Великі українські міста, до прикладу, Київ, Львів, Івано-Франківськ чи Одеса, розбудовуються шаленими темпами. Ціни на нерухомість зростають, придбати власне житло – розкіш. Люди роками збирають гроші, щоби переїхати з села чи з орендованої квартири у власне житло. Але є й такі, що свідомо готові поміняти міське життя на сільське.
ZAXID.NET розповідає історії трьох різних сімей, які поміняли великі міста на життя у селі.
***
Орест та Оксана Олійники переїхали із Києва у невеличке село Христанівка на Полтавщині, Ірина та Володимир Койди після життя у Києві та Хмельницькому оселилися на арт-хуторі Обирок, а Юля Малекс та Руслан Поліщук удвох освоюють цілий хутір за 40 км від Львова. Їх можна називати дауншифтерами, екопоселенцями, пермакультурниками, або просто вважати диваками. Але всі вони розповідають, що щасливі у своїх сільських будиночках, що їхня тривожність зменшилася, а ставлення до життя змінилося.
Що ж приваблює цих людей у сільському житті? Чи справді їхній побут позбавлений зручностей та чим можна займатися у селі?
Поміняти вигоди у місті на… вигоди у селі
Оксана та Орест Олійники ще у 2013 році переїхали з Києва у село Христанівка на Полтавщині. Ініціатором переїзду була Оксана. За її словами, все було швидко – на початку 2013 року вони з чоловіком завели розмову про переїзд, у травні купили хату, а вже у червні переїхали. І ось уже 8 років Орест та Оксана з двома дітьми, Енеєм та Уласом, живуть у невеличкій Христанівці. Село розкинулося у мальовничому місці на пагорбах, які омиває річка Сула. Найближче місто Лохвиця розташоване за 15 км.
Орест та Оксана на толоці (фото Максима Іванова)
Восени 2013 року сім’я купила будинок і півгектара землі у Христанівці. Синові Енеєві на момент переїзду не було ще двох років.
«Коли ми жили у Києві, то цей шум, поспіх, які є у великих містах, виснажували. Коли я зараз потрапляю у Київ, мене вражає шум. Тоді я шукала місце, де мені буде нормально і знайшла його в Христанівці», – каже Оксана Олійник.
Життя Ореста й Оксани Олійників у с. Христанівка на Полтавщині
«Для мене це більш людяний простір. Тут я знаю, що, якщо буде потреба, всі, навіть, якщо десь із кимось і виникали якісь непорозуміння, допоможуть, – розповідає Оксана. – Мені приємно ходити вулицями села, спілкуватися з сусідами. Я знаю, що за дітьми завжди приглянуть, вони можуть звернутися до сусідів по допомогу. Окрім того, це класний простір для творчості, для проектів, для ідей. Все, що ти тут робиш, видиме, помітне».
Зараз у селі живе близько 100 людей, з десяток хат пустують, багато вже розвалилися.
На відміну від Олійників, інша сім’я Ірини та Володимира Койд цілеспрямовано готувалася до переїзду у село кілька років. Ірина розповідає, що коли вони із чоловіком жили в місті, іноді через дітей, роботу та рутину бувало важко зустрітися з друзями.
Подружжя дуже хотіло потрапити в спільноту, яка буде жити по сусідству, а її учасники тісно спілкуватимуться. Жінка пояснює: «Ми розуміли, що можемо отримати це в місці, де вже існує така спільнота або там, де її можна створити. Ми мали певні вимоги щодо природного оточення, щодо розташування, віддаленості від міст. Приблизно за півроку до остаточного переїзду, ми визначилися щодо того, що це буде Обирок. Познайомилися з Леонідом (Леонід Кантер – засновник екопоселення), з іншими мешканцями, їх тоді було десь приблизно 3-4 сім’ї, і нам це підійшло».
Ірина та Володимир Койди з синами
Ірина та Володимир Койди поселилися на Обирку чотири роки тому. Вони переїхали сюди із Києва у 2017 році з двома синами – Георгієм та Едгаром. Старшому синові тоді було 4 роки, молодшому – 1,5 року.
