Абсолютне зло у рафінованому вигляді

Абсолютне зло у рафінованому вигляді, втіленням якого у XXI столітті стала путінська Росія, нагадує нам, що нічого нового під сонцем немає, і що це XXI століття за своєю нелюдською жорстокістю від, скажімо, XIII чи XVI, чи якогось іншого століття «темного середньовіччя» не відрізняється нічим, тому волання на кшталт: «А йой, а як же таке могло статися у XXI столітті!?» цілковито безпідставні. Абсолютне зло – категорія, яка сміливо крокує через усі хронологічні і географічні кордони, наповнюючи невимовним жахом мільйони людських сердець.

Це екзистенційна неминучість, яка закликає усіх притомних людей світу чимдуж боротися проти неї, і власне усвідомлення цієї неминучості і цієї боротьби дає надію на перемогу добра над злом, бодай на цьому історичному етапі, до появи нового прояву абсолютного зла, бо, як бачимо, гасло «Ніколи знову!» у нашому грішному світі не спрацьовує. Європа і цілий світ, здається, починає усвідомлювати сучасне абсолютне зло, але надзвичайно цікавим є питання, наскільки це абсолютне зло усвідомлюється саме собою.

Геніальний австрійський філософ Отто Вайнінґер у віці 23-х років наклав на себе руки (1903), утім його головна праця «Стать і характер» (на жаль, досі немає українського перекладу) вже понад сто років є однією з найбільш читаних філософських праць у світі. Ніхто, окрім нього, не окреслив настільки глибоко таких філософських понять, як чоловічість і жіночість.

Ці риси ми сміливо можемо приписати окремим народам і державам, зокрема доволі феміністично впродовж своєї історії виглядає Україна, і обманута й покинута підступним москалем Шевченкова Катерина може служити типовим підтвердженням ідеї феміністичності України. Утім, не будемо заперечувати жіночності України загалом, бо ця жіночність одвічна, глибока, всеосяжна, ніжна, це жіночність рідної землі, матері, дружини, коханої, донечки, це та жіночність України, за яку сьогодні гинуть українські герої, і яку вони неодмінно відборонять і захистять. Однак зараз тут мова піде про кардинально іншу феміністичність, яку так геніально окреслив Отто Вайнінґер.

Класична жінка у Вайнінґера не лише далеко не ангел, а просто таки якась моральна потвора. Батько наукової мізогінії, або простіше кобітофобства (женоненависництва), з яким, звісно, багатьом притомним чоловікам, як і жінкам, погодитися доволі важко, все ж якимось неймовірним чином відобразив наче у дзеркалі, ну буквально один до одного вгадав сучасну Росію, просто не виходиш із дива, яка це точнісінька копія цієї огидної країни-агресорки.

Отож, класична, абсолютна вайнінґерівська жінка «низька і аморальна… Вона не відчуває за собою жодної провини, навіть тоді, коли скоює найогидніші злочини. В той час, коли злочинець мовчки вислуховує всі пункти звинувачення, жінка може щиро дивуватися й обурюватися, їй видається напрочуд дивним, що піддають сумніву її право чинити так або інакше. Ніколи не піддаючи себе судові своєї совісті, вона завжди свято переконана у своєму «праві»… вона завжди неодмінно впевнена, що її обвинувач керується лише лихими намірами, і ніхто у світі не зможе її переконати в тому, що вона скоїла щось погане».

У цій короткій характеристиці – уся глибинна сутність Росії як держави, і дарма тут наводити сотні прикладів на сотнях, чи навіть тисячах сторінок, які підтверджують цю сутність. Патологічний злочинець, скоюючи найстрашніші злочини, свято переконаний, що нічого поганого не коїть, а, з його точки зору, робить все абсолютно правильно, логічно і законно. Тому будь-які умовляння і напучування, заламування рук і волання усього світу в бік Росії на кшталт: «Подивіться, що ж ви накоїли, ось незаперечні докази ваших жахливих злочинів!» – абсолютно непродуктивна, безперспективна, жалюгідна і зовсім нікому непотрібна справа.

