Російський серіал революціонізує розуміння насильства

Кожна культура має такі «Банди Нью-Йорка», на які вона заслуговує. Фільм Мартіна Скорсезе 2002 року зображує реалії району Файв-Пойнтс у Нью-Йорку XIX століття, де злочинні угруповання американських корінних мешканців та мігрантів зі Старого світу ведуть смертельну боротьбу за домінування. Це епічна історія про родинні зв'язки і дружбу, любов і помсту. Гігантський розмах реалізації та майстерна гра Леонардо Ді Капріо, Камерон Діаз і Деніела Дей-Льюїса забезпечили фільму комерційний успіх і місце в історії американського кінематографу.

У 2023 році, майже через два роки після початку відкритої агресії проти України, в Росії відбулася прем'єра серіалу «Слово пацана. Кров на асфальті» режисера Жори Крижовнікова та продюсера Федора Бондарчука. Досі режисер був відомий радше легкими комедіями в стилі «Похмілля у Вегасі» чи польських «Листів до М.». Бондарчук, однак, входить до вищої ліги російського кінематографу. Він син радянського режисера та актриси, зняв такі відомі хіти, як «9 рота» та «Сталінград», продюсував десятки фільмів та серіалів. Він також є членом політради партії «Єдина Росія» і підтримав війну Путіна після нападу на Україну у 2022 році.

Серіал «Слово про пакт» миттєво став феноменом у Росії. Одразу після виходу на стримінгових платформах він випередив за популярністю такі серіали, як «Клан Сопрано», «Офіс» та «Друзі», а глядацькі та критичні оцінки були більш ніж захопленими. Чим же пояснюється така приголомшлива популярність серіалу і чому він ідеально вписується в часи воєнного путінізму?

Дія серіалу «Слово пацана» відбувається в Казані наприкінці 1980-х років і розповідає про двох 14-річних підлітків, які долучилися до сусідського злочинного угруповання, що бореться за вплив з іншими угрупованнями, тобто «ділить асфальт» на вулицях столиці економічно депресивного Татарстану. У двох словах історія виглядає так: один друг знайомить іншого з кримінальним світом, і разом вони потрапляють у вир вуличного беззаконня та насильства. Старший брат одного з них щойно повернувся з війни в Афганістані. Він має авторитет у злочинному світі та досвід убивств. З його приїздом рівень агресії зростає, насильство стає більш нерозбірливим, бійки – видовищнішими, а трагедія – гострішою. У цьому бандитському світі не діє верховенство права, яке й так до кінця 1980-х було дискредитованим і нефункціональним. Там найважливішим є неписаний кодекс, заснований на бандитській честі та даному слові – саме «слові пацана». Молодіжні банди Татарстану – історичний факт, який соціологи називають «казанським феноменом».

В основу сценарію серіалу лягла документальна книга Роберта Гараєва «Слово пацана. Кримінальний Татарстан 1970–2010» (2022). Автор, який сам належав до молодіжного угруповання, описує еволюцію субкультури, що стала частиною ландшафту Росії та одним із визначальних чинників її сучасного устрою. Для польського вуха слово «пацан» звучить несерйозно, оскільки стосується когось нерозумного, кого просто називають дебілом або ідіотом. У російській мові все навпаки, звідси і складність перекладу значення слова «пацан» на польську мову. Адже в оригіналі це слово з'явилося на початку ХХ століття, ймовірно, десь на українському узбережжі Чорного моря, і означало молодого бандита. У сучасній російській мові його значення і вживання розширилися, і воно може означати «приятель», «земляк» або «братан», тобто свою людину, не обов'язково в контексті належності до однієї субкультурної групи. Однак у серіалі слово «пацан» має суто бандитське значення. Воно позначає того, хто не є «чушпаном», тобто ботаном, і є членом певної групи – або, як її називають у серіалі, «контори».

Залишаючи осторонь лінгвістичні меандри бандитського соціолекту, важливо підкреслити значення цієї субкультури для сучасної Росії. Сьогоднішні травматичні спогади про 1990-ті роки як час економічного занепаду і бідності, розпаду державних інститутів і неконтрольованого насильства – це не що інше, як пам'ять про час, коли бандитська субкультура стала мейнстримом у Росії. У той час традиційне право перестало застосовуватися в політиці, економіці та судах і було замінено «понятієм» – неписаним кодексом, взятим з кримінального світу, в якому місце параграфів займає «слово пацана». Виникає логічне запитання: якщо серіал викликає травматичні спогади про недавню історію Росії, чому він викликає такий масовий інтерес у російських глядачів?

