Публікувати чи ні? Як показувати війну й не завдавати болю

Публікація відвертих і шокових фотографій жертв війни щоразу ставить журналістів перед складним етичним вибором. З одного боку, такі світлини документують злочини та наслідки російської агресії, з іншого – порушують питання людської гідності, приватності постраждалих і відповідальності медіа перед аудиторією.

Про межі документальної фотографії та етичні дилеми воєнного часу говорили під час дискусії «(Не) публікувати? Документальне фото в час війни», яка відбулася 6 листопада у межах виставки World Press Photo 2026 у Львові. У розмові взяли участь фотографи Юрко Дячишин, Єфрем Лукацький, Роман Балук і журналістка Анна Мурликина. Модерував дискусію медіаексперт Отар Довженко.

Фото Анни Філімонової/ZAXID.NET

Знімати й публікувати: два різні рішення

Війна залишає по собі не лише зруйновані будинки, людські втрати й травматичні спогади. Вона залишає питання про те, як усе це зберегти для майбутнього. Те, що сьогодні здається очевидним і задокументованим, через десятиліття може стати предметом суперечок. Саме тому фотографування під час війни має значення для історичної пам'яті.

Між фотографією як свідченням і фотографією як публічним повідомленням є суттєва різниця. На дискусії наголошували, що «людина має право сфотографувати все, що вона побачила, а публікація – це вже питання вибору». Єфрем Лукацький зауважив, що сам процес знімання не завжди означає готовність показати зроблене: «Коли я знімаю, я можу плакати, це боляче, але це не значить, що я буду це показувати. Але знімати треба все!»

Фото Анни Філімонової/ZAXID.NET

Роман Балук наголосив, що сама можливість фіксувати події безпосередньо на місці трагедії є невіддільною частиною роботи фотографа: «Ніхто ніколи не ставив під сумнів те, що фотографи мають право, обов'язок і свободу фотографувати все, що є перед ними». Однак журналістська фотографія має інше завдання, ніж просто документування події для протоколу чи кримінальної справи. «Журналіст-фотограф не знімає для протоколу, для базового анатома і для кримінальної справи. Він розповідає історію. Ось і все. Це різниця».

Фотографія як свідчення війни для всього світу

Документальна фотографія під час війни стає способом говорити зі світом тоді, коли самих слів недостатньо. Зображення наслідків російських атак допомагають міжнародній аудиторії усвідомити масштаб трагедії, побачити конкретних людей за статистикою втрат і зрозуміти, чому Україні потрібна підтримка. Світлини з Бучі та Ірпеня стали частиною міжнародного свідчення про російські злочини. Вони показали те, що неможливо повністю передати сухими повідомленнями про кількість загиблих. Єфрем Лукацький нагадав, що після публікації цих кадрів міжнародна реакція стала відчутнішою: «Світ побачив Бучу, світ побачив Ірпінь, і дав Україні зброю, і почав допомагати».

Важливість присутності журналістів у місцях трагедій обговорювали також на прикладі Палестини та сектору Гази. Єфрем Лукацький розповів, що місцеві мешканці самі шукають журналістів після обстрілів, адже хочуть, щоб про їхні втрати дізнався світ. У цьому сенсі фотографія має і політичне значення. Вона здатна привертати увагу, формувати суспільну реакцію та впливати на готовність інших країн допомагати.

Фото Анни Філімонової/ZAXID.NET

Водночас постійна присутність воєнних кадрів в інформаційному просторі створює іншу проблему – звикання до війни. Як зауважив Єфрем Лукацький: «Ця війна – це перша в світі війна, яка йде онлайн». Щодня люди бачать десятки відео обстрілів і вбивств, знятих безпосередньо під час атак. Через постійний потік таких матеріалів навіть найстрашніші події поступово стають частиною звичного новинного порядку денного.

Тому документувати й показувати наслідки війни важливо не лише міжнародній аудиторії, а й самим українцям. Це нагадування про ціну відносного спокою між тривогами, про людей, чиї життя забрала війна, і про те, що за кожною новиною стоїть чиясь особиста історія. Єфрем Лукацький назвав збереження цих свідчень обов'язком перед майбутніми поколіннями: «Це наш обов'язок перед історією – показувати все, що відбувається. Історію пише переможець. Якщо ми програємо, то ті події забудуть. А ці люди — вони повинні залишитися в історії. Кожен. Кожен загиблий».

Правила й «суспільний інтерес»

Питання публікації фотографій із місць трагедій не має універсальної відповіді. Існують професійні стандарти, які допомагають визначити, чи справді відвертий кадр потрібен аудиторії. Анна Мурликіна наголошує: «Комісія журналістської етики два критерії бачить: перше – це документування, друге – це емоційний вплив. За стандартами, ми маємо думати саме про документування, і лише це дає підстави для публікації фото, де є кров, оголене тіло або тіла загиблих людей».