Викривати їх для світу конче потрібно, але волати про її власні злочини до Росії і росіян – це зовсім дурного робота, не варта навіть жодного рядка чи жодного слова, набраного на клавіатурі комп’ютера. І напрочуд карикатурно у цьому світлі виглядає найбільш антиросійськи налаштований серед усіх лідерів західного світу британський прем’єр Борис Джонсон, коли волає до росіян: «Ваш президент знає: якби ви бачили, що діється, ви б не підтримували його війну». Оця воістину дитяча наївність західного світу говорить лише про незнання того, що таке абсолютне зло і його прояви.

Бо ніколи ніхто й ніщо не переконає Росію і більшість росіян у тому, що вбивство ні в чому не повинних мирних людей, катування, розстріли, зґвалтування неповнолітніх дівчат, дітей, або ще тисячі інших подібних злочинів – це щось погане, а знамените каяття героя роману Достоєвського «Злочин і кара» Родіона Раскольникова на колінах і цілування святої землі, як символ покаяння Росії за всі її злочини, зараз виглядає навіть зовсім смішно, бо нині нема дурних, і перевелися в Росії усі ці можливі Раскольникови. Сучасна Росія тупо не усвідомлює своїх злочинів, і ніколи їх не усвідомить.

Але на мить уявімо собі таку фантастичну картину. Якимось неймовірним чином раптом у росіян на всі ці злочини відкрилися очі, і правда до них таки достукалась. Їм достеменно доведено, що їх усіх двадцять два роки дурили, що жодних нацистів в Україні нема, що там не було жодних переслідувань російськомовних, що Україна Росії нічим не загрожувала, що Росія напала на Україну просто тому, що хотіла її захопити і вбивати її громадян, що звірячі, нелюдські злочини, що волають до неба, скоєні у Бучі та в багатьох інших містах і селах України скоєні власне їхніми співгромадянами, що сотні сплюндрованих трупів невинних людей і дітей, виколоті очі і відрізані органи – це їхня робота.

Як на це відреагувала би більшість росіян? Можливо, на їхніх очах з’явилися б сльози співчуття, вони б відчули страшний сором за своїх співвітчизників і за самих себе, які усій цій брехні свого телевізора вірили й потурали, а далі вони пішли б до своїх храмів каятися?.. А як же, аж сто разів! Лишень попрасують шнурівки на лаптях і ламануться у храм Васілія Блаженного замолювати гріхи. Жодного сумніву немає, що насправді усвідомивши усю цю надзвичайно гірку для них правду (!), вони б сказали приблизно таке: «Тим більше цих усіх хохлів треба знищувати, а їхніх дітей ґвалтувати!» Чи притомні люди хоч на мить сумніваються у такому вердикті прозрілих росіян?

Як абсолютне зло втілюється у свідомості мільйонів і мільйонів людей, які стають вже не людьми, а нелюдами, тобто втіленням цього абсолютного зла? Уже набридло наводити дуже обґрунтовані русофобські ідеї, ні, не якихось там «піндосів», а самих росіян, наймудріших росіян – буніних, горьких, салтикових-щедріних (ім’я їм легіон) про те, що цей народ у своїй переважній більшості генетично упосліджений. Уже віками склалося і сталося так, що у більшості цього народу повністю атрофований ген, який відповідає за мораль. Як можна схвалювати грабежі, вбивства і зґвалтування невинних людей? А дуже просто. Росіянинові недоступне бачення абсолютного зла, бо він власне сам є цим абсолютним злом, недоступне бачення цього абсолютного зла, як сліпому від народження недоступне бачення кольорів, про що дуже дохідливо свідчить ось ця стара філософська байка.

