Замарстинівський Робін Ґуд

Про львівських батярів сказано й написано вдосталь. Ця субкультура овіяна ореолом авантюризму, романтики й лірики. «Серце батяра» – щире, відверте, співчутливе оспівується у багатьох львівських піснях. Гарний поетичний переклад класичної польської версії цієї пісні зробив співак Віктор Морозов:

Що не кажіте – нема на світі,

Йой, як серце батяра.

Просте, відверте, деколи вперте,

Йой, то серце батяра.

Зробиш му кривду – то враз обірвеш.

Кинеться батяр, як звір.

А зробиш му добре,

То він тобі теж,

Сто разів більше, повір.

Дуже цікавими у цьому стосунку є спогади отця Романа Ганаса, який був священником церкви святого Димитрія на Збоїщах у 1930-1937 роках, видані на еміграції в Америці. Отець Ганас згадує, що львівські батяри походили здебільшого з бідних родин, які жили у дуже поганих моральних, матеріальних та житлових умовах, а виховувала їх вулиця. Львівські батяри мали свою поезію, свій жаргон (балак), свій особливий підхід до життя. Вони були авторами веселих пісень та жартів, які швидко переймав цілий Львів.

Такі передмістя Львова, як Личаків, Замарстинів, Збоїща, Городоцьке, Левандівка, Знесіння були осередками, в яких виростали кандидати, а згодом справжні майстри батярського фаху. На чолі кожного такого осередку стояв «гершт», якого всі сліпо слухали. Львівські батяри мали свій «товариський кодекс», що його суворо дотримувалися щодо самих себе і сторонніх людей, вони співчували бідним людям і часто допомагали їм внесками зі своєї здобичі. Батяри Львова були здебільшого великим польськими патріотами, і треба сказати, що поляки перемогли у боях з українцями за Львів у 1918-1919 роках значною мірою завдяки своїм батярам, і це не є перебільшенням. Польські батяри достеменно знали усі львівські закапелки, закамарки і прохідні двори, а українські Січові Стрільці, які здебільшого походили з-поза меж Львова, зле орієнтувалися у місті.

Українці у самому Львові не мали багато своїх батярів, бо навіть ті, хто походив з українських родин, часто асимілювались у польському батярському оточенні. Українського батярського фольклору як такого практично не існувало, а чи не в єдиній українській пісні тих часів батяри згадуються у неприхильному контексті:

Помню, помню, помню я,

Як мене мати любила,

Помню, помню, помню я,

Як все мені говорила:

«Синку, синку, синку мій,

Не ходи з батярами,

Бо візьмуть тя до тюрми,

Закують в кайдани».

У підміських громадах, де український елемент був виразнішим, виростав ще один тип українського батяра. Був це тип людини серцем і душею пов’язаної з рідним народом, хоча у щоденному житті вони часто вживали польської мови. Коли більшовики прийшли до Львова у 1939 році, львівські батяри ще деякий час показували свої штуки з продажем попсованих годинників чи вирізуванням дір у шкіряних куртках більшовицьких старшин, але впродовж одного року майже усіх їх було заарештовано і вислано на Сибір.

У грудні 1939 року отець Ганас, будучи у Львові, зустрів на вулиці свого колишнього парафіянина зі Збоїщ батяра Стася і спитав: «Стасю, а що нового у Львові?» – «Що нового, питаєте, отче?», – відповів Стась, – «чи не бачите, що москалі зробили зі Львова великий Вифлеєм!» – «Як так?» – «На Ратуші зоря, вулиці повні пастухів!»

Священник згадує, що серед парафіян його церкви не бракувало батярів. Громада Збоїщ перед війною налічувала 136 зареєстрованих злодіїв, це великою мірою було наслідком сусідства Збоїщ із Жовківською рогачкою і домінуванням батярів Замарстинова. Місцеві батяри дотримувалися свого «кодексу честі», котрий не дозволяв їм робити шкоди мешканцям власного місця проживання. Ця традиція злодіїв залишилася у Львові донині.

На терені Львова і цілої Польщі у 1920-1930-х роках промишляла відома банда злодіїв і вломників до кас під орудою «гершта» Броня Пастушинського, муляра із Замарстинова, якого називали «королем касярів Польщі». Його ватага налічувала понад сто осіб, у тому числі великий відсоток українців, і ділилася на три групи. У першій були професіонали, що розбивали каси великих банків, у другій – челядники, що обкрадали менші крамниці, у третій – учні, що вправлялися у крадіжці кошиків у селян, котрі їхали з сіл на ярмарок до Львова.

У одного члена банди на Збоїщах регулярно проводилися курси і виклади для молодих адептів батярської професії. Поліція у багатьох випадках була на послугах у банди, бо було відомо, що «гершт» ватаги Броньо ніколи не сидів у в’язниці, коли ж сталося, що Пастушинського все ж таки засудили на пів року тюрми, то й тоді, замість нього, відсидів чоловік із підльвівського села Малехова.

Улітку 1931 року у Львові пограбували Рільничий банк на дуже поважну суму грошей, і поліція оголосила велику нагороду тому, хто викриє злочинців. За декілька днів отець Ганас, проходячи повз свою сіножать над берегом Полтви, помітив у високій траві групу чоловіків, які там переховувалися, серед них священник впізнав Пастушинського. Отець Ганас здогадувався, що це саме ті, хто пограбував банк, але зробив вигляд, що нікого не помітив і пішов собі далі. Злочинців не викрили, а за кілька тижнів Пастушинський прийшов до Ганаса і подякував йому за те, що той не видав ватагу поліції. Після цього отець не раз відчував на собі докази опіки і турботи Пастушинського і його компанії.

Не раз було, що молода дружина священника поверталася пізно додому зі Львова, тоді біля Жовківської рогачки двоє невідомих типів сідало коло фірмана, мовчки супроводжували жінку додому, а тоді щезали у темряві ночі. Коли дружина священника тяжко захворіла, замарстинівські батяри передавали їй гроші, коли ж вона померла в лікарні у Львові і згорьований удівець послав караван по її тіло, аби привезти його додому на Збоїща, група чоловіків прийшла до шпиталю, відправила караван назад його власникові, взяла домовину з тілом покійної на плечі і сім кілометрів через цілий Львів, серед болота принесла додому. Серед групи, яка несла тіло, отець Роман упізнав Тонька Кулкевича зі Знесіння, члена ватаги Броня.

Роман Ганас розповідає, що Броньо Пастушинський не раз пізніше заходив до нього, вони сідали в саду біля церкви і ватажок банди показував книжку з нотатками, де були прізвища бідних і немічних осіб, яким він щомісяця виділяв грошову допомогу, ними передовсім були вдови. Більшовики заслали Броня на Сибір, де він невдовзі й помер.

Отець Роман зворушливо писав про свої стосунки з місцевими батярами: «Чи міг знайти я в когось у ті дні моєї великої скорботи більше серця і співчуття, від того, що виявили мені ці «покидьки суспільства» своїм сердечним і зворушливим учинком, котрий залишився в моїй пам’яті на все життя… Виконуючи сім літ душпастирства на Збоїщах я навчився, що найвартіснішим у ставленні до людей є терпеливість серця та співчутливе розуміння людських гріхів. Навіть у сумлінні найбільших злочинців не завмирає почуття доброти і жалю. Тому рани скалічених життям людей будемо лікувати лагідністю й милосердям, а не суворим осудом, ідучи за думкою слів Христа: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине каменем».

На титульному фото мешканці дільниці Замарстинів 1918 - 1939 рр. Фото NAC