Фото Анни Філімонової/ZAXID.NET

«Ми не можемо публікувати фото постраждалих, поранених людей без їхньої згоди. Ми не можемо публікувати тіла загиблих до того, як їхні рідні дізналися про те, що їхні близькі загинули. Ми маємо уникати великої кількості фотографій із загиблими тілами в одному матеріалі, однотипних фото. Достатньо однієї фотографії, щоб передати, зафіксувати трагедію, яка сталася. Також бажано уникати будь-яких крупних планів, як-от оголене тіло, кров, кінцівки, тіла загиблих та інше», – зазначила Анна Мурликіна.

Проте дотримуватися цих рекомендацій у реальних умовах війни буває непросто. Фотографи працюють на місцях обстрілів, де ситуація постійно змінюється. Тому в окремих випадках рішення залишається за редакцією: «Всі ці вимоги ми розуміємо, але справді їх дуже важко виконувати на практиці, бо коли ти працюєш на місці події, уявити собі, що ти оббігав усіх, хто потрапив на твоє фото, для того, щоб взяти дозвіл, це, мабуть, нереально. Тому зараз редакції беруть на себе відповідальність публікувати такі фотографії без дозволу тих, хто в них зображений».

Не менш складним залишається визначення суспільного інтересу. Кожен випадок потребує окремого розгляду, адже універсального правила, яке дозволяло б однозначно визначити доречність конкретного кадру, немає. «Що таке суспільний інтерес? Кожна людина визначає це для себе особисто, і не існує чітких критеріїв того, що є суспільним інтересом, а що таким не є. Тому кожного разу, коли журналіст постає перед дилемою, публікувати чи не публікувати, він бере разом із редакцією відповідальність на себе».

Окрему увагу звернули на різницю між професійними журналістами та блогерами. Перші мають дотримуватися Кодексу етики українського журналіста, тоді як на других такі професійні зобов'язання не поширюються. В умовах, коли фотографії з місць трагедій швидко розходяться соціальними мережами, ця відмінність стає особливо помітною.

Найбільшої обережності потребують фотографії, на яких зображені діти. Їхня приватність і безпека мають залишатися пріоритетом. Анна Мурликіна зазначає: «Коли мова йде про дітей, мені здається, що це важлива умова публікації таких кадрів, якщо немає дозволу батьків. Діти, дитяче середовище і наслідки, які можуть впливати на дитину протягом тривалого часу, а не тільки в моменті, вони важливіші за будь-який моментальний привід на суспільство».

Львів, вересень 2024: рішення, яке ухвалюється за секунди

4 вересня 2024 року Львів пережив одну з наймасштабніших російських атак за час повномасштабної війни. Однією з найбільш трагічних стала атака на житловий будинок на вулиці Коновальця, внаслідок якої загинули четверо людей із родини Базилевичів, зокрема троє дітей. Масштаб трагедії та її наслідки фотографи документували безпосередньо на місці події.

Робота фотографа на місці обстрілу часто передбачає рішення, на які немає часу для тривалих роздумів. Коли Роман Балук прибув до пошкодженого будинку, він не знав усіх обставин трагедії та побачив, як рятувальники діставали з-під завалів чоловіка. Фотограф сприйняв побачене як історію порятунку: «Я приїжджаю до цього будинку, я абсолютно не в контексті і я бачу цей сюжет, коли ДСНС витягує чоловіка з будинку, і я насправді розумію, що це ж врятована людина. Тобто так, він в крові, але він іде своїми ногами, і мені здається, що в цьому, можливо, якийсь позитив, що цю людину насправді врятують». Фотографії він надіслав інформаційному агентству, однак, за його словами, окремого рішення про те, який кадр варто публікувати, не ухвалював.

Фото Анни Філімонової/ZAXID.NET

Іншим складним моментом стала церемонія прощання із загиблими членами родини Базилевичів. Чотири відкриті труни, серед яких були діти, зібрали понад двадцять журналістів і фотографів. Водночас родина не висловлювала публічних застережень щодо роботи медіа.

В цьому випадку Роман Балук побачив у ставленні родини та суспільства своєрідний дозвіл розповісти про трагедію без замовчування її масштабу. «Родина не публічно, не на папері, але дозволили, як на мене, показувати цю історію такою, якою вона є». Фотографія стала одним із візуальних свідчень російського терору проти українських міст і мирного населення. За словами фотографа, її досі згадують іноземні високопосадовці, які приїжджають до Львова.

Цей випадок виразно показує, наскільки складно оцінювати етичність журналістського рішення лише згодом, коли вже відомі всі обставини. На місці події фотограф бачить окремі фрагменти трагедії, працює в умовах обмеженого часу й мусить самостійно визначати, що саме варто зафіксувати. Іноді наслідки такого рішення стають зрозумілими лише через місяці чи роки. «Це такий був вибір без вибору, але вибір, який зробив час».

