Чому українці (не)дивляться українське кіно

Продюсер та кінодистриб'ютор Денис Іванов про прокат українських фільмів, фестивалі та кіноіндустрію

Чому українці (не)дивляться українське кіно
фото VGLcinema
Денис Іванов на Берлінале-2019

Денис Іванов – відомий український продюсер та кінодистриб'ютор. Створена та очолювана ним компанія «Артхаус Трафік» з'явився у 2003 році та стала першою, хто почав займатися в Україні кінопрокатом винятково арт-хаусного кіно. Також компанія проводить надзвичайно популярні в Україні кінофестивалі «Вечори французького кіно», «Нове британське кіно», «Нове німецьке кіно» тощо.

Саме зараз у львівських (і не тільки) кінотеатрах триває фестиваль «Оскар фест», який напередодні церемонії вручення «Оскарів» дає змогу кіноманам побачити фільми-фаворити.

Також один із напрямків роботи кінокомпанії є створення та просування українських та копродукційних фільмів, серед яких – такі відомі стрічки як альманах «Мудаки. Арабески», який, без перебільшення, ознаменував прихід нового українського кіно, а також найтитулованіший, мабуть, український фільм «Плем'я» Мирослава Слабошпицького.

Минулого року у Каннах приз за режисуру в програмі «Особливий погляд» Каннського фестивалю отримав «Донбас» Сергія Лозниці, одним із продюсерів якого був Денис Іванов.

Член Європейської та Української кіноакадемій, він прекрасно орієнтується у тому, що відбувається у світі з арт-кіно. Тож ми розпитали Дениса Іванова про український кінопрокат, про те, що відбувається в наших кінотеатрах з авторським кіно та про те, яке українське кіно варто презентувати на фестивалях.

Чи в нас існують проблеми з прокатом українського кіно та з прокатом арт-хаусу?

Я вважаю, що така проблема існує, але я не вважаю, що Україна в цьому якась неправильна країна. Ці проблеми існують по всьому світу. Якщо говорити про арт-кіно, то за 15 років існування нашої компанії до кожного фільму ми шукали свій підхід. Якщо говорити про якесь справді комерційно складне арт-хаусне кіно, то існує ще формат фестивалів, які можуть сконцентрувати увагу на цих фільмах і отримати там таку ж кількість глядачів на декількох показах, яку ці фільми могли б зібрати у прокаті. Але проблема в тому, що фестивалі існують лише в декількох містах. Вони є навіть не у всіх містах-мільйонниках.

Але кіноринок змінюється, є гарна тенденція росту, з’являється більше залів, більше екранів. Проте усі ці кінотеатри будуються в торговельно-розважальних центрах. Така тенденція існує по всьому світу. Тобто по суті кіно повертається на початок XX століття, коли воно було атракціоном, колі його показували на ринках, коли воно було дуже специфічної якості для дуже специфічної аудиторії.

Зараз щось схоже відбувається. Але є майданчики, які показують арт-кіно. Проте я думаю, що справа ще і в медіапросторі, який його не дуже підтримує, справа в піратському контенті, який люди дивляться більше, ніж ходять в кіно.

З чим можна було б порівняти українське кіно у комерційній складовій?

Українське кіно треба порівнювати з іншими національними кінематографіями насамперед Європи. Ще минулого року українського кіно складало 1% від загальної кількості ринку. Цього року це вже 10%, що є непоганим показником, який може перевищувати показники національних кінематографій інших країн.

Так, є певні моделі, наприклад французька, у яких національні фільми дивиться набагато більше людей, ніж в Україні. Тобто французи більше дивляться французьке кіно, ніж українці – українське. Але цього року були комерційно успішні фільми, були дуже класні дебюти, які теж зібрали досить пристойні гроші, була анімація повнометражна, були фільми різних жанрів, арт-кіно, наприклад «Донбас» Сергія Лозниці.

Я думаю, ми є на більш-менш правильному шляху і минулий рік був добрим для українського кіно.

Ви вважаєте прокат «Донбасу» в Україні успішним?

Коли ми робили прогнози перед прокатом, ми думали, що буде вдвічі менше глядачів.

Чому? Це болюча тема, фільм був в Каннах, висувався на «Оскар», тобто має всі усі складові комерційного успіху.

Я не знаю, чому не привело більше, але всі ці складові, які ви назвали не завжди працюють у випадку з мистецьким фільмом, який не є фільмом хорошого настрою, який дуже відрізняється від більшості фільмів у прокаті.

Тобто це не сімейно-анімаційне кіно, це не блокбастер, це не комікс, його навіть патріотичним можна назвати тільки умовно, порівнюючи навіть з фільмом «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, який базувався на певному міфі, на героїзмі, на якихось позитивних речах.

«Донбас» –це є вивчення темної природи війни, фільм антивоєнний по своїй суті. Чи арт-кіно у світі окуповується? Арт-кіно просто існує за дещо іншими законами, ніж існує, для прикладу, голлівудське комерційне кіно.

