Вбити українське кіно. Швидко та з гарантією

У середу 1 листопада Кабінет міністрів України мав розглядати «Стратегію розвитку кіно до 2027 року», яку кінематографісти називають «стратегією знищення». Її обговорення перенесли на кілька днів, проте від того сама стратегія не стала менш небезпечною.

Зрештою документ як такою стратегією назвати важко, адже він є скоріше декларацією бажаного, без обґрунтувань та навіть натяків на те, яким чином це бажане може стати дійсним. Ось лише декілька проблем.

Насамперед це чергова спроба ліквідувати Довженко-Центр, зменшити фінансування фільмів, натомість збільшити фінансування серіалів, ігнорування вимог українських кінематографістів тощо.

Тобто не більше 27 фільмів на рік (фото: скріншот)

Ось декілька найбільш абсурдних пропозицій:

• ігрових повнометражних фільмів для широкої аудиторії має бути профінансовано не більше 20 на рік;
• авторських повнометражних фільмів для фестивалів категорії «А» – не більше 7 на рік;
• телевізійних серіалів – не менше 600 годин на рік.

А як це реалізувати? (фото: скріншот)

Крім того, стратегія не враховує ті виклики, які несе для українського кіно повномасштабна війна та розуміння значення кіно зокрема і культури в цілому як «м‘якої сили» для боротьби з агресором, а також презентації України у світі. Кіно завжди було найбільш успішним у цьому. Недарма країна-агресор приділяє йому таку велику увагу. А от серіали тут точно не допоможуть.

Нагадаємо, що цю «стратегію» Держкіно уже намагалася подати Кабміну у червні цього року. І робилося це чомусь у режимі секретності. Відомство кілька місяців відмовлялось надати її на запити ЗМІ (зокрема «Детектору медіа») та не обговорювало з громадськістю й професіоналами, обґрунтовуючи це тим, що вона є «службовою інформацією» або «знаходиться на стадії опрацювання, постійно змінюється, доповнюється та коригується».

«Люксембург, Люксембург»: фестивальний чи масовий? (фото: кадр з фільму)

Кіноспільнота вимагала відкритого обговорення, листи-заперечення до Держкіно скерували Національна спілка кінематографістів, Довженко-Центр, Громадська рада при Держкіно тощо. У листах йшлося про непродуманість та шкідливість стратегії.

Що не так із «масовим» та «фестивальним» кіно?

Щоб небезпеки, які несе ця стратегія, були зрозумілішими, розберемо що не так, наприклад, із лімітом по виробництву фільмів. Держкіно пропонує спрямувати основні сили кіновиробництва на створення фільмів для широкої глядацької аудиторії. Само по собі масове кіно жодної загрози не несе. Проте у світі, де кордони між фестивальним кіно та масовий стають все більш умовними (куди віднести фільми Скорсезе чи Тарантіно?), такий підхід виглядає доволі дивним.

Наприклад, щоб довго за прикладами не ходити, «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча за підсумками прокату увійшов до десятки найкасовіших українських фільмів, що свідчить про зацікавлення широкої глядацької аудиторії, натомість його прем’єра відбулась на кінофестивалі у Венеції.

Але якщо вже користуватись запропонованою Держкіно термінологією, то варто врахувати, що саме «фестивальне» кіно відповідає за імідж країни та її культури у світі. Але і тут не все так просто.

Саме «стратегічний» пункт про фестивалі, хоч, на перший погляд і не є найважливішим, найкрасномовніше свідчить про якість та професійність «стратегії» в цілому.

Хто поїде у Канни?

Нагадаємо, для широкої аудиторії держава готова профінансувати не більше 20 фільмів на рік; для «авторських повнометражних фільмів для фестивалів категорії А» – не більше 7 на рік. Не кажучи вже про те, що 27 повнометражних фільмів – мізер (тобто «стратегія розвитку» передбачає зменшення кількості українських фільмів), планування фестивальної участі є абсурдним. Яким чином ще на етапі пітчингу вона має бути гарантована? На етапі проекту жоден фестиваль, а тим більше фестиваль класу А, ніяких гарантійних листів не даватиме.

Фестивальна червона доріжка запланована для семи фільмів (фото Катерини Сліпченко)

Довідково: Існує умовна класифікація фестивалів за класом (клас А, В та інші фестивалі). До класу А належать найбільші міжнародні фестивалі: Берлінський, Каннський, Венеціанський, Шанхайський, кінофестивалі у Карлових Варах, Локарно, Монреалі, Сан-Себастьяні, Варшаві, Торонто, фестиваль «Санденс».

Тим більше неможливо прогнозувати перемогу. Не кажучи вже, що згідно з прогнозами Держкіно, на фестивалях класу А має відзначитись вісім фільмів, а, нагадаємо, фінансувати хочуть лише сім.

Це дуже нагадує жарт радянської доби про археологів, які беруть соцзобов’язання перевиконати план знахідок з золота та слонової кістки.