Одного разу сліпому захотілося довідатися, що ж це таке білий колір. І от йому це пробує пояснити його друг: «Ну, розумієш, білий колір, він такий білий, як сніг» – «Що, такий холодний, як сніг?» – «Та ні, ти не зрозумів, ну, такий білий, як молоко» – «Що, такий мокрий, як молоко?» – «Та знову ти не розумієш, такий білий, як папір» – «Що, він так шурхотить, як папір?» – «Та, ні, він такий білий, як заєць» – «Що, такий пухнастий, як заєць?» – «Знову не розумієш, такий білий, як пісок» – «Що, такий сипучий, як пісок?..»

Росія ніколи не зрозуміє, що таке білий колір, бо вона сліпа, ось чому геніальний Отто Вайнінґер резюмує: «Вона не відчуває за собою жодної провини, навіть тоді, коли скоює найогидніші злочини… і ніхто у світі не зможе її переконати в тому, що вона скоїла щось погане». Аби Росії усвідомити абсолютне зло, треба заперечити саму себе, «убить русского в себе» (був такий пропагандистський фільм), а це просто самознищення, на яке Росія свідомо ніколи не піде. Знищити саму себе? Ну це вже занадто!

Ось тому треба затямити, що на цю країну і абсолютну більшість її громадян впливають зовсім інші аргументи, а не напучування, а саме: військова потуга України й непохитна, злагоджена воля усього цивілізованого світу так відповісти Росії на її страшні злочини, аби їй мало не здалося, а усі наявні й майбутні звинувачення проти Росії конче варто ретельно зібрати до найдрібніших деталей і приберегти для судових процесів у Гаазі, які колись неодмінно відбудуться.

Наступна риса класичної вайнінґерівської жінки – це її природжена клептоманія, вона вважає, що «все, що їй сподобалося, вона може присвоїти собі». «Її власні речі і чужі речі – це для неї одне й те ж», переконує нас Отто Вайнінґер. Клептоманка, схоплена на гарячому, наївно виправдовується тим, що «за її припущенням, це все повинно належати їй». Вони кажуть, що Україна – їхня земля. «Бачиш, що все то те таки й було наше, тільки ми наймали татарам на пашу, і полякам…» (Тарас Шевченко). Ти їм плюй межи очі, а вони кажуть – дощ іде. Міжнародне право для Росії зовсім не аргумент, аргумент те, що це колись належало Росії, і внаслідок дій Леніна і «подарков от русского народа» від неї відійшло.

Утім, треба пам’ятати, що клептоманка краде лише те, що погано лежить, і ніколи не випустить можливості щось вкрасти, коли відчуває свою безкарність, а якщо знає, що десь їй добряче дадуть по руках, туди не полізе. Здається, це Борис Нємцов вперше сказав, що Путін зупиниться лише там, де його зупинять, і це має бути наріжним каменем дій України щодо Росії. Зупинили вже на Київщині, Житомирщині, Сіверщині – дасть Бог, зупинимо й на інших напрямках.

А ось, власне, найцікавіша думка Отто Вайнінґера про абсолютну жінку: «вона за своєю природою безмежна, ніщо суттєве не відділяє її від того, що її оточує, від природи і людей». Під безмежністю жінки треба розуміти те, що між нею і всіма навколишніми речами немає різкої грані, тому Вайнінґер вважає, що завдяки цьому вона позбавлена особистості і загалом власного «я». Однак, позбавлена своєї особистості, абсолютна жінка «одночасно виявляє зазіхання на усіх чоловіків світу».

