталітарного режиму».
Соколов пояснює: «Цей простір часто заселявся силою. Економічна ефективність його населення дуже сумнівна. Територія – це не наслідок імперіалізму, це його прямий інструмент. Чому це досі не змінилося? Тому що це страшно. Коли ми починаємо реформи, то стикаємося з тим, що в Томській області, наприклад, є величезна кількість населених пунктів, які не мають жодного сенсу існування. А міста на півночі на кшталт Уренгоя зовсім не для того, щоб люди жили там постійно – в інших країнах сировину видобувають сезонні робітники в таких же несприятливих умовах. А в Росії люди живуть у них добровільно. Ми усвідомлюємо, що все треба перебудовувати, починаючи зі системи розселення. Це необхідно, тому що так жити неможливо, тому що ця конструкція буде постійно нести в собі щось на кшталт цієї війни».
Інший приклад, який наводить Соколов: бенефіціари всієї цієї системи прагнуть виїхати на Захід, тому що зовсім не мають наміру жити на російській території. На його думку, дивлячись у майбутнє, до Росії та її регіонів потрібно ставитися як до політичної корпорації, яка зможе захопити країну або регіон, як до інвестиційного проєкту.
Кулик також використовує слово «корпорація», стверджуючи, що сьогоднішня Росія сама визнала недійсними власні кордони: «Регіональні групи захочуть захищати свої інтереси через приватні військові компанії або інші групи на регіональному рівні – це буде свого роду корпорація, яка контролює певну територію. І тільки тоді на цю територію прийде нова ідентичність. У 1990-х роках ми бачили стрімкий, вибуховий розвиток регіональних ідентичностей у Росії – створення Уральської республіки, ідея Інгрії, відродження Далекосхідної республіки. Після приходу до влади Путіна, після скасування губернаторських виборів 2004 року російські політтехнологи насамперед "зачистили" регіоналізм, бо вони бачили в ньому можливість зростання регіональної ідентичності або дезінтеграції Росії, для них це була загроза. Потім почалося полювання на регіональних активістів. Але я вірю, що ці люди дуже швидко вийдуть у публічне поле, як тільки публічний простір відродиться».
Інопланетяни допоможуть
Соколов погоджується, що регіональні ідентичності в Росії придушуються і дещо ігноруються, хоча росіяни, особливо за межами Москви чи Санкт-Петербурга, загалом менше ідентифікують себе з країною, а більше – зі своїми регіонами. Навіть окремі національні групи, на кшталт тих, що існують на Кавказі, зведені до рівня етносів, оскільки там здебільшого відсутні політичні проєкти. За винятком чеченців, які двічі воювали проти Російської Федерації, хоча і з багатьма застереженнями.
«Тим не менш, народи Північного Кавказу вже побудували свою систему колективної безпеки спільно з Кремлем. Вони просто "вбудували" себе таким чином у домінантний дискурс, а десь навіть використовують Кремль для боротьби з конкуруючими проєктами, як, наприклад, осетини проти інгушів. Тому, коли ми чуємо щось про сепаратизм, насправді йдеться про етнічний активізм, який, загалом, ще не переріс у сепаратизм. Хоча українці, які зацікавлені в розпаді Російської Федерації, готові підтримати будь-кого, хто про це скаже», – зазначає Соколов.
А оскільки реального проєкту трансформації політичного простору Росії не видно, все, що можна зробити на цю мить, – це звернутися до досвіду Радянського Союзу. Союзні республіки, які мали чіткі стратегії утримання влади та контролю над ресурсами, були більш прихильними до суверенітету. Москва в якийсь момент втратила контроль.
«Проблема полягала в тому, що незалежність була досягнута, але політичні реформи – за винятком країн Балтії – не відбулися. Суспільство залишилося корумпованим, з тими ж радянськими інституціями. Грузія випала з цього – просто тому, що в неї більше не було ресурсів для підтримки радянських інститутів, тому Саакашвілі зміг дозволити побудувати все по-новому», – вважає Соколов.
Він не виступає проти дезінтеграції Росії – він вважає, що новий устрій по всій Росії варто будувати на основі ідеї самоврядування і права на самовизначення, користуючись тим, що федеральні інститути Росії перебувають у кризі, з якої вони навряд чи вийдуть. Тому, на думку Соколова, головним «дезінтегруючим» чинником стануть не етнічні чи регіональні ідентичності, а нові еліти.
