Страждання юного українського дубляжу

Пригадую, як приблизно у другій половині 1970-х років в етері Львівського телебачення пізно ввечері демонстрували багатосерійну телестрічку «Щит і меч» про доблесних радянських розвідників у часи Другої світової війни. Особливість трансляції полягала в тому, що це кіно йшло з українським дубляжем. Не зі синхронним перекладом, не зі субтитрами, а саме з повноцінним дубляжем.

Не знаю точно, дублювало фільм Львівське телебачення чи це було зроблено в Києві. Та й не так це важливо. Важливо те, що це комусь здалося потрібним, на це знайшлися кошти і ресурси, це було зроблено, причому доволі якісно. Зроблено і продемонстровано. Хай навіть у зовсім «некомерційний» час. Хоча, яка там комерція в країні рад.

А як сприйняли цю роботу ми, тодішні школярі? Важко нині повірити, але тоді ми зустріли це як щось геть кумедне. Уявляєте? Ми, україномовні львівські учні, патріоти, які таємно вшановували УПА і навіть, ризикуючи потрапити в кігті КДБ, малювали тризуби на парканах. Наш, звиклий до російськомовного кінематографу слух різали фрази «українськомовних» німців. «Цей Генріх – непоганий хлопчина», «Сьогодні я як ніколи вірю в перемогу Рейху!», «Фюрер високо оцінив Вашу відданість»…

Сміх та й годі. Хіба могли німці розмовляти українською? Звісно ж, ні. Та й не тільки німці. От, наприклад, справжній індіанський вождь мав казати приблизно так: «Бурый медведь желает огненной воды. Хук!». Справжній німець, а не «блазень», сказав би: «А Вас, Штирлиц, я попрошу остаться». Французький мушкетер, обурено заволає: «Тысячи чертей!». Те ж саме з англійськими лицарями, французькими приватними детективами, американськими ковбоями та італійськими комісарами. Якщо ми в грі кінонаслідування цитували наших героїв, це можна було зробити лише російською. Бо так показувало кіно. А інша мова, навіть мова оригіналу, для нас звучала б фальшем. А українська й поготів.

Російськомовні конструкції з радянського кінопрокату органічно (принаймні як нам тоді здавалося) впліталися в нашу україномовну гру. І не давали жодного шансу для українських цитувань. І навіть перші півтора десятка літ існування незалежної України майже не змінили цієї ситуації. Так, був неперевершений «Альф», дубльований командою Олекси Негребецького для каналу ICTV. Ще кілька стрічок, але загальної погоди вони не робили.

Щойно з президентством Віктора Ющенка ситуація почала поволі, але впевнено змінюватися. Можна багато чого закидати тодішньому віцепрем’єрові з гуманітарних питань В'ячеславові Кириленку, але вже одне те, що він зробив для утвердження українського дубляжу, варте вписання його імені золотими літерами в анали української історії. Українці, як україномовні, так і російськомовні, нарешті усвідомили, що немає нічого смішного чи незвичного в тому, що Нео, Джек Горобець, Гаррі Поттер чи гобіт Фродо балакають українського.

Більше того, українською вони досить часто розмовляють значно краще, аніж російською. Не завжди, але доволі часто. Це я можу стверджувати, бо останнім часом спеціально порівнюю ці дубляжі – чи то для професійного, чи то для суто спортивного інтересу. Особливо це стосується анімаційних стрічок. Тут ми легко даємо фору російській команді дубляжистів зі студії «Союзмультфильм». І не складно зрозуміти чому. Бо російські дубляжисти – просто ремісники, яким не потрібно замислюватися про вищі матерії. Для них «русский язык» і так «велик и могуч». А українські – це митці, які творять нові сенси і навіть нову реальність. Це місіонери, які, плекаючи нашу мову, пригнічувану століттями русифікації, утверджують нашу національну ідентичність. Навіть, не побоюся цієї заяви, формують українську політичну націю.