Право сказати «мені боляче»

Люди, які потрапляють у кадр під час обстрілів, поранень чи втрати близьких, можуть згодом по-іншому сприймати власну присутність у медіа. Анна Мурликіна нагадує, що важливо також думати про тих, кого фотограф зображує, і бути готовим реагувати на їхні прохання вже після публікації. «Можна по-різному показати горе і по-різному показати людину, яка переживає це горе. А по-друге, реагувати post factum. Якщо людина, яка прийшла до тями і побачила ці фото, вважає, що її особисті емоції набагато важливіші, ніж те, що про них дізнався світ, і звертається до редакції, або до фотографа, з проханням видалити це фото, то вони мають послухатися».

Фото Анни Філімонової/ZAXID.NET

Водночас Єфрем Лукацький під час дискусії висловив значно радикальнішу позицію. На його думку, війна змінює звичні підходи до згоди на публікацію. «Дозвіл треба, коли хтось вбив людину в аварії, розумієте? На війні дозвіл не треба. Пробачте, це війна».

Проте навіть за такого підходу залишається питання про право аудиторії самостійно вирішувати, чи готова вона бачити відверті кадри. Одним із можливих компромісів можуть бути інструменти попередження про чутливий вміст, які вже використовують соціальні мережі.

Під час дискусії Єфрем Лукацький також розповів про випадок, який змусив його інакше подивитися на прохання не поширювати фотографії загиблих. Після публікації світлин із місця руйнувань одна з них, на якій були зображені загиблі хлопець і дівчина, привернула увагу матері юнака. Жінка написала фотографу й попросила надіслати їй більше фотографій сина. Спочатку Єфрем Лукацький не наважувався цього робити, оскільки розумів, наскільки болючими можуть бути такі зображення. Однак вона відповіла: «Ви мене не жалійте, це просто останній мій шанс побачити своїх дітей». Іноді навіть бажання захистити людину від травматичного зображення не завжди збігається з її власними потребами.

Ще один приклад стосувався військовослужбовця, який зазнав надзвичайно важких поранень на фронті та втратив обличчя і кінцівки. Спочатку його дружина не дозволяла поширювати фотографії чоловіка, і фотографи поважали це рішення. Однак згодом ситуація змінилася: родині знадобилася міжнародна підтримка та фінансування складного лікування й операції. Тоді публічність фотографій стала одним зі способів привернути увагу до його стану та зібрати необхідні кошти.

Соцмережі, хейт і розмова без образ

Соціальні мережі стали місцем, у якому фотографії з місць трагедій отримують миттєву реакцію аудиторії. Публікації обговорюють, критикують, поширюють, а іноді й засуджують роботу конкретних журналістів. Юрко Дячишин звернув увагу на те, що журналісти нерідко змушені реагувати на думку певних онлайн-спільнот, хоча не завжди зрозуміло, хто за ними стоїть: «Існують такі міфічні мережі, яких усі дуже бояться. На них реагують, під них підлаштовуються, вони вибачаються перед цими міфічними мережами».

Водночас критика роботи журналістів не обов'язково має відбуватися публічно. Альтернативою може бути безпосередня розмова між колегами, яка дає змогу пояснити позиції та почути аргументи одне одного. Анна Мурликіна зазначає: «Є тільки один спосіб комунікувати так, щоб не ображати – це не комунікувати публічно. Мені здається, що коли будь-яка комісія, будь-який поважний авторитетний орган виносить якесь публічне дорікання, заяву з показом конкретних прізвищ, то це завжди буде діяти саме як образа. Але інша історія – це непублічна комунікація. Можна просто звернутися до людини і поговорити. От цього, на жаль, у нас нема, і ми взагалі не практикуємо».

Попри розбіжності, учасники дискусії не заперечували необхідності прислухатися до критики та враховувати досвід інших. Питання радше в тому, як саме відбувається таке спілкування і чи допомагає воно знаходити спільні рішення. Професійна дискусія передбачає можливість помилятися, переглядати власні погляди й визнавати аргументи співрозмовника. Юрко Дячишин підсумував: «Ніхто з присутніх зрештою не сказав, що тільки він є в міру непогрішності своїх дій, і це важливо. Тобто ми враховуємо думку інших людей, просто те, в якій стихійній, знеособленій і інколи надто агресивній формі це відбувається в соцмережах, нам не підходить».

Виставку World Press Photo 2026 можна відвідати у Львівському палаці мистецтв до 22 листопада. Окрім фотографій, відвідувачі зможуть дізнатися більше про можливості підтримки незалежних медіа та важливість їхньої роботи в різних умовах.

На титульному фото зліва направо зображені Єфрем Лукацький, Анна Мурликіна, Роман Балук, Отар Довженко.