Арт-хутір Обирок у 2007 році заснували режисер Леонід Кантер із дружиною Діаною (на фото зліва)
Арт-хутір Обирок розташований на Чернігівщині на березі Сейму біля Батурина. Від часу заснування це місце з напівзакинутого хутора перетворилося на арт-простір та екопоселення. Тут відбуваються різноманітні свята та фестивалі, навчальні та дитячі табори. Щороку проходить фестиваль «Кіносарай».
Усі герої нашої історії кажуть: люди чомусь помилково вважають, що життя у селі позбавлене комфорту. Але вони власним прикладом доводять: сільське життя може мати усі міські вигоди.
«У нас із чоловіком була домовленість, що ми хату доводимо до того стану, що я матиму посудомийну машину, щоби побут не з’їдав увесь час. Спочатку ми планували збудувати новий будинок, але потім вирішили провести реконструкцію старої хати. Це потребувало великої праці. І у традиційній чернігівській хаті, де не було ніяких комунікацій, чоловік сам зробив наповнення, яке дозволяє жити абсолютно з міським комфортом. У нас є душ, є пральна та посудомийна машини. Тобто у нашому випадку життя в екопоселенні не є відмовою від цивілізації. Розвиток технологій і наявність техніки дозволяє жити в селі дуже комфортно. На облаштування комфортного життя на хуторі нашій сім’ї знадобився приблизно рік», – пояснює Ірина Койда.
За словами Юлі Малекс, яка з чоловіком Русланом переїхали зі Львова на хутір Осова, спершу вони не до кінця усвідомлювали, скільки роботи на них тут чекало. Жінка пояснює: «Важко, коли отак, як у нашому випадку, вирішуєш усе робити самотужки. Бо це і робота з облаштування побуту, і робота коло будинку, якої багато у будь-яку пору року. Але нам це подобається, ми бачимо результат».
Юля та Руслан переїхали на хутір Осова зі Львова навесні 2017 року
Крок за кроком подружжя почало приводити будинок та територію довкола до порядку. Гордість Юлі – ванна кімната, ремонт у якій власними руками зробив Руслан.
Гордість Юлі - ванна кімната, ремонт у якій зробив Руслан
«Це була комірка. Коли відкривав двері, тут бігали щурі. Ми вирішили перетворити її на санвузол. Досвіду, як робити ремонт, як класти плитку чи підключати сантехніку, я не мав. Дивився відео на YouTube», – розповів Руслан.
Також чоловік навчився реставрувати меблі, збудував курник, зробив гідроізоляцію будинку, облаштував септики, перекрив дах. Зараз робить веранду. На черзі – мурування печі, ремонт у кухні та виготовлення кухонних меблів, а також стайня для овець.
Чим зайнятися на селі?
Із весни Юля планує облаштувати біля хати грядки, квітники, зайнятися садом. Хоча свою землю родина вже почала активно освоювати.
«Ми посадили понад 50 горіхів, вони вже ростуть три роки. За рік-два почнуть давати плоди. Також посадили 200 дерев павловнії. Це дерево, яке дуже швидко росте. Його недавно почали вирощувати в Україні. Це своєрідний експеримент, бо невідомо, як рослина поведе себе в наших умовах. Ми купили в розпліднику сертифіковані саджанці морозостійкого сорту. Вже за 5 років можна отримати сировину, пустити на дошки. Особливість цього дерева, що після зрізу воно ще два-три рази відростає. Потрібен догляд, але, навіть якщо воно не досягне таких параметрів, які потрібні для зрізки на сировину, то це дерево-медонос. Тому ми плануємо поставити тут пасіку. Листочки з цього дерева дуже люблять їсти наші овечки», – розповідає Юля.
