Удар по «Хезболлі». Український слід

Минулого тижня ізраїльська армія, більше відома як ЦАГАЛ, здійснила одну з найяскравіших і найуспішніших операцій нинішньої близькосхідної війни. В результаті авіаційних ударів по об’єктах терористичного угруповання «Хезболла» на території Лівану була знищена вся верхівка цієї структури. Головним успіхом стала, звісно ж, ліквідація лідера «Хезболли» Хасана Насралли, який очолював цю організацію 32 роки.

Цікаво, що очолив «Хезболлу» Насралла 1992 року після того, як ізраїльська армія ліквідувала його попередника, Аббаса аль-Мусаві. Той, між іншим, пробув на посаді (формально вона називається по-сталінськи – генеральний секретар; жодним чином не натякаючи на вплив радянських спецслужб на формування світового й особливо близькосхідного тероризму) менше року – у травні 1991-го аль-Мусаві очолив «Хезболлу», а вже в лютому наступного року потрапив під удар ізраїльських ракет Apache.

Як бачимо, Насраллі пощастило прожити в ролі головного ліванського терориста значно більше часу. Втім, історія завершилася так само. Власне кажучи, а як інакше міг завершитися життєвий шлях терориста, нехай і одного з найголовніших?

Та сама по собі війна Ізраїлю з різноманітними терористичними угрупованнями для України не є чимось усерйоз помітним – не більше ніж черговий інформаційний привід, про який забудеться за канонами журналістики вже наступного дня. Але – за «Хезболлою», як і за ХАМАСом зі Сектору Ґази, як і за хуситами з Ємену, відверто стирчать вуха Ісламської Республіки Іран. І отут уже можна говорити про певний український слід. Точніше, український інтерес.

У чому ж він полягає? Звісно, не у знищенні Насралли чи навіть усієї верхівки «Хезболли» як такої. Ісламський тероризм до України – на відміну від, на жаль, сусідньої Росії – поки що не дістався (і, будемо сподіватися, ніколи не дістанеться). Інтерес України в іншому. Саме в іранському факторі.

Ні для кого не секрет, що головною ціллю тегеранського режиму аятол є не розвиток і процвітання власної країни – там, де цього прагнуть, не заганяють людей у середньовіччя і не страчують за божевільні, за мірками ХХІ століття, «злочини». Головна мета Ірану – це знищення Держави Ізраїль. І це не чиїсь вигадки чи інтерпретації – це офіційні заяви іранських чиновників, починаючи з рахбара, верховного правителя країни, Алі Хаменеї.

Саме на це налаштована вся державна система, передусім військово-промисловий комплекс. Ті самі «Шахеди», які Іран почав возити до Росії невдовзі після провалу операції з бліцкригу, створювалися саме для атак на Ізраїль. І постачання дронів для Тегерана – це не тільки можливість отримати від Москви гроші чи іншу вигоду (скажімо, для ядерної програми), а й перевірка готовності цієї зброї в бойових умовах. Кращого полігону, ніж наша війна, годі й бажати.

Та справа в тому, що спільних кордонів в Ірану з Ізраїлем немає. Тому, хоч-не-хоч, Тегерану довелося створювати чи брати під контроль певні сили на околицях Ізраїлю. Насамперед «Хезболлу». Але зараз ця ліванська терористична організація якщо і не знищена, то, образно кажучи, перебуває в комі. Та і в керівництві Ісламської Республіки Іран настрої не кращі. Бо Ізраїль продемонстрував, що готовий на будь-які рішучі заходи. Недаремно ж, за чутками, буквально за кілька днів до ліквідації Насралли Іран відмовився вступатися (у військовому смислі) за «Хезболлу».

Тож цілком імовірною є можливість щонайменше тимчасового утихомирення Ірану – і певних домовленостей з Ізраїлем, а радше із Заходом, який під свої гарантії безпеки принаймні для Хаменеї й оточення вимагатиме поступок на зовсім іншому фронті, українському.

З початку вересня ширяться чутки про те, що Іран нібито планує постачати чи вже постачає Росії балістичні ракети. На відміну від північнокорейських, які уже знищувалися українською ППО, іранська зброя такого штибу ще не була виявлена на території України. Ба більше, новий президент Ірану Масуд Пезешкіан прямо заперечив, що надавав Росії ці ракети. Звісно, вірити на слово таким прекрасним людям – не варто, але така несподівана миролюбність іранського президента (який, до того ж, заявив на засіданні Генасамблеї ООН, що Іран ніколи не підтримував агресії Росії проти України) змушує замислитися.

Ізраїль своїми атаками на «Хезболлу» і хуситів (а перед тим – на ХАМАС у Секторі Ґази) продемонстрував, що демократична країна теж має зуби. І ця демонстрація так налякала Іран, що той, можливо, вирішив за краще не воювати, а домовлятися. Що так чи інакше – але обов’язково! – ударить і по співпраці Тегерана з Москвою.

А справжніх союзників, не таких риб-прилипал, як Віктор Орбан, у Росії не дуже багато. За великим рахунком, у військовій царині їх і було лише дві – Іран та Північна Корея. Якщо один із них відпаде, на одних ракетах Кім Чен Ина багато не навоюєш. А в самій Росії економічна ситуація з кожним місяцем усе більше погіршується, Центробанк уже практично прямим текстом говорить, що втримати бюджет й економіку можна лише після негайної зупинки війни.

Звісно, Путін навряд чи дослухається до очільниці Центробанку Набіулліної, але боротися із законами економіки – майже як боротися із законом всесвітнього тяжіння. Можна, але результат… Тож якщо вибити Іран із цієї невеличкої групи підтримки російської армії – невтішний (для Путіна) фінал лише пришвидшиться.

От вам і український слід у ліквідації Насралли й поплічників. Глобальний світ – він тому і глобальний, що в ньому навіть війни в різних кінцях планети так чи інакше пов’язані між собою.