Останнім часом, водячи молодшу доньку погратися на дитячому майданчику у Львові, я зауважую там доволі багатьох російськомовних дітей. Очевидно, це діти внутрішньо переміщених осіб, які, рятуючись від російської агресії, приїхали сюди з Лисичанська, Нікополя, Мелітополя тощо. Так-от, ці діти, як і ми колись, люблять бавитися в популярних кіногероїв. І тут уже ситуація діаметрально протилежна до нашої пів століття тому. У загалом російськомовну гру органічно вплітаються українські фрази Бетмена, Спайдермена, Капітана Америка, Залізної Людини та інших супергероїв. А одного разу ці дітиська встали в коло, взялися за руки і промовили Ральфову «присягу поганця» українською, звісно, мовою: «Я поганець, і це добре. Я не стану хорошим, і це не погано. Я хочу бути лише собою». Зворушливо аж до сліз.

І от коли ця позитивна тенденція почала давати реальні плоди, нашій владі зненацька забаглося брутально її зруйнувати. Пригадуєте, така атака на український дубляж уже була років десять тому під проводом вірного русифікатора України Дмитра Табачника. Лунали хитрі аргументи, мовляв, віддамо це на відкуп ринку, у країні багато російськомовних, права яких не можна порушувати. Табачник навіть намагався довести, що через український дубляж впала відвідуваність кінотеатрів. Богу дякувати, тоді цю русифікаторську атаку вдалося відбити, зокрема й ціною великих жертв – Небесною сотнею.

Так, тепер ця боротьби з українським дубляжем подається під підступним соусом масового вивчення англійської мови. Позитивну і напрочуд корисну, звісно ж, справу виставляють альтернативою, намагаючись зіштовхнути лобами українську та англійську.

Чи хтось з мислячих українців не розуміє, що вивчення англійської мови потрібне, що чим більше українців володітиме англійською, тим краще, бо це ще далі відсуває нас від Москви, від російського інформаційного простору, а водночас глибше інтегрує в Європу? Та, звісно ж, розуміє. Але чи саме таким має бути цей шлях? Для мене відповідь очевидна: ні. Бо вивчення англійської мови шляхом скасування українського дубляжу, замінюючи його субтитрами, накладеними на оригінальний звук – це цілковита омана.

Це я можу стверджувати, як людина, яка сама доволі активно використовувала продукти кіноіндустрії для вдосконалення інших мов. Наголошую: вдосконалення, а не вивчення. Моє покоління в західноукраїнських областях у 1980-х роках активно ставило «антени на Польщу», завдяки чому ми мали доволі щедрий доступ до світових кіношедеврів, перекладених польською. Хтось із нас уже володів основами мови наших сусідів, і тоді вивчення через польське телебачення й радіо відбувалося доволі просто і швидко. Уже за місяць можна було без проблем користуватися тим «вікном у Європу», яке «прорубали» нам поляки. Для тих, хто починав з нуля, адаптаційний період тривав довше – десь до пів року. Після цього ми могли легко обмінюватися фразами, взятими з фільмів, наспівувати польські пісні зі «Списку шляґерів» (Lista przebojów), розповідати «кавали» (анекдоти) польською. А далі поступово переходили до вільного спілкування, наприклад, з польськими «спекулянтами», які привозили на продаж до Львова джинси і кросівки.

Але польська мова – споріднена з українською, там використовуються схожі, а то й аналогічні синтаксичні конструкції, більшість загальновживаних слів у нас дуже схожі. Як жартував один мій знайомий, «польська дуже проста: лише “р” змінюєш на “ш”. Хочеш сказати “привіт”, по-польські це буде “пшивіт”». У кожному жарті, як відомо, є частка істини.

Друга мова, яку мені допомогли вдосконалити фільми, – це німецька. Добре, що індустрія дубляжу в Німеччині працює дуже якісно й потужно. Добре, що німецькі канали не кодуються і демонструють достатньо кінострічок. Багато голлівудських фільмів я переглянув німецькою, коли «антени на Польщу» вдалося замінити на «сателітарку».