«Зараз ситуація діаметрально протилежна Радянському Союзу. Різниця в тому, що пострадянські регіональні еліти не зможуть за щось втриматися, як це було раніше, коли владу успадковували партійні активісти з другого ешелону. Зараз немає ні ідеологічних, ні організаційних ресурсів. Гроші, можливо, і є, але політично це банкрутство. Сьогодні ми не бачимо, хто стане новим політичним класом. Це те, що ми намагаємося побудувати, новий політичний клас», – пояснює Соколов.
На його думку, цим політичним класом буде не стара російська опозиція, а ті, хто воює на боці України і хто зможе взяти владу в регіонах – саме тому він вважає, що в інтересах України прийняти якомога більше російських громадян як добровольців (зараз існує проблема з простим в'їздом в Україну – громадянам Росії потрібні візи – а також із транзитом через країни, які мають відкритий кордон з Україною).
Кулик: «Мені важко уявити, що Леонід Невзлін або Михайло Ходорковський (олігархи, які втекли з Росії, – прим. І. К.) зможуть стати новою російською елітою, навіть в очах Заходу. Ніхто не сприймає їх як Горбачових чи Єльциних, лише як Путіних з першого року їхнього правління. І все ж це шлях до нової війни – можливо, не з Україною, а з Молдовою чи Казахстаном, з країнами Балтії чи з Польщею. Російська імперія не може існувати без зовнішнього ворога».
Сєргєєва: «Незважаючи на те, що в російській діаспорі та опозиції надзвичайно змінюються настрої та зіштовхуються візії, я все ще бачу одні й ті ж обличчя російських опозиціонерів у публічних дебатах у багатьох західних країнах. Мені стало цікаво чому. За останні 10 років, відколи я живу в Європейському Союзі, я бачу, що Росія погано розуміє те, що відбувається в Європі, з точки зору ідей. Росія живе в минулому. Навіть російські опозиціонери десь на 10-20 років відстають, вони не можуть прийняти, що політична, економічна чи соціологічна думка 1990-х років закінчилася. Для сучасних європейців Росія – це темна історія, периферія, яка зовсім не цікава».
«Парадоксально, але виявилося, що Росія є значущою саме для цих європейців, людей "вчорашнього дня", які 10-20 років тому ухвалювали рішення, а зараз перебувають на пенсії. Тому вони говорять про тих же пенсіонерів з Росії. Та й ми тут живемо зі сентиментом до минулого, з ностальгією: "А ви пам'ятаєте, як це було? Там було чудово, може, ми туди повернемося, якщо Україна переможе?"» – Сергєєва сміється, бо в цьому баченні перемогти на фронті, скинути Путіна чи взяти владу в російських регіонах є «якісь інопланетяни».
«Люди в російській діаспорі зараз хочуть чогось конкретного, чогось іншого. Їм набридли старі лідери, які, розуміючи мислення російських людей, що виїхали, намагаються продати їм те саме скляне намисто, яке вони продавали в російській державі, – підсумовує Сєргєєва. – Російська Федерація як держава більше не існує; більше того, вона перебуває за крок до краху своєї жорстокої системи. Тим часом багато хто на Заході все ще має ілюзію страху, він зростає в оберненій пропорції до самої Росії».
Що ближче привид поразки, то менше страху в самій Росії – виявляється, можна в'їхати в Брянську або Бєлгородську область – і страх зникає, король голий, еліти розділені. Поки Путін ескалує, він здається непереможним; але як тільки хтось інший починає ескалувати, він тікає з Кремля і звертається до Лукашенка, щоб вирішити проблему.
Кулик: «Я звертаюся до тих, хто ухвалює рішення в європейських країнах: вже зараз варто переосмислити політику або принаймні бачення дезінтеграції Росії».
Сєргєєва: «Досі багато хто чіпляється за Путіна. Він не є ані інституцією, ані людиною, ані лідером, ані представником групи інтересів. Зараз це символ, навколо якого обертається війна, пропаганда і репресії. Власне, з цього й виростають заручники сьогоднішнього погляду на Росію, які говорять про хаос. Насправді вони говорять про те, що це буде неконтрольована сила. Це підштовхує їх до "єдиного правильного виходу" – залишити все в руках одних і тих же людей, які на щось домовляться і якось воно там буде».
Соколов: «Це фольклор. Але ми живемо у фольклорі. Фольклор закінчується в окопі. На жаль».
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Rosja nadal karmi Zachód strachem