Народи-антиподи, як небо і земля

Війна, як найбільш екстремальна подія в історії людства, оголює все завуальоване і дає можливість зрозуміти ті глибинні істини, які в стані миру ховаються насправді десь дуже глибоко. Звісно, ми всі знали й до цього, наскільки різні українці й росіяни, але десь залишалася думка, що все ж таки якісь точки стику, щось спільне між нами є, як між народами, які змушені віками існувати поруч. Російсько-українська війна наочно продемонструвала, що ми такі різні народи, такі різні нації – як небо і земля.

Критеріїв, які різко поляризують нас – просто безодня, але одного з них, чи не найцікавішого, здається, мало хто торкався. Цей критерій, неначе шило з мішка, виліз цьогоріч у лютому-березні в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Бородянці, коли звіряча жебрацька голодна голота з темних глибин Азії раптом опинилася в обійстях насправді європейського рівня життя, це «доблесна російська армія» прийшла «визволяти» нас від «нацизму», бо вони з якогось дива вирішили, що в їхніх липких кривавих обіймах нам краще, аніж у своєму вільному домі.

Власне тут, на Київщині, найгостріше виявилося протиріччя «бідні проти багатих», яке реалізувалася у відомому гаслі: «А хто це вам дозволив так гарно жити?» Небачена досі розкіш життя, наймодерніші надбання цивілізації у побуті людини викликали у загарбників люту ненависть до українців і їх прагнення жити по-людському, як в цивілізованому світі. Ця люта ненависть виявилася у насильстві, вбивствах, ґвалтуваннях, катуваннях, нищенні усього того, що було незрозуміле бідним прибульцям з дикого світу у світ цивілізований.

Українці були просто шоковані цими звірствами, багато хто не вірив, що таке могло статися в Європі у XXI столітті, але, як ми вже знаємо, наше XXI століття за звірствами мало чим відрізняється від попередніх століть. Точнісінько так само більшовицька голота – «революційні робітники, селяни, солдати і матроси» під час Жовтневого перевороту 1917 року вривалися у помешкання дворян у Петрограді і чинила ті самі звірства, ті самі звірства чинили й російські більшовицькі недолюдки під орудою Міхаіла Муравйова в січні 1918 року у Києві, для грабежів і вбивств насамперед вишукуючи помешкання «багатіїв».

Немає сумніву, якщо б на підступах до Києва навесні 2022 року повторилася сторічної давнини трагедія Крут, ревні послідовники Муравйова в самому Києві чинили б такі страшні речі, які собі навіть уявити неможливо, бо лише за один місяць рашистської окупації однієї чверті Київської області там було закатовано майже півтори тисячі мирних мешканців і ще триста вважаються зниклими безвісти.

А хіба ставалося щось інше, коли 1939 чи 1944 року рашистські «асвабадітєлі» вривалися до Львова, як згадували очевидці, «малі, огидні, косоокі, з ломброзівськими обличчями», насильницьки займали помешкання львів’ян зовсім небагатих, а середнього достатку, і верещали, що тут живуть «капіталісти і експлуататори трудового народу», і що у цих помешканнях віднині житимуть вони, окупанти, «патамушта я тєбя заваєвал».

А чи не те ж саме чинилося 2022 року у Херсоні, Мелітополі, Геніческу, Ізюмі? «Хто був ніким, той стане всім» – проголошує гімн світової голоти «Інтернаціонал». Про те, що мало що змінилось, чи зовсім нічого не змінилося 2022 року, порівняно, наприклад, з роком 1944, свідчать нещодавні крадіжки електрочайників без підставок у Київській області, що є фактично тим самим, що й приготування їжі у ноцниках (нічних горщиках) чи миття голови в унітазі у Львові вісімдесятилітньої давнини. Складається таке враження, що для бідного й голодного російського люмпена історія стоїть на місці.

У Росії з давніх-давен, напевно, як ніде у світі, прижилася апологія і адорація бідності: «Бедность – не порок». Тут існував величезний шмат літератури, який ідеалізував та оспівував бідність: «Бедные люди», «Униженные и оскорбленные» і тому подібне, таким чином створювалась ідеологія, яка романтизувала нібито бездоганно чесне й моральне життя злидарів на противагу зажерливим і аморальним багатіям. На це все повелися слізливі та співчутливі, може й справді моральні та освічені студентики, різні народовольці та інші революціонери-екстремісти, які прагнули зробити цей несправедливий світ більш справедливим.

До чого це все призвело, ми знаємо: 1917 року до державної влади в Росії таки дорвалися озвірілі «бедные люди», фактично кримінальні голодранці, які знищили десятки мільйонів ні в чому не повинних людей, і наслідки цієї жахливої людської катастрофи ми великою мірою відчуваємо й сьогодні, бо чим кримінальні «вагнерівці» та й уся решта сучасна злочинна кацапня не ті самі більшовицькі «солдати і матроси» 1917 року?