Напевно, не буде великим відкриттям, якщо ми вважатимемо, що такі риси, як розпливчастість, аморфність, всепоглинання, які Вайнінґер приписує своїй абсолютній жінці, більш характерні для Сходу, а чіткі, різкі грані, виразне, рельєфне розмежування – більш характерне для Заходу, тому ми можемо назвати Схід жіночним, а Захід – чоловічим, і водночас назвати цей жіночний Схід архаїчним, а чоловічий Захід модерним. Чіткі межі творять чітку ідентичність, розмиті межі не творять однозначної ідентичності. Тому архаїзм Сходу полягає у колективному, модерність Заходу в індивідуальному. Найкоротший і найпоказовіший приклад аморфності і нерозмежованості Сходу – це теорія російського комунізму зі спільним житлом, спільним майном і навіть спільними жінками, що у перші роки після Жовтневого перевороту намагалися втілити в життя оті самі комуністичні теоретики.

Не розуміння, не усвідомлення поняття межі, кордону, розмежування, ігнорування усіх можливих «червоних ліній» – ось квінтесенція російського менталітету. І це насамперед виявляється у неповазі до особистості, навіть і на побутовому рівні. Ті, хто довго жив у Росії, звертав увагу на те, що там звична справа безцеремонно лізти комусь в душу, повчати, напоумлювати, вимагати робити так чи інакше, зрештою, плювати у людську душу. Напрочуд точно окреслив це у своїй поезій Тарас Шевченко: «щоб та печаль не перлася, як той москаль, в самотню душу».

Якщо ми вважатимемо, що знаменита відповідь Путіна хлопчикові: «Кордони Росії не закінчуються ніде» – дотепний жарт, то ми точно помилимось. Це цілком осмислене, реальне усвідомлення того, що можна «пертися, як той москаль» туди, де тобі не дадуть належного спротиву. Розростання, розповзання Росії туди, де лишень можна безкарно вбити, пограбувати, загарбати чужі землі – це її вічна місія і вічна карма. Як написав в останньому кремлівському темникові теоретик «російської весни» Владислав Сурков: «невпинне прагнення за власні межі… постійне розширення для Росії – не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття».

Тобто – існувати чи не існувати, бути чи не бути – ось у чому сутність, не виходити за власні межі – це для Росії смерть. Сурков красиво резюмує: «Росія розширюватиметься не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому, що це фізика». Відкидати принципи моралі, поняття добра і зла, і звалювати все на «фізику» – звична практика Росії. Ну що, комусь вдавалося перемогти закони фізики? Отож бо й воно…

Оця геополітична булімія Росії – невпинне поглинання нових і нових територій (хтось підрахував, що від 1383 до 1917 року Росія щоденно (!) збільшувалася на територію, рівну території міста Львова) – не що інше, як екстенсивна геополітика, напрочуд схожа на архаїчне екстенсивне ведення рільництва, коли через дрімучу відсталість і нерозвинутість агротехнологій доводилося використовувати все нові й нові неорані ділянки землі, замість того, щоб угноювати старі. Оце і є «закони фізики» за Сурковим – замість того, щоб на багатющій на природні ресурси території у 28 разів більшій, аніж територія України, де при розумному освоєнні і за наявності в народу рук і голови, могли б жити і процвітати принаймні 2 мільярди людей, треба захоплювати нові й нові території, причому не для того, аби їх освоювати, а щоби сплюндрувати й знищити, бо ось де справжня, сокровенна мета Росії.

Абсолютна жінка Отто Вайнінґера «за своєю природою безмежна, ніщо суттєве не відділяє її від того, що її оточує…» Ця жінка претендує на всіх чоловіків світу, Росія також теоретично претендує на весь світ. Сучасна російсько-українська війна – це перевірка України на її державність і саму ідентичність, а також і на вошивість Західної цивілізації, а чи зможе та ефективно протидіяти оцьому величезному, гидотному, одутлому, безнадійно хворому геополітичному тілу, яке, конаючи, хоче якомога далі просунути свої отруйні ракові метастази, аби забрати зі собою в могилу якомога більше територій і життів людей планети Земля. Україна героїчно чинить цьому спротив, сподіваємось, що і прозрілий Захід у цьому не відставатиме.