Подружжя посадило понад 200 дерев павловнії
Зараз подружжя має двох овець французької породи, які дають багато молока високої жирності. А також курей, п’ятьох котів та двох собак. Навесні хочуть докупити ще декількох овець, барана та двох кіз. Тоді на новій кухні господиня почне виготовляти сир. Також Юля варить на продаж масло гхі.
Основна робота Ірини та Володимира Койд також зосереджена на Обирку. Тут життя особливо пожвавлюється у літній період. Іноді сюди на різні заходи може одночасно з’їхатися до півсотні гостей. Щороку, переважно у літній час, на хуторі відбуваються свята та фестивалі, навчальні та дитячі табори, щороку тут проводять дитячий табір «Діти природи». До слова, за час існування цей арт-хутір на Чернігівщині відвідали вже понад 10 тис. гостей.
Щороку на хуторі відбувається фестиваль «Кіносарай» (фото Володимира Демченка)
Також хутір має свій кіноклуб, який облаштували в приміщенні колишнього сінника (місце, де складають на зиму сіно). Тут демонструють фільми, а раз на рік відбувається фестиваль «Кіносарай». Наступного року фестиваль відбудеться вже вдесяте.
Після переїзду у село на Полтавщині Оксана Олійник почала викладати англійську дітям, влаштовувала книжкові читання. У сільському магазині Олійники створили бібліотеку, зібранню книг у якій може позаздрити не одна міська читальня. Згодом це місце планують перетворити у громадський центр, де можна буде збиратися, спілкуватися, грати в ігри, дивитися кіно чи проводити невеликі заходи.
Бібліотека у селі, яку облаштували Олійники
Але поживши у такому ритмі деякий час, зрозуміли, що село не готове до усіх нововведень, які вони пропонували. Тож почали облаштовувати та змінювати власний простір. Поруч зі своїм подвір’ям Олійники придбали ще один будинок, у якому створили хостел Gogo-Mogo. У будинку є дві кімнати, кухня, душ та туалет. Тут часто зупиняються волонтери, друзі та гості.
Хостел Gogo-Mogo, де сім'я Олійників приймає гостей
Оксана та Орест – пластуни. Тож цього року в Лохвиці створили пластовий осередок. Планують уже цієї осені проводити заняття з дітьми, а далі зайнятися організацією різноманітних мандрівок і таборів.
Ще один важливий проект Олійників – збереження земської школи Опанаса Сластіона. Будівля збудована у 1914 році в стилі українського модерну. Її спроектував художник, етнограф і архітектор Опанас Сластіон. Будівля цікава своїми незвичними шестикутними вікнами та дверима, а фасад прикрашений цегляним декором, що схожий на український візерунок. Школу закрили у 1995 році.
Земська школа Опанаса Сластіона у Христанівці
У частині будівлі у 2018 році Олійники створили музей, решту приміщень намагаються вберегти від знищення. Першим проектом музею села стало оцифрування старих фотографій місцевих мешканців. Також записали багато історій з їхнього життя, зібрали старовинні речі. Робота над створенням музею триває й зараз. У співпраці з Ольгою Герасим'юк та ініціативою «Школи Лохвицького земства» у 2016 році будівлю школи внесли до реєстру пам'яток.
На будівлю школи в Христанівці чіпляють табличку пам'ятки (грудень 2016 р., фото Олени Задорожної)
Також подружжя заснувало громадську організацію «Живе село».
Переваги та недоліки сільського життя
За словами Оксани Олійник, для себе вона вже виокремила багато плюсів життя у селі. І розповідає: «По-перше, це тиша, повітря та простір. Я люблю прогулятися вулицями села, поговорити з місцевими мешканцями, розпитати їх про життя й клопоти. Тепер, як психотерапевтка, я розумію, що після переїзду в село я отримала значно нижчий рівень тривожності. Також це чудове середовище для дітей до 9 років. Це можливість більше часу проводити з друзями і проводити його якісніше, це глибше спілкування з ними. Бо якщо друзі вже до нас приїжджають, то на кілька днів. Ми разом їмо, гуляємо, спілкуємося. Коли ми жили у Києві цього не було, бо там дорога могла зайняти більше часу, ніж сам час із друзями. Це нові знання, яких не знайдеш у місті. Багато того, що я знаю і вмію, я навчилася завдяки тому, що переїхала в село».