Простіше його порівнювати з театрами. Так, є деякі комерційні театри, є антрепризи, які можуть збирати кошти за квитки тощо. Але є театри, як вид мистецтва. Прибуток не є основним рушієм, основною силою, заради чого люди роблять театр, класичну музику, наприклад, або якісь інші речі, які мають виживати коштом продажу квитків. Тобто, так, є інколи успішні випадки, коли арт-кіно збирає великі кошти у порівнянні зі своїми бюджетами, але взагалі в європейському кіно є певна концепція того, що кіно є мистецтвом, і саме воно є важливим. І важливість ця не визначається прибутком.

Це мистецтво, яке має бути підтримано дуже різними способами. Тобто від фондів, субсидій, кеш-рібейтів тощо. Бо коли ми говоримо про економічний ефект від кіно, то можна порівнювати збори «Донбасу» або з досить великим міжнародним бюджетом, або з внеском України в цей проект.

З іншого боку, можна подивитись, на що пішли ці гроші. Ми побачимо, що велика частина – це податки, які повернулися до держави. Гроші витрачаються перш за все у тому регіону, де знімається кіно. У тому числі гроші іноземних копродюсерів, які знімають в Україні. Для прикладу, у фільмі «Донбас» Україна мала 26% від загального бюджету, а загальний бюджет складав 2,4 млн євро. Частина грошей закордонних продюсерів була витрачена в Україні. Крім того фільм мав великий міжнародний успіх, він виконував функції культурної дипломатії.

На прем'єрі «Донбасу»

Адже у випусках новин Донбас перестав бути новиною ще в 2014 році. І коли ми показуємо цей фільм за кордоном, ми усвідомлюємо, що дехто не розуміє взагалі, що це за конфлікт, адже його російська пропаганда називає «громадянською війною». Багато людей не розуміє, що там досі йде війна, що там щодня тривають бойові дії. Те, що наша країна є жертвою агресії, мені здається, треба доводити. Зокрема за допомогою кіно. На різних фестивалях, на майданчиках перед політиками. Є ж не лише ефект від самого фільму, а й ефект від інтерв’ю Сергія Лозниці, який розповідає про ситуацію на Донбасі світовим ЗМІ. Це повертає тему в політичне коло і, загалом, я вважаю, що це одне з питань національної безпеки.

Але багато доводиться чути: навіщо держава витрачає кошти платників податків на такі фільми, як «Коли падають дерева» чи «Стрімголов». Чому держава має витрачати гроші саме на таке кіно?

Мені здається, що люди, які це кажуть, не зовсім розуміють, що це гроші дуже невеликі для держави, а ефект дають серйозний. І я тут не маю на увазі кількість проданих квитків, яка, до слова, зросла майже в десять разів завдяки цій стратегії. Просто Україна повинна мати свою модерну культуру.

Кінематограф – це недешева річ. Коли ми говоримо про кошти платників податків, ми не говоримо про те, що наші північні сусіди кидають нам «та в них там взагалі не держава: ні кіно немає, ні музики, вони дивляться російські серіали, та слухають російську музику». Тобто, це одна з ознак певної зрілості державної політики – розвивати саме національну культуру, зокрема національне кіно.

По-друге, ніхто не розуміє, який ефект це має в тому числі для індустрії. Тому що коли робиться велика копродукція, як, наприклад, фільми Сергія Лозниці або Аґнєшки Голланд, або інші копродукції, то це, по-перше, досвід співпраці з сучасними командами, які працюють в кіно, а по-друге, це знайомства: ми виборюємо собі певну нішу в кіновиробництві, яке не складається тільки з кіно, яке складається і з серіалів, і з виробництва спецефектів, і з реклами…

От, наприклад, фільм «Поліна», який є «довгобудом» бельгійсько-французсько-українським, і який вийде у 2019 році в прокат. Так от. Коли знімався цей фільм, вперше приїхали в Україну певна кількість продюсерів, кінопрофесіоналів, а потім, після цього, завдяки цим контактам, тут зняли три французькі серіали. В нас, не в Росії, не в Польщі, не в Румунії. А це живі гроші, які приходять в кіно, які приходять в бюджети міст. Мені здається, що в цьому сенсі державна політика в кіно має дуже добрий результат, і це одна з небагатьох речей, якими дійсно можна пишатися. Тому мені дуже дивно, коли люди кажуть «навіщо ми витрачаємо гроші?».

«Коли падають дерева» – копродукція з Польщею та Македонією. Партнери та їх фонди познайомилися з українськими митцями, вони вклали в український продукт частину коштів, потім цей фільм був представлений на фестивалі класу «А». Це як Олімпіада: якщо біатлоністки наші виграють Олімпіаду, ніхто ж не питає скільки квитків люди купили для того, щоб подивитися на них. Це престиж держави.

Презентація фільму на фестивалі класу «А» – це як участь у міжнародних змаганнях вищого рівня. Навіть не перемога, а сама участь – це вже фільтр, який там є, який має подолати українське кіно.

