Маючи другий за протяжністю кордон з Росією, Сумська область однією з перших постраждала від російського вторгнення та активно включилася в оборону. Уже 24 лютого бої розпочалися в Сумах, Глухові, Конотопі, Охтирці, Великій Писарівці. За 40 днів війни російські танки переїхали майже всю область вздовж і впоперек по кілька разів. І ось у ніч проти 4 квітня у Сумській ОВА повідомили, що російська техніка фактично вийшла з Сумщини – залишилися лише окремі збройні формування, які зачищають ЗСУ й тероборона.
ZAXID.NET розповідає, як жили Суми, Охтирка та решта області від початку війни.
Всі на Київ
Співзасновник та менеджер міського онлайн-медіа «Цукр» Дмитро Тіщенко прокинувся о 6 ранку 24 лютого від дзвінка колеги, яка сказала, що бомблять Краснопілля – селище за 10 км від кордону з Росією та 40 км від Сум. Вже за годину він поїхав в офіс по техніку, яка б знадобилася для роботи, та розвіз її колегам.
«Коли я повертався додому, то їхав назустріч кількакілометровій черзі з автомобілів, які виїжджали з міста. Це виглядало парадоксально: люди накидали сумки на дахи машин – а я просто їду додому. Пригадати щось ще з цього дня я не зможу, мабуть. Навіть із третього чи сьомого дня пам’ятаю лише уривки, та й що було 3-4 дні тому часом не пам’ятаю», – говорить Дмитро.
Безпосередньо Суми росіяни атакували вже у перший день війни: бої розпочалися біля кадетського корпусу на вулиці Кондратьєва, і в результаті троє українських захисників загинули. Увечері містом пересувалася російська техніка, а війська отаборилися в селах та лісосмугах Сумського району. На виїздах з міста організували блокпости.
У наступні дні росіяни продовжували обстрілювати Суми та околиці, а також просуватися далі – через Недригайлів та Ромни в бік Києва. Так само в напрямку Києва намагалися йти війська й з інших від Сум боків – через Буринь, Білопілля та Конотоп, через Краснопілля, Тростянець і Охтирку. Безпечних виїздів з області відразу фактично не лишилося. Та й досі Сумщина залишається однією з трьох областей, з якою взагалі відсутнє залізничне сполучення (інші дві – Луганська та Херсонська). Лише з 8 березня в області погодили гуманітарні коридори. Із Сум у ті дні на Полтавщину виїхали близько 50 тисяч людей.
Ситуація під контролем
Дмитро Тіщенко вирішив залишитися в місті та згадав своє волонтерське минуле. Він так чи інакше долучався до організації процесів у місті, зокрема роботи волонтерських штабів, які почали відкриватися вже на другий день війни, та забезпеченні тероборони усім необхідним. Також він постійно контактує з військовою адміністрацією області, називаючи себе жартома радником радників.
«Ми відродили діяльність громадського фонду “Суми”, який створювався на фоні війни у 2014 році для підтримки військових. За місяць повномасштабної війни ми зібрали близько 6 млн грн на тероборону Сум і області, але витратили далеко не все, бо важко знаходити зараз те, що справді потрібно. Але ми над цим працюємо», – говорить він.
У місті є кілька великих гуманітарних штабів, один з яких відкрили за вказівкою ОВА. Саме туди відразу приходили великі об’єми гуманітарної допомоги. Ще один штаб організували під громадський фонд «Суми», інший працює на базі офісу партії «Слуга народу». Крім того, у Сумах є багато маленьких ініціатив підприємців та волонтерів. Є й поодинокі небайдужі, які, наприклад, привозять «L-тироксин», що потрібен людям з видаленою щитовидкою, та роздають безкоштовно. Потребу в цих ліках, каже Дмитро Тіщенко, не могли закрити ні аптеки, ні лікарні, ні штаби.
Оскільки доставити з Сум гуманітарну допомогу в інші райони часом було складно, в райцентрах організували власні штаби. Деяким містам було простіше привозити гуманітарку з сусідніх областей, як-от Лебедину – з Полтавщини. Автобуси, які приїжджали в Суми для евакуації з Полтавської області, теж були набиті гуманітаркою.
«Перші 5-6 днів, коли працювати зелені коридори, були особливо стресовими, адже міська влада не організувала достатньо транспорту для евакуації. Автобуси їхали з Полтави з гуманітаркою, і це була колосальна робота: розвантажування автобуса, посадка людей, супровід. У певний момент ми почали радіти дням, коли не було зелених коридорів, бо тоді можна було спокійно розібратися в ситуації», – розповідає Дмитро Тіщенко.
