За останні три дні українські збройні сили вийшли до центру селища Роботине. Наступальні операції на запорізькому напрямку тривають, створюючи можливості для прориву першої лінії оборони росіян і виходу Збройних сил України на вигідні позиції для прориву наступних ліній і продовження наступу в напрямку Токмака. Токмак є ключовим містом, що відкриває дорогу до Мелітополя та Азовського моря. Українці також займають позиції, що відкривають перспективу оточення росіян під Бахмутом.
На ділянці між кордоном та річкою Донець, у напрямку Куп'янська, українці натомість обороняються від російських наступальних операцій. Обмежені бої тривають на плацдармі на лівому березі Дніпра в Херсонській області. У цьому дуже короткому побіжному описі поточних бойових дій впадає в око, що на Роботинському напрямку, або в районі Бахмута, бої в рамках так званого контрнаступу тривають вже багато тижнів. Мало кому (зокрема і в Україні) взагалі щось говорить назва села Роботине, хоча воно має важливе значення для оперативних військових планів.
Не таких новин очікували українці після двох місяців наступальних операцій, оголошених як такі, що принесуть великий прорив. Якщо в Україні є усвідомлення того, скільки крові проливають солдати в боротьбі за кожен кілометр посіченого кулями степу і наскільки важким завданням є прорив грізних оборонних ліній агресора, то в Європі чи Америці, якщо вже на те пішло, черговий день зведень про поступ в околицях сіл з дивними назвами викликає інші відчуття. І навіть підозри: а чи ведеться взагалі український наступ? І які шанси, що війна закінчиться в осяжному часовому обрії, якщо обидві сторони не можуть вийти з донецько-маріупольських степів?
Такі питання і думки особливо дратують українців. Особливо зараз, коли, святкуючи День Незалежності, вони впевнені, що росіяни не вгамуються і знову почнуть масовані повітряні атаки.
Над країною знову виють сирени повітряної тривоги – в повітря піднялися МіГи-31, озброєні гіперзвуковими ракетами «Корсар». Вночі безпілотники атакували Одеську область. Такими є українські будні. Українці теж втомилися, але, на відміну від втомлених війною на Заході, вони не можуть вимкнути телевізор з воєнними новинами або прокрутити твіттер у пошуках менш стресової інформації.
Дайте нам більше зброї!
Українські зусилля, спрямовані на отримання більшої кількості нових видів озброєнь, набрали вражаючих обертів. Це почалося з поставок ручних протитанкових комплексів Javelin та NLAW. Вони були вкрай необхідними на першому, маневреному етапі російської агресії, дозволяючи легким українським формуванням переслідувати наступаючі російські бронетанкові колони. Потім, після зустрічі групи країн на підтримку України в Рамштайні минулого року, допомога стала більш структурованою. У травні цього року Ллойд Остін, глава Пентагону, визнав, що загалом держави, які підтримують Україну, надали їй озброєння на суму 65 млрд дол. США (більше, ніж оборонний бюджет Німеччини, який, зрештою, не повністю присвячений озброєнню).
На стабілізуючу лінію фронту надійшла артилерія, потім стрілецька зброя, боєприпаси, перші бойові машини і, нарешті, танки. Польща та інші країни регіону одними з перших надали значну допомогу, передавши зброю пострадянських зразків (зокрема танки Т-72, БМП, гаубиці 2С1 тощо). Польща також передала сучасні гаубиці Krab. В Україну поїхали зенітні комплекси Patriot, Iris-T та інші. Нарешті, ударні ракетні комплекси Himars та ракети Storm Shadow.
Дорогою не обійшлося без суперечок і фальстартів. Як, наприклад, минулорічна плутанина з нібито вже поставленими Міг-29, які, зрештою, надійшли пізніше. Або сварка через спротив Німеччини поставкам танків. Загалом, західна коаліція діяла в ритмі свого календаря, який визначався здатністю відновлювати техніку, витягнуту зі сховищ, великою кількістю арсеналів і передусім волею політиків, які озиралися на пацифістський електорат і побоювалися втягування у війну. З української сторони постійно лунали заклики та прохання про надання нового обладнання. Володимир Зеленський міг би написати собі девіз: дайте більше зброї! Він так часто повторює це прохання на зустрічах за кордоном.
Останній пункт порядку денного, навколо якого точаться дипломатичні баталії, – багатоцільові винищувачі F-16. Після нещодавнього візиту Зеленського до Нідерландів і Данії стало відомо, що ці країни за підтримки США нададуть Україні кілька десятків Falcon Sixteen. Таке рішення, ймовірно, було ухвалене вже багато місяців тому, і були лише технічні консультації, узгодження деталей та дипломатичні суперечки.
Економія крові
Немає сумнівів, що західні країни роблять свої калькуляції, постачаючи техніку, вони оцінюють, наскільки це призведе до ескалації війни і як сприятиме її припиненню. Нещодавно, наприклад, з'ясувалося, що, незважаючи на переговори, Швеція поки що не буде передавати свої винищувачі Gripen. Ескадрильї F-16 в будь-якому разі стануть значним посиленням можливостей України і забезпечать захисну парасольку та підтримку фронтових операцій. Тільки от вступ «ефів» у бойові дії навряд чи відбудеться цього року, хіба що наступного.