Може про це замало говорять, але Україна зараз виглядає досить жвавою динамічною країною у кіновиробництві, і це дасть свій ефект. На жаль, він не є таким швидким, але те, що я бачу, це дійсно заявка на потужну кіноіндустрію.

На фестивалях останнім часом почастішали скандали — в Трайбеці нагородили Прилєпіна, в Португалії взяли фільм «Міф» про бойовика, в Римі показали «Донбас. Околиця», знятий як «анти-Лозниця»… Чи мають фестивалі фільтрувати такі речі? Чи ми маємо право мати до них якісь претензії?

Я не знаю, якщо чесно, як відповісти на це запитання. З Трайбекою був скандал. Я думаю, якщо там наступного разу буде якийсь фільм з терористом у головній ролі, вони подумають, чи варто його брати. Але фестивалі не зобов’язані слідкувати за політичними подіями в усьому світі. Я не впевнений, що робота фестивалю – визначати певні політичні контексти. Це навіть не робота режисера.

От у фільмі «Кришталь», який переміг на Одеському кінофестивалі, виявилося, що в одному з епізодів знімався репер Хаскі, який підтримував свого часу російську агресію і їздив на Донбас. Я розмовляв з режисеркою, і вона казала, що поняття не має про це й не повинна мати досьє на кожного про його політичні погляди.

Зрештою, були прецеденти в історії кіно. Наприклад, коли в Венеції фестиваль зовсім опинився під патронатом Муссоліні, коли туди не могли потрапляти французькі фільми, з’явилася ідея зробити фестиваль, який потім став Каннським фестивалем. Або ще є найбільш адекватна реакція: порівняти фільми «Донбас» Лозниці з фільмом Рената Давлетьярова. Я думаю, відповідь буде очевидною, треба саме так конкурувати.

Акція на підтримку Олега Сенцова у Києві

Якщо повернутись до прокату, якою має бути роль медіа в підтримці українського кіно?

Все впливає на прокат. Хто б там що не говорив. В нас ще молода кіноіндустрія, тому і кінокритика ще не оформилася, як поважний інститут. Вже є певні починання – спілка організувалася, кінопремія критиків «Кіноколо». Але тут є кілька рівнів відповідальності: по-перше, кіно це теж медіа, на мою думку, це один і той самий ментальний простір.

Стосовно глядачів, більшість з них читає про червоні доріжки та «копі пасти» з прес-релізів. І це кіножурналістика, а не кінокритика. Кінокритика ж має рефлексувати дуже важливі речі. Я думаю, що найуважніші читачі рецензій – це творці фільмів. Навіть коли тебе сварять або вказують на недоліки – це дійсно буває великою допомогою для самовдосконалення режисера.

Але часто проблемою є форма. Адже коли ми пишемо про фільм, який не вдався великому міжнародному режисеру, ми можемо писати як завгодно та збирати лайки, бо цей режисер ніколи того не прочитає. А можна мати розуміння, що це пишеться не просто в якусь прірву, а це будуть читати живі люди, з якими ти знаходишся в діалозі. Мені здається, що на певному етапі нам цього бракує іноді.

Я не кажу про те, що на чорне треба говорити, що воно біле і навпаки, але певна етика дуже б не завадила саме для побудови діалогу. Це нормальний антагонізм: критики проти творців або творці проти дистриб’юторів, дистриб’ютори проти кінотеатрів... Це існує в усіх країнах і критику дуже болісно сприймають деякі режисери зі світовими іменами. Від цього нікуди не подінешся. Але не має бути зневажливе ставлення одного цеху до іншого. Це не дає сконцентруватися на важливому, аналізувати контекст для того, щоб допомогти українському кіно розвиватися.

Людина, яка займається кінокритикою, має розуміти, що вона може якось просувати цей процес вперед.

Чи впливають фестивальні перемоги на успішний прокат?

Я думаю, що це не є вирішальним, але коли така перемога є – вона допомагає привернути увагу, принаймні тої частини глядачів, які дійсно слідкують за новинками. Ми вже згадували Сергія Лозницю, мабуть, без каннського призу доля цього фільму була б трошки іншою в Україні та інших країнах світу. Тому мені здається, що перемоги мають певний ефект. Але є багато різних факторів.

Те що все більше фільмів виходить на платформах, якось вплине на прокат?

Я думаю, що це тривалий процес, зараз світ змінюється і ми бачимо демарші Канн та їх стосунки з Netflix. Але Netflix вже більше співпрацює с кінотеатральними дистриб’юторами, як з платформою для розповсюдження своїх фільмів, тобто вони вже почали звертати на це увагу, як Amazon, які почали робити свої фільми в кооперації з кінокомпаніями. Вони спочатку запускають їх в прокат, а потім викладають на своїй платформі.

Це так само, як і телебачення, яке змінило правила гри. Все залежить, як цей сервіс буде далі розвиватися і як інші гравці ринку будуть до цього ставитися. Зараз це проблема, але може статися, що стане можливістю для авторського кіно з’являтися і бути представленим не тільки на малих екранах, але і на великих.

Фото: «Артхаус Трафік»

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук