Про ментальність українця

Якщо б ми захотіли дуже коротко окреслити європейську і азійську ментальність у філософських категоріях, то загалом для європейських народів найбільш характерною є метафізичність, а для азійських діалектичність. Метафізичність європейця та американця полягає в їх прагненні бути в усьому конкретним, чітко визначеним, урегульованим. Типовий представник євроатлантичної ментальності знає чітку межу між добром і злом, непорушно дотримується законів, правил і регул життя. Він акуратний, педантичний і відповідальний, здебільшого діє за відповідними інструкціями і протоколами. Може це все й непогано, утім власне тому, наприклад, передача озброєння Україні європейцями і американцями наражається на усілякі бюрократичні зволікання, які годі якимось чином оминути. Але народи євроатлантичної цивілізації, які дали світові майже всі без винятку матеріальні та духовні досягнення, все ж недарма сповідують слова Христа: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше, то це від лукавого» (Матвія 5:37).

Натомість народи ментальності азійської більш діалектичні, тобто рухомі, гнучкі, хиткі, нестійкі, розпливчасті, для них не існує чітко визначених законів і регул, вони здебільшого не знають чіткого Христового «так-так» або «ні-ні». Етнограф Афанасьєв-Чужбинський за антропологічним типом відносить українців до азійських народів, також і за ментальними ознаками, на його думку, вони ближчі до Сходу, аніж до Заходу. Тут власне йдеться про українців середини XIX століття. Чужбинський твердить, що незважаючи на лаконізм мови, малорус любить ухильність. Запитайте, наприклад, селянина, який складає на фуру домашні вироби для продажу на ярмарку і запрягає коней, чи поїде він на ярмарок, то він неодмінно відповість: «А може й поїду».

Малорус часто-густо вдається до алегорії і намагається прямо не оголошувати своєї думки, якщо напевно не знає, як її буде сприйнято. Один зі старосвітських українських панів Слобожанщини, видавши доньку за орловського поміщика, за давнім звичаєм, посилає доньці гостинці. От відрядив він туди з цими гостинцями свого дворового, а той і повертається назад. Пан хоче довідатись, як-то там люди живуть у Московщині, та й питає про це свого Грицька. Грицько, звісно, сповна надивився на кацапське дикунство, але воліє про це відверто не говорити:

Вдачі малорус доброї, спокійної, – пише Чужбинський, – взагалі неквапливий, чому, звісно, сприяє клімат і та безтурботність, яка ніби служить неодмінною рисою народу, що займається здебільшого землеробством. Принаймні, хліборобство і скотарство – це два головні заняття малоруса, а ні те, ні інше за своєю природою не може розворушити людину, вважає Чужбинський. З огляду на благодатний ґрунт і спосіб обробки землі биками, чий крок такий повільний і ледачий і те, що малорус змалку, окрім биків, має щодня ще й справу з неквапливим воликами, нічого дивного немає, що на ньому самому певною мірою відбивається лінь, але не та лінькуватість, якою надаремно дорікають йому декотрі короткозорі спостерігачі звичаїв.

Звісно, що і без Чужбинського зрозуміло, що народи на благодатній родючій землі дещо розслаблюються, а ті, які мають несприятливі геологічні, кліматичні чи демографічні умови, цими умовами стимулюються до працелюбності й винахідливості, тому й німці-колоністи у Таврії в середині XIX століття демонстрували такі стандарти життя, до яких українським селянам було дуже й дуже далеко. Чужбинський – людина височенного рівня знань, інтелекту та духовності, справжньої європейської ментальності надзвичайно був здивований тим, що німецькі колоністи на тій самій українській землі, на противагу нашим селянам можуть жити багато, заможно, отримуючи високі врожаї. Про це він доволі безуспішно намагався дискутувати з селянином Катеринославської губернії:

Малорус, пише Чужбинський, взагалі побожний, глибоко шанує віру і церковні устави й уникає всього, що за його поняттям є гріхом. Є утім, в його характері мстивість, але не можна безумовно сказати, що ця риса розвивалася у нього значною мірою і схожа на кровну помсту кавказьких горців чи на вендету корсиканців. Звісно, що помста – гріх, засуджуваний християнською релігією, та чи існують на землі народи, які б не мстилися за образу чи мовчки її терпіли? Якщо ж у малоруського народу й збереглася схильність до мстивості, то причина цього чисто історична – варто лише почитати історію Малоросії. Мстивість малоруса не виходить, однак, за межі розсудливості, і якщо іноді трапляються кримінальні злочини, то їх можна підвести під психологічний закон, притаманний усьому людству.

Малорус хитрий, бо розумний, але він не має ні корисливого розуму, ні того розрахунку заробити копійку, що є характерним для великоросійського селянина, і який розвивається на півночі, де несприятливий клімат і неродючий ґрунт підняли в народі дух підприємливості, скерувавши всю діяльність на один предмет – заробляння грошей. Вродженою рисою малоросійського племені можна також назвати насмішкуватість, яка не полишає його у найтяжчі хвилини, насмішкуватість настільки притаманну малорусу, що навіть підслухавши розмови дітей, які зібралися для якоїсь гри, мимоволі засмієшся з їхніх жартів і назв, які вони дають одне одному. Окрім особливої солі в жартах малоруса, є в них і спостережливість, і неабияка влучність погляду, з якою він нападає на якусь слабку струну, або на якийсь недолік. Аби судити про цей гумор, треба бачити малоруса, що називається, під веселу руку, і послухати його розмови, коли він в ударі.

На жаль, і досі деякі письменники вважають за свій обов’язок посміятися з простодушності малоруса і часто-густо, вводячи останнього в розповідь для забави, вкладають йому в уста розмови якоюсь незрозумілою, варварською мовою, уявляючи собі, що це дуже смішно. Утім треба зазначити, що і ці фантастичні малоруси, і ті, яких виводять на сцену у театральних п’єсах, дуже схожі на ті анекдоти про малорусів, що їх так красномовно розповідає який-небудь шановний пан, котрий і гадки не має ані про згадувану ним країну, ані про її жителів. Що малорус простодушний, гостинний, не поженеться за зайвою копійкою і що пройдисвіт може надурити і обрахувати його – в цьому немає жодного сумніву, але що він далеко не простий, підтвердять вам усі, кому бодай трохи знайома Малоросія.

Загалом Чужбинський відзначає велику схожість між собою різних регіонів України, окрім деяких повітів Чернігівської губернії, щодо ментальності і побуту їхніх мешканців. І хоча в деяких селах існує легкий місцевий колорит, ці відмінності зовсім незначні і життя українців різних губерній він підводить під один рівень.