Ну і зрештою, якщо вже Держкіно бере на себе сміливість спрогнозувати участь, наприклад у Каннах, то де плани з потрапляння в «оскарівську» номінацію?

Така стратегія, яку пропонує Держкіно, або свідчить про необізнаність зі світовими процесами, або про складання тексту «на відчепись». Або про то та інше разом.

Блокбастер «на халяву»

Зрештою, як громадськість мала змогу переконатись, з недавніх скандалів довкола серіалів, саме телепродукт перебуває в центрі інтересів тих, від кого залежить держфінансування кіновиробництва. Тож не дивно, що стратегія передбачає збільшення кількості серіалів. І тут ми спостерігаємо ще одну невідповідність: відомство планує зменшити частку державних коштів на виробництво «масового» кіно. В цьому можна знайти раціональне зерно, адже таке кіно в усьому світі є комерційним продуктом. Але що ж тоді казати про серіали? Вже чогось комерційнішого у кіно годі й вигадати. По суті держава планує вкласти гроші платників податків у переважно приватний бізнес.

«Довбуш»: великі касові збори при солідному бюджеті (фото: кадр з фільму)

Але повернімось до очікуваної прибутковості «масового» кіно. Щоб це стало реальністю потрібно вкласти багато праці, зокрема збільшити кількість кінозалів, і не лише у великих містах (це стратегія передбачає, проте не пояснює, яким коштом це зробити, тим більше під час війни).

Зазвичай в нас окупність «глядацького» кіно вирішувалась продукуванням малобюджетних комедій. Але ситуація змінюється: якщо «Скажене весілля» зібрало понад 54 млн грн, то «Скажене весілля 2» – 41 млн, третій фільм – 28 млн. «Скажені сусіди» у 2022 році не дотягнули й до 2 млн.

Звісно, під час повномасштабної війни касові збори різко знизились. Натомість уже згаданий «Люксембург, Люксембург» зібрав 34 млн.

Це все про комедії. А от абсолютно «фестивальний» за класифікацією Держкіно «Памфір» зібрав понад 11 млн. Після десятого прокатного вікенду касові збори фільму «Довбуш» перевищили 65 млн. А от «Велика прогулянка», що паралельно з ним побувала у прокаті – 16 млн.

Так, цього року з українських фільмів лише «Довбуш» (до слова його бюджет становить 120 млн грн, з яких 65 млн дала держава) перетнув позначку у 50 млн (якщо, звісно, говорити лише про ігрове кіно та не брати до уваги анімаційний фільм «Мавка. Лісова пісня» (бюджет – 187 млн, частка держави – 49,5 млн), як і передбачено стратегією. Держкіно планує, що у 2027 році таких фільмів буде десять.

«Памфір» став і фестивальним, і глядацьким хітом (фото: кадр з фільму)

Яким чином можна цього досягнути, обмеживши держфінансування до 30%, не зрозуміло. Адже, окрім всього, щоб зняти блокбастер і на ньому заробити, потрібно спочатку багато вкласти. Звісно, бувають винятки, але на те вони і винятки. Держкіно пропонує, щоб вкладались недержавні кошти. Але чому вони в такому випадку не можуть вкладатися у серіали?

І знову про «Довженко-Центр»

Ще одним пріоритетним завданням для Держкіно, попри програні суди та численні скандали, залишається знищення Довженко-Центру. Адже йдеться саме про знищення, хоч і замасковане словами «реорганізація» та «оптимізація». Нагадаємо, що наказ Держкіно «Про реорганізацію» був визнаний незаконним у судовому порядку, але його пункти прописані у стратегії:

• Держкіно наполягає на створенні окремої державної анімаційної студії, навіть в умовах жорсткого скорочення видатків на культуру;

• Держкіно має намір розвивати з нічого «Науковий центр кінематографії України», який не функціонує вже 20 років;

• Держкіно планує окремо створити Державний фонд фільмів – тоді як саме Довженко-Центр історично був створений з метою розвитку українського фільмофонду, відновлення, реставрування, збереження, популяризації творів національної та світової кінематографічної спадщини, і незмінно виконує ці функції протягом майже 30 років;

• замість ліквідувати державні підприємства та установи, о не діють, у «стратегії» пропонується фактично ліквідувати Довженко-Центр, єдину живу інституцію серед підпорядкованих Держкіно. Функції Центру хочуть розподілити між групою неспроможних установ, вливаючи під час війни у них державний ресурс.

Отже, «Стратегія розвитку кіно до 2027 року» передбачає зменшення фінансування українського кіно (і не на користь потреб ЗСУ, а на користь серіального контенту), знищення успішної установи світового рівня. Також у цій «стратегії» бачимо плутанину із поняттями, нездійснені (часом анекдотичні) плани та відсутність будь-яких реальних шляхів для їх реалізації. Тож кіноспільнота вчергове звертається до Кабміну із проханням не приймати таку стратегію, що може знищити українське кіно остаточно.

На головному фото: зйомки фільму «Переможець» у Стрийському парку (фото Катерини Сліпченко)