Також вона зазначає, що це чудова можливість для розвитку, грантів й різноманітних проектів для громади. За її словами, села, особливо невеликі, мають перевагу, коли йдеться про виділення коштів на якісь проекти.
Село Христанівка на Полтавщині, куди переїхала сім'я Олійників
Подружжя каже, що також навчилося з розумінням ставитися до традицій та збагнуло, що не варто намагатися змінити місцевих людей чи їхнє життя.
«Останнім часом я все більше схиляюсь до думки, що не хочу жити в селі, до якого ми звикли. Я сприймаю життя тут, напевно, як життя в заміському будинку, бо поняття «жити в селі» мені не дуже подобається. В Україні сільський спосіб життя – це про відмову від сучасного й зручностей, а я люблю зручності, тому створюю собі їх тут. Мені подобається жити на природі, але не жити селом. Зараз я все більше розумію, що не хочу змінюватись під село, тому міняю свій простір», – пояснює Орест Олійник.
Орест та Оксана мають кіз
Ірина Койда каже, що після переїзду її життя дуже змінилося. Жінка розповідає: «Обирок – це наше життя. Це – свобода, це час, який можна проводити з сім’єю, з собою, це – спільнота і це не тільки люди, які живуть тут, це також ті, хто є дотичний до життя хутора, проводить тут певний час, організовує якісь проекти».
Щоправда, зазначає: у сільському житті є й мінуси. Ірина каже, що це втрата динаміки, адже в місті ти перебуваєш у постійному тонусі. Натомість у селі існують свої умови, життя тут трошки інакше. Також це фінансове питання. За її словами, необхідно добре розуміти, на що витрачати гроші, як їх заробляти. І третє важливе питання: якщо є діти, треба знаходити можливості для їхнього розвитку й навчання. Але зараз є багато онлайн-семінарів, занять, дистанційних курсів та навчання.
Ірина Койда
Койди вирішили не заводити худоби. Адже, якщо треба кудись поїхати, важко залишати господарку. Сім’я має город, власний транспорт, що неабияк спрощує й полегшує життя у селі.
Ірина каже, що життя у селі допомогло не тільки по-іншому ставитися до питання харчування. У сім’ї змінився підхід до проблеми відходів.
«Коли ми почали тут жити і залишилися сам на сам зі всім сміттям, яке продукували, це почало вражати. Ми почали звертати увагу на те, як багато пластику й сміття ми продукуємо, бо ми ним обростали. Ми почали змінювати це», – пояснює Ірина.
Село негазифіковане, тож для приготування їжі родина використовує газові балони. Ірина пояснює: «У селі потреба в продуктах чи товарах дуже змінюється. У місті формується звичка, що раз у декілька днів ти йдеш чи їдеш у магазин, чи кожного дня теж ще щось докуповуєш. Тут інших підхід. Продукти, які довго зберігаються, крупи, борошно ми закуповуємо на триваліший термін великими партіями. Купуємо їх в інших екопоселеннях. Рослинну їжу вирощуємо самостійно. У сусідньому селі купуємо молоко і робимо молочні продукти. Хліб печемо самі або купуємо в сусідньому селі. Ми маємо печі, але їх використовуємо більше для розваги й збереження традицій. Точно можу сказати, що питання харчування, споживання їжі тут для нас дуже спростилося», – розповідає Ірина.
Ціна життя в селі
Юля Малекс та Руслан Поліщук зі Львова переїхали на хутір на Жовківщині. Вони купили для життя не будиночок, а цілий хутір. Тепер живуть там, самотужки роблять ремонт у будинку, приводять до порядку територію довкола та мають грандіозні плани. Звичайно, їх можна вважати самітниками-диваками. Але, вони кажуть, що їм добре живеться з п’ятьма котами, двома собаками та іншою живністю. У Львові все було не так.
