Війна як норма

На сьогодні у світі палають 183 збройні конфлікти, і сучасна російсько-українська війна є одним із них, наразі найбільшим. Ця цифра – рекорд за останні 30 років, а власне за останній рік кількість загиблих у цих конфліктах зросла на 14%. Історики підрахували, що за всю історію людства на 13 років війни припадає лише один рік миру, тобто на 7,7% мирного часу ми маємо 92,3% часів воєнних лихоліть. Звідси виникає доволі цікаве запитання: то що ж є нормою, а що відхиленням від норми - мир чи все ж таки війна? Христос нас попереджає: «Ви ж про війни почуєте і про воєнні чутки, глядіть, не лякайтеся, бо статись належить тому». (Матвія 24:6-7) Ісус не пояснює нам, для чого і чому стаються у світі війни, Він лише незаперечно констатує, що належить статися тому і крапка, а також дає слушну і чудову пораду – не лякатися.

Людській натурі притаманно заколисуватись у мирному часі і створювати ілюзії про вічний мир. Ми собі міркували так, що в Другу світову війну Україна вже ж була полем найкривавіших битв у світовій історії, і тоді загинуло понад десять мільйонів українців, то це мало б означати, що наша багатостраждальна земля забезпечила собі мирне життя на століття наперед, якщо не навічно.

Пригадую, це був десь рік 1961, когось зі старших хлопців нашого будинку забирали до радянського війська, а сусідка з другого поверху тьотя Бела нам, малим хлопчакам казала: «От коли ви виростете, вже ніяких війн не буде, і вас до війська не заберуть». Такими були настрої в Радянському Союзі у світлі тодішньої тотальної пропаганди «боротьби за мир в усьому світі», хоча офіційна совкова ідеологія була більш раціональною і чекала ядерного нападу імперіалістів на «мирний» СРСР. Не дочекалася, не дочекалася цього нападу і органічна спадкоємиця совкового режиму путінська Росія, тому й напала сама, бо скільки ж то можна чекати?

Наївні, а нині вже впевнено можна сказати безвідповідальні й злочинні сподівання керівництва України на «вічний мир» з Росією (ну а з ким же ще?) призвели до того, що під «гарантії» чи точніше «запевнення» (assurance), як зафіксовано в тексті Будапештського меморандуму 1994 року, в молодої, ще до пуття не сформованої держави видурили єдину гарантію її територіальної цілісності – ядерну зброю. А на додачу під кінець 1990-років Україна віддала Росії ще й 11 важких бомбардувальників і 575 крилатих ракет Х-55 за постачання газу. Кацапи, нині вбиваючи українців і знищуючи дитсадки й школи, жартують: «Хохли, отримуйте ваші ракети назад!» І, вочевидь, мають рацію. Та не лише кравчуківсько-кучмівська Україна плекала мрію про «вічний мир» з Кацапією.

На те саме сподівалася і вкрай розніжена Європа. Для європейського покоління 1990-х років Друга світова війна злилася в одне нецікаве минуле з Першою світовою, Франко-Прусською, Столітньою війною. Тобто позаду було страшне минуле, а попереду райдужний фукуяміський «кінець історії».

Те, що цей «кінець історії» разом із кінцем усього людства може бути спричинений новою світовою війною і глобальною ядерною катастрофою, ініційованою тоталітарними Росією, Китаєм, Північною Кореєю, Іраном, нікому навіть і наснитися не могло. Адже з розвалом Радянського Союзу і агресивного Варшавського договору тоталітаризм у Європі начебто спочив у Бозі, голодна Росія ласувала собі «ніжками Буша», постачала дешевий газ німецьким бюргерам під схвальні вигуки Шрьодера і Меркель: «Ґут, зер ґут, Вольдемар!», тобто все було просто зашибісь!