Натомість в Україні ставлення до бідності споконвіку було інше: поняття «голота», «голодранці», «задрипанці» майже завжди були презирливими, і тут панувала інша приказка: «Чого бідний, бо дурний». Бо для росіян історично ідеальний суспільний устрій – це колективна «община», а для українців – одноосібник, «куркуль», що як заможний працьовитий господар для наших північних сусідів завше асоціювався власне з національним поняттям українець.

Звісно, для цього існували глобальні історично-географічні підстави, бо на північних болотах убогі неродючі піщані ґрунти, холодний суворий клімат (там навіть квіти не ростуть, тому російські дівчата, замість українського віночка, вигадали прикрашати голову кокошником), короткий вегетативний період, на місяць коротший, аніж в Україні, змушували мешканців цих боліт об’єднувати людські ресурси в общини для спільної обробки землі. Натомість в Україні за більш сприятливих кліматичних умов більшого розповсюдження набуло одноосібне господарство. Цікаво, що ці відмінності власне й зумовили виникнення суттєвих розбіжностей у психології, культурі та суспільно-економічному ладові двох народів.

Куркуль, багатій, експлуататор – ось ті риси, якими нагородили росіяни працьовитого українського господаря, і власне ті, хто на початку 1920-х років у так званих «продзагонах» приходили за «продрозверсткою», а в часи Голодомору у 1932-1933 роках за зерном до працьовитих селян, це були колишні пияки, нероби і злодії, яким радянська влада дала нагани і рушниці, а також вигідну роботу – грабувати. Звісно, що серед них були і етнічні українці, але як виняток, а основна маса, наприклад, так званих «двадцятип’ятитисячників» були «рабочіє-комуністи», тобто ті ж самі приходьки з північних боліт.

Сутність знавіснілого для росіян поняття українського «індивідуалізму», ворога російського «колективізму» деколи дуже гарно, цього разу на прикладі галичан, окреслюють представники найбільш українофобської ідеології: «Наші батьки й діди воювали за Батьківщину, і це було не формальне гасло. Це було наслідком ідеології, заснованої на патріотизмі і колективізмі, яка вважає своєю усю величезну країну. А за що воювали галичани? За свій хутір, за стадо, яке треба було пасти на полонинах, за горде право носити за поясом розмальований топірець. Навіть тоді, коли казали: «Слава Україні!», мали на увазі саме це. А все тому, що їхній менталітет сформувався на принципах індивідуалізму, бо власне він був нормою життя імперської Австро-Угорщини і дрібнобуржуазної Польщі». Не до снаги кацапні зрозуміти перевагу форм європейського суспільного життя над їхнім феодальним устроєм, а щодо патріотизму, то зараз ми бачимо, як воюють українці, і як женуть на забій без жодної мотивації, окрім тої, як би не отримати кулю в лоб від кадирівських загороджувальних загонів, тисячі й тисячі російських чмобіків.

Це виглядає просто фантастично, але й сьогодні на тимчасово окупованих територіях російські ідеологи невідомо для чого просувають вже, здається, зовсім забуту і нікому не потрібну мантру про те, що «Україна – це поганий індивідуалізм, а Росія – хороший колективізм». Ось що говорить нібито мешканець «звільненого» рашистами Скадовська російському пропагандистові: «Люди починають думати про те, що йде повернення, що люди будуть жити як колектив. Тобто час індивідуалізму – закінчується. Вже не буде таке, що кожен сам за себе. Люди починають згадувати, як жили при Радянському Союзі». Ну що тут скажеш, люди хочуть жити стадом, і тут виникає запитання, чи це люди, чи, може тварини, хоча й свійські.

Індивідуалізм Заходу, який дає людям і духовність, і матеріальне багатство та стадний колективізм Сходу, який породжує лише бідність і тоталітаризм (класичний приклад Північна Корея, та й Росія туди ж іде) – невичерпна тема, утім наразі головний висновок для нас у тому, що Україна віками належала до західного європейського менталітету, і лише її колоніальна залежність від Росії, що спричинила геноцид працьовитих і заможних індивідуальних господарів і плекання цілих поколінь виродків-нездар, поставила Україну у ряд бідних країн із незрілою і слабкою демократією. Це був страшенний історичний удар по українському генофондові, фактично перетворення нашої нації на хворе постколоніальне і постгеноцидне суспільство.

Новітня війна з Росією вкотре дає нам шанс виборсатися із цієї постколоніальної могили, утім якщо ми не подолаємо головної причини усіх наших бід - нашої фантастичної корупцію, яка є не меншим лихом, аніж навіжена путінська Росія, то нам до Європи дороги немає. Всі знають, що погане в народах вкорінюється легко, а добре – дуже важко, але іншого шляху аніж повернення до нашого європейського дому працьовитих, чесних і розумних господарів на противагу нашому антиподові – звироднілому ледачому і злочинному кацапству – немає. Так, ми дуже багато втратили за майже намарно профукані тридцять років нашої новітньої незалежнсті, і ось нині з’явився реальний шанс доєднатися до Європи, не втратьмо ж його.