«Ми орендували квартиру, але знали, що хочемо жити в будинку, а не в квартирі. Ми не хотіли жити в селі, де щільна забудова. Хотіли, щоби не було близько сусідів. Переїхати кудись за місто, де буде простір, було спільним рішенням. Я шукала через ОLХ. Зареєструвалася і з вересня 2016 року почала шукати. Ввела радіус 50 км від Львова. У нас була прив’язка до міста, бо мали тут роботу. Місце, яке ми вибрали, має добре транспортне сполучення. Ми вирішили купити будинок, ще рік-два попрацювати у Львові, щоби назбирати трохи грошей. Як тільки ми сюди приїхали, відчули: ми вдома. Перший рік, коли переїхали, не робили ніяких ремонтів», – розповіла Юля.
Хата, яку купили Юля та Руслан (фото 2013 та 2021 років)
Юля та Руслан переїхали на хутір Осова, який територіально належить до села Туринка на Жовківщині, навесні 2017 року. Будинок та земля обійшлися подружжю у 7,5 тис. доларів. Ще близько тисячі доларів витратили на податки.
«Нам дісталася хата і 40 соток. Ще понад 1,5 га я приватизувала за правом, яке має кожен громадянин України. Це були ділянки різного цільового призначення. Це зайняло трохи часу, бо землі належали до різних громад. Хата була обжита, попередні власники не жили тут постійно, але використовували її як дачу. Територія була дуже заросла. Під підлогою бігали миші. Тут треба було або робити капітальний ремонт, або будувати нову хату», – розповіла Юля.
Юля та Руслан власними руками ремонтують свій будинок
Зараз комунальні послуги, а саме оплата за електроенергію, Юлі та Руслану обходяться в 500 грн щомісяця. Руслан каже: «У нас мрія стати повністю автономними. І тут це цілком реально. Теплицю хочемо облаштувати, декілька високих грядок. З часом встановимо сонячні панелі, щоби мати незалежне електропостачання. Не можна чекати результату відразу. Але ти знаєш, для чого й з якою метою вкладаєш свою працю. Але тут вже гарно, а за 5-10-20 років буде ще гарніше». А Юля додає: «Мені навіть в голову не приходить, щоби це місце, оці дерева, цих овечок, цей старий горіх, під яким ми зробили столик, проміняти на однокімнатну квартиру в новобудові, нехай це навіть буде квартира на 50 квадратів».
До слова, на Львівщині земля дорожча, ніж, до прикладу, на Полтавщині чи Чернігівщині. Орест та Оксана Олійники придбали свою хату та землю у селі на Полтавщині приблизно за 3 тис. доларів, закинуті хати там зараз можна купити і від тисячі доларів.
Оксана та Орест Олійники не обробляють усю землю біля хати, а милуються природою довкола
Юля та Руслан зараз не мають постійної роботи, хоча планують заробляти продуктами, які виготовлятимуть на хуторі. Натомість Оксана та Орест працюють за фахом віддалено, проводять психотерапевтичні онлайн-консультації. Також у Києві родина має квартиру, яку здає в оренду.
Що стосується родини Койд, то їхнє життя та робота зосереджені на Обирку. Хутір став для них домом і роботою. Ірина каже, що для базового забезпечення потреб необхідно мати певний дохід. Тож, наважуючись на переїзд у село, потрібно розуміти, як заробляти на життя або мати якийсь пасивний дохід. Чоловік зараз займається будівництвом. Також подружжя має декілька бізнесових проектів, які залишилися з того часу, коли родина жила у місті.
Ірина розповіла, що спробувати пожити на Обирку може кожен охочий. Щоправда, є кілька умов: по-перше, треба пожити на хуторі в холодний період року, щоби зрозуміти всі особливості життя у селі взимку. По-друге: перезнайомитися зі всіма обирянами. І ще одна умова: зреалізувати якийсь проект із комось із обирян. Також на Обирку є хостел із душем та кухнею. Винайняти будинок можна за 500 грн за добу. Якщо ж ви вирішили переїхати сюди на постійне проживання та виконали всі «вхідні» умови, хата та земля біля неї на Обирку обійдеться до 5 тис. доларів.