Попри те, що до останнього Суми були оточені значною кількістю російської техніки, у місті працюють магазини в обмеженому режимі, туди привозили основні продукти, але щоб щось купити, потрібно відстояти чергу. Гуманітарну допомогу надають тим, хто не може придбати продукти чи ліки самостійно, тобто соціально незахищеним верствам населення – це багатодітні сім’ї, одинокі матері, члени сімей військових, тероборона, люди з інвалідністю тощо. Як для воєнного часу, констатує Дмитро Тіщенко, ситуація терпима.
Місце народження легенд
Сумська область із перших днів війни стала легендарною завдяки мирним мешканцям, які голіруч протистояли ворогу. Саме звідси походять перші меми про трактори, що тягнуть за собою танки, і про відьом, які проклинають росіян. Відео з перших днів війни на Сумщині, як звичайні люди захоплюють ворожу техніку та беруть в полон російських військових, ставали вірусними та надихали українців по всій країні. Тоді Сумську область почали називати північним форпостом України.
Символічно, що саме на Сумщині Збройні Сили України завдяки безпілотникам «Байрактар» розбили першу велику колону російської техніки – 96 танків, 20 установок «Град» і 8 заправників. Крім того, в області часто траплялися випадки, коли росіяни масово здавалися в полон або ж тікали, переодягнувшись у цивільних.
«Двоє моїх знайомих з голими руками вивели 2 чи 3 полонених росіян, просто провівши таку психологічну спецоперацію. Вони знайшли якусь вудочку, почепили на неї білу ганчірку, прийшли до російських військових, які стояли на околиці міста, – і вмовили їх здатися, потім посадили їх в машину та привезли теробороні. Коли я це почув від людини, яка це зробила, то подумав: “Отак ми будемо вигравати війну? Окей, я не проти”», – розповідає Дмитро Тіщенко.
«Прямий ефір з пи***ця»
Не всі дні війни були натхненними та оптимістичними. Пізно ввечері 7 березня через авіаудар по житловому кварталу на вулиці Роменській у Сумах загинула 21 людина, у тому числі – ціла родина 16-річного чемпіона України з самбо Артема Прийменко. Крім самого Артема, росіяни вбили його батьків, бабусю та двох молодших братів.
«Знайомий військовий за 200 м від того місця охороняв об’єкт. І він мені пише: “Діма, десь біля мене, я тобі казав”, – і починає скидати фото та відео. Я дивлюся на це все – і ніби то не в нас, ніби це прямий ефір з якогось пи***ця. Я розумію, що не буду це показувати ні мамі, ні дружині – я лишаюся з цим сам на сам. Це був той момент, коли ми намацали дно і зрозуміли, що настільки близько небезпеки ще не було, найгірше сталося. Після цього я не можу сказати, що мене лякало щось більше», – згадує Дмитро Тіщенко.
Найчастіше «прямий ефір з пи***ця» відбувався з Тростянця та Охтирки. Тростянець за тиждень росіяни повністю окупували, поставили танки мало не біля кожного двора та катували місцевих мешканців. Звільнити місто вдалося після трьох тижнів окупації силами 93 бригади «Холодний Яр», за допомогою територіальної оборони і місцевих партизанів. Там поступово відновлюють електро- та газопостачання, а також планують відновлення зруйнованих будівель.
В Охтирці вже в другий день війни росіяни обстріляли дитсадок та сховище з людьми, 1 березня розбомбили військову частину, 3 березня – зруйнували ТЕЦ, РЕМ та залізничний вокзал, ще за два дні – продуктову базу. Обстріли та бомбардування міста тривали фактично до кінця березня, тому закономірно Охтирка стала одним із 10 міст-героїв України – поруч з Маріуполем, Ірпінем, Херсоном та Бучею.
Олена Адаменко (ім’я змінено на прохання героїні) з чоловіком та батьками була в Охтирці з першого дня війни. Каже, що їхати нікуди не збиралися, бо не вірили, що це може тривати довго. А потім вже не було змоги.
«Найстрашніше тут вночі: час від часу прилітає літак і скидає бомби чи ракети не лише на інфраструктуру, а і на житлові будинки. Чути, як від вибухів вібрація йде по всьому будинку. Щоразу, коли ховаєшся, просто молишся, бо не знаєш, як ще можеш діяти в цій ситуації. Важко стримати тремтіння. Навіть зараз пишу і тремчу», – розповідає Олена.
Зараз місто поступово повертається до життя, працюють деякі магазини та аптеки, привозять гуманітарну допомогу. Люди виходять на вулиці прибирати наслідки російського «освобождєнія». Усі вони чекають на перемогу, каже Олена: «Коли в місті були бої, мама тоді ще сказала: “Та там же Дикий [полковник Денис Дикий, командир військової частини в Охтирці], він же по справжньому дикий! Помре, але Охтирку не віддасть”. Не дарма йому дали Героя України. Він і інші наші хлопці – гордість, про таких захисників можна лише мріяти. Вони не здали місто, ми – це Україна!».