«Карфаген-2»: чому мовчання небезпечніше за скандал

Новий етап операції «Карфаген» підтвердив глибину проникнення кримінального світу до системи правоохоронних органів України. Але не викликав жорсткої і негайної реакції з боку української влади. Здається, і президент, і уряд, і Верховна Рада намагаються применшити масштаб корупційного скандалу, не приділяючи йому належної уваги. Між тим довіра громадян до держави і її силових структур критично важлива в умовах війни. Якщо вона повністю втрачається, це може мати катастрофічні наслідки для всієї країни.

У тому, що криміналітет намагався налагодити симбіотичні зв'язки з поліцією, впливати на прокуратуру й суди, немає нічого дивного. Це типова поведінка організованих злочинних угруповань у різних державах світу. Наявність прикриття зверху і прикормлених людей у правоохоронній системі надає злочинцям солідні конкурентні переваги. Допомагає уникати відповідальності, оперативно дізнаватися інформацію про можливі рейди силових структур, спотворювати результати слідчих дій, усувати конкурентів, залякувати журналістів і розвалювати вже відкриті кримінальні справи.

Але другий етап операції «Карфаген» висвітлив ще один неприємний бік справи. Виявляється, кримінал дістався й до українських спецслужб. Тих, які мали б дбати про національну безпеку і захист державного суверенітету. Але, якщо вірити оприлюдненим матеріалам НАБУ, спецслужбовці також дбали про функціонування шахрайських колцентрів, оперативне прикриття наркоторгівлі й допомагали злочинцям уникати відповідальності.

На тлі гучних корупційних викриттів у суспільній уяві поступово формується думка, що державні органи в нас працюють не на державу і не на захист добропорядних законослухняних громадян. У кращому разі – на самих себе, активно освоюючи бюджетні кошти. А в гіршому – на лобіювання і захист інтересів правопорушників. Такі настрої посилюються через природну для українців схильність не надто довіряти державі. Поступово формується переконання, що краще взагалі не мати жодних контактів із правоохоронною системою, оскільки це може обернутися додатковими проблемами. Ба більше, дехто починає сприймати державні інституції як загрозу.

Спецоперація «Карфаген» мала б викликати жорстку і негайну реакцію з боку влади. Причетність окремих високопосадовців Нацполіції та СБУ до покривання організованої злочинності – серйозний прецедент, який заслуговує на пильну увагу очільників держави. Але насправді їхня реакція, як не дивно, була доволі млявою і запізнілою.

Президент Володимир Зеленський вперше публічно відреагував на скандал аж через три дні після оприлюднення другого етапу «Карфагену». «На жаль, цей тиждень приніс зовсім інші новини про СБУ – відверто неприємно, відверто ганебно, абсолютно неприпустимі речі. І були вже через це звільнення в Службі безпеки України, і будуть ще інші кадрові рішення», – заявив Зеленський у відеозверненні до українців 7 листопада.

Глава держави наголосив: розслідування має надати повну правду щодо цієї ситуації, а замовники злочинів і насильства проти людей – бути покарані. Також Зеленський зауважив про необхідність підтримки міжнародних партнерів у розслідуванні діяльності злочинного синдикату «Хімпром» і повідомив, що відповідні переговори зі США вже відбувалися. Окрім того, заявив, що подав до Верховної Ради як невідкладний законопроєкт, який повертає декларування для всіх працівників СБУ, щоб «їхній спосіб життя та все, що є, були доступні для перевірок та відповідальності».

Чи достатньо таких заходів, щоб суттєво зменшити ризики проникнення криміналітету в українські спецслужби і поліцію? Навряд чи. Адже проблема значно глибша й охоплює кілька аспектів. Здається, українське законодавство надто толерантне до певних категорій злочинів. Напевно, доцільно було б поряд з відновленням декларування силовиків внести зміни до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України та заборонити внесення застави для осіб, котрі, працюючи у правоохоронній системі, заплямували себе симбіотичними зв’язками з криміналом. А також змінити підходи до кадрової політики, яка сприяє кар’єрі осіб, котрі ганьблять честь українських спецслужб.

Якщо президент, хоч і з запізненням, відреагував на «Карфаген-2», то інші топпосадовці воліли промовчати. Ми не побачили публічної реакції уряду та прем’єр-міністра. А у Верховній Раді лише представники опозиції вимагали звіту керівників силових відомств і відсторонення тих, хто може впливати на слідство. Натомість нардепи від правлячої монобільшості і керівництво Верховної Ради поводяться так, наче нічого особливого не сталося. Ця дивна байдужість до серйозних внутрішніх викликів навіть небезпечніша за сам корупційний скандал. Адже вона свідчить про те, що політичні еліти не усвідомлюють масштабів загрози – у найкращому разі.

Невчасна й недостатня реакція влади на інфікування правоохоронної системи криміналітетом може мати небезпечні наслідки. По-перше, це кидає тінь на порядних і принципових працівників СБУ, поліції, прокуратури й судів. А такі справді є, і дехто з них ризикує власним життям, захищаючи державу і громадян. По-друге, руйнується суспільний договір, за яким держава має боротися з криміналом, а не створювати неформальне прикриття для його діяльності. Там, де громадяни розчаровуються у власній державі, виникає вакуум, який намагаються заповнити, зокрема, ворожі зовнішні сили. По-третє, з певного моменту злочинний світ може стати настільки впливовим, що без перезаснування інститутів, покликаних з ним боротися, і без політичної волі зверху зменшити його могутність фактично неможливо. Враховуючи воєнний стан і наявність в обігу значної кількості зброї, влада і компетентні органи мають особливо пильно стежити за процесами, які відбуваються в середовищі організованої злочинності.

Історія наркокартелів у Латинській Америці мала б чомусь навчити наших можновладців. Усе розпочалося зі слабких і неефективних державних інституцій. Спочатку поліції і чиновникам здавалося, що вони контролюють ситуацію. Наркокартелі ділилися прибутками, подекуди навіть брали участь у соціальних проєктах і намагалися дотримуватися певних правил гри. Але згодом сила злочинних синдикатів зросла. А вплив держави зменшився.

Картелі почали в буквальному сенсі захоплювати місцеві відділи поліції. Тих, хто не погоджувався працювати на злочинців, усували фізично або залякували. Лояльність посадовців – від чиновників органів місцевого самоврядування до міністрів – купувалася за гроші. Сформувалися повноцінні приватні армії з професійних військовиків, які служили не державі, а конкретному злочинному синдикату.

У Мексиці дійшло до того, що міністр громадської безпеки протягом років отримував хабарі від картелю «Сіналоа» за передачу оперативних даних і вільне транспортування наркотиків. А в Колумбії відомий наркобарон Пабло Ескобар умудрився підкупити членів Конституційної асамблеї для внесення до Конституції пункту про заборону екстрадиції до США громадян країни.

Для України критично важливо забезпечити прозору й ефективну роботу правоохоронної системи. І це не другорядне, а одне з головних завдань влади. Там, де втрачається довіра до держави, її спецслужб і поліції, починається ерозія національної безпеки, яка може завершитися втратою незалежності.