Під кінець XX – на початку XXI століття європейці насолоджувалися плодами демократії, мирне сите життя сприймали як даність, буйним цвітом розцвітало «споживацьке суспільство», яке колись так картали марксисти. Успадковані вже майже на генетичному рівні демократичні права й свободи молоде, та й не лише молоде покоління розуміли, як свободу подорожувати шенгенською зоною куди хочеш і купувати все, що лишень заманеться. Думати про власну оборону (від кого, адже головний ворог СРСР та його соціалістична система перестали існувати) і якусь гонку озброєнь зовсім не хотілося, і європейські члени НАТО опустили свої оборонні витрати нижче плінтуса на рівень менше двох відсотків від ВВП – чи не єдине, за що слушно критикував Європу Трамп.

Таку ситуацію, говорячи про німців, доволі точно охарактеризував ще чотириста років тому хроніст Бартоломей Зиморович: «Вони так розм’якшили войовничі душі у бездіяльності, що перейшли від відзнак Марса до табору Венери». Сучасні ж європейці перейшли від відзнак Марса до табору Гермеса і Меркурія, тобто торгівля, споживання, комфорт, насолода різноманітними матеріальними благами стали для них незаперечним пріоритетом. Справа дійшла до того, що ціла Європа через стратегічні прорахунки у забезпечені своєї обороноздатності сьогодні не здатна забезпечити боєприпасами лише одну Україну, а що би було, якщо б їй самій довелося оборонятися?

Окрім наївної віри у можливий «вічний мир», існує й інший бік людської натури, нелогічний і парадоксальний бік, коли тривалий мир здається трохи «втомлює», і хочеться чогось такого невідомо чого. У Тараса Шевченка є чудовий вірш «І досі сниться…», де змальована вкрай ідилічна картина українського життя. Тут і біленька хаточка під горою між вербами та над водою, і щасливий сивий дідусь, який біля хатини бавить своє маленьке хороше та кучеряве внуча, тут і весела щаслива мати, яка годує своє дитятко і несе його в хату спати. Лагідний вечір, крізь верби сяє надвечірнє сонечко і тихо гасне… Апофеоз щастя, але про що в цей момент думає сивий дід: «Де ж те лихо? Печалі тії, вороги?» Українська душа без лиха і без ворогів аж ніяк не може, бо так генетично привчила її історична лиха доля.

А річ у тім, що російський молох просто довгий час не може обходитись без чиєїсь крові. От хто точно знає, що ніякого миру ніколи не повинно бути, хіба що можна від цього миру трішки відпочити, але не надовго. Ще до пуття не відвоювавши з упівцями в 1955 році, вже у 1956 році СРСР в крові топить Угорську революцію, а 1968 року Празьку Весну. Великі демократичні держави тільки пальчиком погрозили. 1979 року Росія ув’язується у криваву бійню в Афганістані, США ображено відмовилися брати участь в московській Олімпіаді 1980 року (демократичні країни не відмовилися від участі ані у Сочінській олімпіаді після нападу Росії на Грузію, ані у Пекінській після окупації Росією Криму і частини Донбасу). Після Афганістану – участь у збройних конфліктах в Придністров’ї і Абхазії на початку 1990-х, далі кривавий геноцид чеченського народу з сотнями тисяч жертв. Після цього декілька років ніби було відносно спокійно, і ось випала чудова нагода для російського вампіра знову похлебтати чиєїсь крові – Грузія-2008. Хто наступний? Тішили ми себе, що Росія надовго зав’язне на Кавказі і їй буде не до нас?

Сучасний російський письменник Сєрґєй Родін ще на початку 2000-х, фактично за двадцять років до повномасштабного вторгнення Росії не залишав Україні жодних шансів на мирне існування. Ось як він міркував: «Українська мрія» жалюгідна й примітивна: вишневий садок біля хати, солов’їний спів вечорами, забави і сміх безтурботних парубків і дівчат. Сите безпроблемне життя, філософія «хліба і видовищ» – ось межа українських жадань. Утім їм не судилося будь-коли здійснитися, бо південна Русь завжди була стратегічним коридором, через який століттями йшли озброєні полчища у найрізноманітніших напрямках, в усі сторони світу – туди й назад. Цей нескінченний рух визначається геополітичним розташуванням України, місцем безпосереднього зіткнення двох антагоністичних і непримиренних цивілізацій: католицького Заходу і православної Росії. Україна – це насправді передова лінія фронту у війні цих антиподів, яка триває вже тисячу років, у війні не на життя, а на смерть, і будь-які її спроби грати у цьому конфлікті якусь «самостійну роль» заздалегідь приречені. Або Малоросія як невід’ємна частина російського православного світу по цей бік, або як уніатська покатоличена Україна по той бік. І тоді вона бойовий плацдарм Заходу, гарматне м’ясо натівської воєнної машини, саме той її гвинтик, який не страшно й втратити, і який кидають на найнебезпечнішу ділянку, на неминучу загибель. Так що горезвісній «українській хаті» ніколи не доведеться бути «скраю».