Хутірська хата-хостел
Соціалізація
Син Ірини та Володимира Койд Георгій ходить у школу у Батурині. Також і сини Олійників Улас та Еней навчаються у державній школі у місті Лохвиця, що за 15 км від села.
«Ми були готові до навчання вдома, але познайомилися з вчителькою батуринської школи, яка набирала перший клас. Вона мені дуже сподобалася і ми вирішили віддати сина до тої школи. Тепер возимо його за 10 км. Зараз він навчається у другому класі», – розповіла Ірина.
Діти чудово почуваються на Обирку
Донедавна Юля Малекс працювала у Львові й щодня добиралася на роботу. Але з початку жовтня вирішила більше часу присвятити господарству, від якого сім’я й планує отримувати основний дохід. Жінка активно спілкується з іншими родинами, які також займаються різними видами діяльності у сільськиій місцевості.
Юля та Руслан на Жовківщині облаштовують своє життя на хуторі
«Я спілкуюся з іншими блогерками, які живуть у селах. Вони займаються пермакультурою, розводять худобу, займаються різними ремеслами та промислами. Я дуже активна, часто буваю у Львові, можу на каві з друзями зустрітися, вони можуть до нас приїхати, але нам із чоловіком дуже добре тут удвох», – пояснює Юля.
У кінці лютого цього року Юля створила блог в Instagram, де має вже майже 4 тис. підписників. Також знімає відео для YouTube-каналу Хутір «Щасливі люди», де розповідає про життя та будні у селі.
Власного транспорту сім’я не має, але не вважає це перешкодою, адже громадський транспорт тут курсує часто. Юля каже, що вона добилася, аби на трасі, яка проходить за 3,5 км від хутора, облаштували зупинку громадського транспорту. Тож тепер добирання до Львова чи Жовкви не створює ніяких проблем. Також не є проблемою замовлення та доставка до хутора необхідних габаритних будівельних матеріалів чи техніки.
Як ставляться до переселенців місцеві?
Юля розповідає, що вони спілкуються зі своїми сусідами, з деякими навіть потоваришували. Вона жартує, що з одним із сусідів «уклали договір про співпрацю» на поставку молока, з якого Юля виготовляє молочні продукти та масло гхі. Щоправда, від їхнього обійстя до найближчих сусідів приблизно 2 км.
Що стосується Ореста і Оксани в Христанівці, то вони ведуть життя, яке не зовсім зрозуміле місцевим мешканцям. Вони не обробляють усю землю біля свого будинку, не мають великої господарки. Не всі місцеві прийняли їх радо.
«У нас є люди в селі, з якими ми спілкуємося ближче, вони багато всього нам підказують, допомагають, попереджають. Звісно, є і такі, кому ми не дуже подобаємося, але я вважаю, що це нормально. Навіть із такими стосунки прохолодніші, але не розірвані зовсім. Звісно, мені би хотілося, щоб у селі було більше людей, схожих на нас, середнього віку, з якими можна було би спільно щось робити, але загалом і без цього життя в селі може бути цікавим», – розповідає Оксана.
Місцеві мешканці та волонтери під час толоки біля школи у Христанівці (2016 рік, фото Максима Іванова)
Вони з чоловіком не намагаються перетворитися на справжніх сільських мешканців. Кажуть, що багато навчилися і не припиняють вчитися у місцевих. Оксана зазначає, що зараз вони із чоловіком почуваються тут добре. І пояснює: «Нехай ми не станемо повністю своїми, але при цьому ми можемо бути чимось цінними, чимось корисними. А це вже важливо».