З Києва дедалі частіше лунають слова роздратування, що, всупереч обіцянкам, поставки йдуть повільніше. А час на фронті має свою ціну – кров українських солдатів. Так, наприклад, британське видання The Economist стверджує, що з кількох сотень обіцяних танків Leopard Україна поки що отримала лише 60. Сергій Лещенко, радник Офісу президента України, зізнався, що невідповідність поставок заявленим особливо турбує і демотивує.
Українські військовики визнають, що не мають ресурсів для лобових атак. Вони не в змозі провести швидку операцію із залученням великих тактичних з'єднань на рівні бригади, наприклад. Одне слово, на цій лінії фронту не буде ні Вердена, ні Сомми. Росіяни зараз теж не можуть дозволити собі фронтальних наступальних операцій. А українці шанують свою техніку і солдатів. Між нині зайнятими позиціями ЗСУ і Токмаком (до речі, перетвореним на добре укріплену фортецю) розташовані три лінії оборони окупантів – мережі шанців, загороджень і мінних полів з артилерійською підтримкою. Українці кажуть, що було б легше, якби в них було більше інженерної техніки, протимінних машин і повітряної підтримки. Ресурси інженерної техніки обмежені навіть в арміях НАТО, а з повітряною підтримкою F-16 доведеться почекати. Проте розмінування полів і захоплення окопів одного за одним, щоб мінімізувати власні втрати, триває. Український штаб після перших значних втрат на початку червня просто оберігає людей. Можливо, що він вичікує слушного моменту і на початку осені все ж таки розпочнеться більш масштабний наступ, але найімовірніше, що обидві сторони увійдуть у зимовий період з відносно стабілізованим фронтом, яким він є сьогодні, лише з незначними корективами. Це буде не найкраща ситуація для України. Але вона не є доброю і для Росії.
Російська втома
Важко оцінити, наскільки втомлене війною російське суспільство. Воно, безумовно, адаптується до нової ситуації. І воно, безумовно, має інший тип витривалості – той, який дозволив йому витримати тривалі війни в Афганістані чи Чечні. Обидві війни велися за межами Росії і були кривавими, але жодна з них не зачепила суспільство та економіку настільки, як війна в Україні. Однак війна вже подекуди доходить і до Росії. У вигляді атак безпілотників у Москві, Криму чи інших містах, часто дуже віддалених від України.
Також війна доходить до Росії у вигляді рейдів «вільних росіян» у прикордонній Білгородській області. Або опосередковано у вигляді так званого прігожинського бунту в червні. Але найбільше війна доходить до свідомості росіян у вигляді новин про похорони рідних і близьких, які повертаються з фронту в трунах, або у вигляді повістки до військкомату. А ще, звичайно, є економічні витрати війни: вартість рубля стрімко падає, ВВП падає, економіка на межі колапсу.
Виснаження наздоганяє і збройні сили агресора. За оцінками українців, російська армія втратила чверть мільйона осіб. Навіть якщо реальні втрати менші, вони вже набувають небачених у сучасних збройних конфліктах масштабів, які відчуває на собі все населення. Російська армія на фронті, як свідчать численні повідомлення, перебуває у фазі глибокої деморалізації. Вона має постійні проблеми з постачанням основних продуктів, боєприпасів, техніки та запчастин. Нещодавно, наприклад, великою проблемою стали шини для вантажівок і транспортерів. Їх просто не вистачає, і російська промисловість не може впоратися з виробництвом.
Росія змушена купувати шини в Китаї. Незважаючи на запуск тризмінного виробництва на оборонних заводах та адаптацію промисловості до виробництва у воєнний час, вона навіть не наближається до масштабів виробництва часів холодної війни, не кажучи вже про зусилля часів Другої світової війни. Неефективна, технологічно відстала економіка з дефіцитом робочої сили не може цього витримати. Вона в змозі виробляти продукцію для підтримки нинішнього стану армії, здатної стримувати українців на фронті, але не може забезпечити армію так, щоб вона була здатна вийти з глухого кута.
Ще більш проблематичною є ситуація з окупованими територіями. Фактично, вони сьогодні є «диким полем». Безлюдні, зі зруйнованою інфраструктурою та залишеними на утриманні пенсіонерами і людьми, які вирішили не виїжджати. Утримання цих територій (а також Криму та Донецька з Луганськом) коштує дорого і не приносить багато користі. У випадку Криму можна говорити про роль військово-морської бази, яка контролює НАТО в Чорному морі. Решта територій є лише прифронтовою зоною у війні за контроль над Україною.
Однак Путін добре розуміє, що психологічна стійкість російського суспільства і його готовність страждати набагато вища, ніж у західних суспільств. Незважаючи на те, що саме Росія наближається до крайнього виснаження війною, він одночасно посилює наратив про «втому від війни», спрямований на Захід (і на Україну також). Москва також стверджує, що в усьому винен спротив Києва визнати російську окупацію майже п'ятої частини території країни. Москва, звичайно, блефує. Війна затягується через надто скупі й повільні поставки зброї. Кремлю також не йдеться про захоплення дорогих для утримання територій, спустошених теренів. Він радше прагне отримати перевагу і стартовий майданчик для подальшої експансії в Україну. Він хоче внести елемент розчарування в політику Києва, яке стане живильним середовищем для хаосу і політичних війн.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Rosyjscy żołnierze są wyczerpani wojną