Але чому мій «німецький кінодосвід» не пасує до актуальної ситуації з потенційним скасуванням українського дубляжу? Бо німецьку мову я вчив давно і доволі інтенсивно, мав за плечима спецшколу з поглибленим вивченням мови Шиллера і Ніцше, вивчав в університеті, на різних курсах із вдосконалення тощо. Не знаю, якою кодовою позначкою можна оцінити мій рівень, але він був явно вищим за середній на той час, коли я почав оглядати кінострічки німецькою.

Пригадую радянські анкети, у яких вимагалося від подавача визначити свій рівень володіння іноземною мовою. Градація була від «вільне володіння» до «читаю зі словником». І от 99 анкетованих у СРСР підкреслювали саме останню опцію, навіть якщо й вона була для них зависокою. Ну, бо вчили щось там у школі, пам’ятали принаймні «генде гох», «ґутен морґен» чи навіть «Ландон іс зе кепітал…»

Чи за останні 30 років ситуація з опановуванням українцями європейських мов змінилася? Частково, але точно не радикально. Тепер уже не один відсоток, а приблизно десять здатні щось сказати гостеві американцю. Але, очевидно, майбутня реформа в українському кінопрокаті стосується не тих десяти, а саме 90%. Нам же залежить на масовості, яку мусять забезпечити кінотеатри.

Але чи здатні вони це зробити? Можу впевнено стверджувати: ні, аж ніяк. І на це є багато причин. От ми щойно цілою сім’єю сходили в кінотеатр на новий анімаційний фільм. Вийшли задоволені і сповнені вражень. Бо і сам фільм був цікавим, і озвучка якісною. З жахом собі подумав, на які пекельні муки перетворився б цей культурний відпочинок, якби замість дубляжу були субтитри. Особливо для шестирічної доньки, яка б точно не встигала прочитати всі репліки героїв. Та й мене б це нівроку втомило.

А от вдосконалювати мову на стрімінгових платформах – зовсім інша справа. Можна обирати безліч опцій – українська озвучка, англійська, англійська з українськими субтитрами, англійська з англійськими субтитрами. От саме остання опція, як на мене, найкраще підходить для цієї справи, коли чуєш вимову й одночасно читаєш мовою оригіналу. Можна в певний момент зупиняти перегляд, щоб засвоїти нове слово, фразу тощо.

Але що б сталося, якби з тих самих стрімінгових платформ зникла українська озвучка? Навіть до ворожки ходити не треба: більша частина українських користувачів перейшла б (повернулася б) до російського дубляжу. Навіть якби його не було на платформах, то використала б піратські сайти. Бо навіть ті, хто бажає вдосконалювати мову шляхом перегляду іноземних стрічок в оригіналі, інколи бажає просто відпочити, розвіятися, подивитися фільм без зайвого напруження. І тут всюдисущий російський пірат підступно запропонує свою допомогу.

Ще раз наголошу: англійська мова вкрай важлива для українців, вчити і вдосконалювати її варто всім. Я за це руками і ногами. Але вважаю запропонований владою підхід катастрофічно хибним. Замість того, щоб позбавляти українського глядача дубляжу, треба радикально покращити систему вивчення англійської мови в закладах освіти. Починати треба зі садочків, як демонструє досвід моїх дітей, це вже дає свій результат. Та основний акцент треба робити, звісно, на школі. А шкільне вивчення англійської мови в нас, на жаль, явно не на висоті. Немає ні єдиної системи, ні єдиних підручників, ні гуртків із вдосконалення мови. Але передовсім катастрофічно бракує вчителів з англійської. Можливо, треба зробити хід конем і відчутно підвищити їм зарплатню. Хай навіть не до обіцяних чотирьох тисяч доларів, а хоча б до тисячі. Бо вже останні кілька десятиліть наші вчителі та вчительки тікають до Польщі, щоб займатися репетиторством з тамтешніми школярами та й не тільки. А тим часом в українських школах бракує викладацького складу, щоб можна було принаймні розбити учнів на функціонабельні групи з вивчення іноземної мови.

Так, вирішити вказані освітні проблеми значно складніше, аніж видати розпорядження субтитрувати фільми замість дублювання. Але тут, як в тому анекдоті: що нам потрібно – «шашечки» чи їхати?