Також неоднозначно сприймає місцеве населення і спільноту обирчан. Зараз на Обирку постійно живе приблизно 6 сімей, які переїхали сюди жити. Також є 3-4 сім’ї корінних мешканців. Переважно це люди старшого віку, до яких час від часу приїжджають родичі.
«Багато є нерозуміння. Деякі люди не розуміють, як можна при здоровому глузді переїхати в село? Дехто вважає нас втікачами, думають, що з нами щось не так, чи, можливо, ми лікуємось від наркоманії, що ми якась секта чи переховуємося від боргів або що ми якісь злочинці. Найбільші критики – це жінки, які виросли в селі й потім із нього втекли, переїхали і останні 15 років живуть у місті. Ймовірно, так багато було травматизації через важке сільське життя, через умови, в яких їм доводилося жити, що вони не розуміють, що можна в селі жити трохи інакше. Але ми намагаємося залучати людей з довколишніх сіл, міст, пропонуємо спільні проекти, щоби показати, що ми робимо цікаві речі», – пояснює Ірина.
Село має зберігати свою природу та традиції, але й приймати нові виклики
Хоча всі герої нашої історії переїхали з міста у село, вони створили у своїх помешканнях комфорт. Вони не ведуть традиційного сільського життя, а намагаються створювати нове.
На думку Юлі та Руслана, село, яким його звикла сприймати більшість, занепадає, а праця біля землі та худоби нівелюється. Адже сьогодні для того, щоби виростити кілограм картоплі чи отримати літр молока, необхідні значно більші затрати, ніж вартість цих продуктів на ринку. Це прикро, але, на думку подружжя, дає стимул до того, щоби село і життя у ньому змінювалися. На їхню думку, село є дуже гарним місцем для розвитку пермакультури, крафтових господарств та ферм. Тож уже сьогодні Юля та Руслан створюють собі свій Хутір «Щасливі люди».
Також ламають стереотипи й Койди.
«Ми хотіли жити у селі, але не хотіли жити в селі, в тому розумінні, яке існує. За традиційною українською моделлю життя в селі це завжди дуже багато виснажливої фізичної низькооплачуваної праці, це відсутність умов. Ми це усвідомлювали, але вирішили змінити це. Сучасні тренди дають можливість міксувати це життя, винаходити класний спосіб проживання в селі», – пояснила Ірина Койда.
За словами Ірини, Обирок – це не лише дім, а також місце для реалізації.
«Ми придумуємо різні проекти, зустрічаємося з різними людьми, знаходимо друзів, проживаємо чудові моменти, заробляємо гроші. Ми господарюємо, полемо грядки чи збираємо колорадських жуків, приймаємо людей, але паралельно з цим пишемо гранти, розробляємо стратегію захисту екологічного середовища. І попри це все вчимося бути чесними з собою. Бо без чесності з собою важко бути чесним з іншими людьми. І якщо ми починаємо обманювати, то рано чи пізно все починає сипатися».
Кількість екопоселень в Україні постійно зростає. За словами Ірини Койди, на сьогодні обирчани співпрацюють та обмінюються досвідом із іншими схожими спільнотами. До слова, з 2018 року мистецький хутір Обирок став членом Global Ecovillage Network (Європейської мережі екопоселень), а також є членом української мережі GEN Ukraine.
«Останні три роки почала налагоджуватися співпраця між екопоселеннями. Це спільнота, яка складається з понад 60 екопоселень по всій Україні. Ми кілька разів на рік зустрічаємося, маємо спільні проекти. Відбувається співпраця з такими спільнотами за кордоном. Ми щось показуємо, чогось навчаємося», – розповідає про життя хутора Ірина.
Послухати Ірину Койду та Оксану Олійник наживо, до речі, можна буде 14 жовтня у рамках Конгресу культури у Львові.
* у публікації використані фото ZAXID.NET, Володимира Демченка, Ірини Койди, Юлі Малекс, Оксани Наумчук, Максима Іванова, Олени Задорожної, зі сторінок Obyrok Art Island та Живе село.
Ми використовуємо