Ну що тут заперечиш болотному «філософові»?.. А ми в 1990-х і 2000-х вважали такі передбачення маренням божевільного, бо в нас, замість посилення обороноздатності України, було багато інших важливіших справ: порізати ядерне озброєння на брухт, а що не знищили, то все те віддати Росії, або продати, як продали в період між двома Майданами 832 танки, 232 вертольоти, 202 літаки, 714 БМП і БТР, боєприпасів на пів мільярда гривень та багато чого іншого.

А ще конче треба було поділити багатство України між кучмівськими олігархами і їхніми послідовниками, вкрасти все можливе й неможливе у ході підготовки до Євро-2012, потім насадити мільярд дерев, а в останній рік перед повномасштабним вторгненням витратити 132 мільярди гривень на будівництво доріг.

До речі на будівництво фортифікаційних укріплень на Донбасі з 2014 року витратили 800 мільйонів (у 165 разів менше, аніж за один рік на дороги!), і вже десять років кацапи не можуть взяти Авдіївки. А якщо б усі ці 132 мільярди витратили на фортифікації уздовж усього кордону з Кацапією? А навіщо було це робити, ніхто ж не нападе…

Провідний путінський ідеолог Алєксандр Дугін теж років із двадцять тому розмірковував: «Існує прикре упередження, начебто мир в усіх випадках кращий від війни… Тьма народів і народців, культур і культів кинули нам, росіянам, смертельний виклик. Захід як цивілізація відмовляє нам у праві бути іншою, відмінною від нього цивілізацією – і це вже війна. Наші колишні брати по єдиній державі відмовляють нам у тому, щоби поважати нашу силу і наш масштаб – це теж війна. Західні сусіди, заохочені атлантичною могутністю, загрозливо потрясають нам миршавими рудими кулачками – і це теж війна… І війна не змусить на себе чекати. Вона визначена наперед. Вряди-годи тай потягне свіжою кров’ю пронизливий вітер, безпомилково вгадуваний тими, хто найвищою мірою налаштований воювати…»

Тобто все давно вже було визначено наперед… «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Чи не від того наша воля була така недолуга, така квола, така ефемерна, що ми її, як заповідав Великий Кобзар, не окропили ворожою кров’ю 1991 року? Воля дісталася нам без крові, як манна з небес, ябко просто впало до писка. Але ж до того стільки крові пролилося: «огненне море», таке велике, що в ньому «утопить всіх імператорів би стало з дітьми і внуками». Невже цього було не досить? Невже потрібна кров тепер, знову кров, аби освятити нашу омріяну віками волю? Росія дає нам на це реальний шанс. Недарма нобелівський лауреат Йосиф Бродський пророкував: «Час покаже кузькіну мать, руїни, кістку посмертної радості з присмаком України».

Якщо відійти від емоційних оцінок, які подекуди таки змальовують доволі точну картину реальності, Україні й українцям нарешті назавжди треба собі затямити, що війна для нас – це радше норма, аніж відхилення від неї. І як у сиву давнину наші предки виходили в поле орати чи жати з луками, стрілами й сокирами, бо знали, що нападу ворогів можна очікувати щохвилини, так і сьогодні, а особливо в подальшому обороноздатність держави має бути незаперечним пріоритетом, якщо ми хочемо на своїй, Богом даній землі, жити, творити, кохати… Усвідомити війну як норму, аби захистити мирне життя – ось найголовніше завдання України, яку Бог розташував на тектонічному геополітичному розламі, або, як сказано в «Декалозі українського націоналіста»: «на грані двох світів творити нове життя».