Щоб уявити собі масштаб медіа-шаленства навколо серіалу, достатньо сказати, що про нього писали всі поважні російські ЗМІ. На YouTube і Telegram можна було годинами переглядати відео з коментарями про феномен «Слова пацана». Несподівано сирувате радянське диско 1980-х стало найбільш прослуховуваною музикою на стримінгових платформах не тільки в Росії, але й в інших країнах, де використовується російська мова. Громадськість швидко розділилася на тих, хто вважає картину Крижовнікова кінематографічним шедевром, принаймні на рівні з «Братом», і тих, хто критикує серіал за романтизацію насильства. Одні кажуть, що це нова класика, а виконавець головної ролі Вови «Адідаса» Суворова – новий Сергій Бодров-молодший, такий собі російський Богуслав Лінда. Інші критикують постановку за монотонний конгломерат бойових сцен, показаних з різних ракурсів і пересипаних повторюваними примітивними піснями.

Коли «Слово пацана», серіал, знятий на державні кошти і створений путінським апаратником, почали критикувати з консервативного флангу, він перетворився на типову російську галіматью. Низка відомих політиків та громадських активістів звинуватили серіал у реальних актах насильства, які, як вони стверджували, були натхненні сценами з серіалу. Найгучнішим є нещодавній випадок з Іркутська, коли група неповнолітніх вбила хлопця на автобусній зупинці нібито за те, що він був не з їхнього району. Критики одразу ж забили на сполох, що це повернення до «поділу асфальту» 1990-х років, і на асфальті справді почала литися кров. Центральна влада, здавалося, применшувала подібні ситуації, чого не можна було сказати про локальні середовища, особливо в Татарстані. Влада цієї республіки відмовлялася дозволяти знімати сцени в себе, а після прем'єри навіть розглядала можливість заборонити серіал, наголошуючи, що стереотип Казані як колиски злочинності – це минуле, до якого вони не хочуть повертатися.

Страх повернення минулого перетворився в Татарстані на своєрідну параною. Через кілька днів після прем'єри першої серії в казанському парку Леніна зібралася група підлітків. Молодь розділилася на дві групи, які розпочали між собою боротьбу у сніжки. Після закінчення гри учасники розійшлися, ніхто не постраждав. Коли відео снігової битви поширилося в інтернеті, його одразу ж інтерпретували як повернення до «ділення асфальту». Реакція влади не змусила себе довго чекати. У найкоротші терміни були встановлені особи учасників, всіх допитали, зняли відбитки пальців, викликали батьків і вчителів у поліцію. Листування в месенджерах кожного з них було ретельно вивчено. Було зроблено висновок, що весь інцидент не має ознак навмисного кримінального злочину. Молодих людей відпустили додому.

Несподівано «Слово пацана» починає слугувати в Росії своєрідним інтерпретаційним прийомом і водночас алібі для влади: не масовізація воєнного досвіду громадян і не прогресуюча мілітаризація соціальної реальності відповідальні за експоненціальне зростання агресії в Росії, а інтернет (загалом) і цей серіал (зокрема). Перші рецензії на «Слово пацана» відзначали високий рівень акторської гри та виробництва серіалу. Критики засуджували детальне відтворення реальності пізнього Радянського Союзу. Здавалося, все вказувало на те, що за успіхом серіалу стояли настрої глядачів, пов'язані з минулими часами. Однак згодом стало очевидно, що ситуації, подібні до татарстанської снігової битви, доводять популярність серіалу не тільки серед громадян, які пам'ятають падіння комунізму чи перехідний період. Покоління, виховані за часів путінізму, божеволіють від музики своїх дідусів і бабусь або від ретро-бандитів та їхньої субкультури.

Дивлячись на виробничу сторону серіалу, західний глядач може не зрозуміти захоплення деяких російських критиків. Як я вже згадував, влада Татарстану – однієї з найрозвиненіших федеральних республік – не дала дозволу знімати в себе, тож режисери перенесли знімальний майданчик до Ярославля. Ті, хто знайомий з реаліями блочного житла в російській провінції, знають, що декораторам не довелося докладати особливих зусиль, щоб перенести глядача в 1980-ті роки в Радянському Союзі. Часто достатньо розмістити камеру між хрущовками і просто знімати. Це означає, що серіал заманює глядача чимось зовсім іншим.

Поширеним закидом критиків та ультраконсерваторів проти «Слова пацана» є романтизація насильства. Дійсно, час від часу у фільмі з'являються сцени або індивідуальних бійок, або масових зіткнень, де застосування грубої сили вирішує, хто правий.

На мою думку, «Слово пацана» путінської Росії не романтизує насильство. Радше, він показує реальність такою, якою вона є сьогодні, адже було б істиною сказати, що фільм більше говорить про часи, в які він був знятий, а не про часи, які він показує. Саме тому перверзія насильства і жорстокості, показані реалістично і без пропагандистських штампів, приваблюють російських глядачів перед екраном телевізора. Інакше кажучи, світ, у якому панує закон зони, – це світ сьогоднішньої Росії, а глядачі, які дивляться серіал, дивляться на себе.

З виходом наступних серій серіалу та зростанням хвилі інтересу до його феномену подібні інтерпретації почали з'являтися і в російському медіапросторі, що не могло залишитись поза увагою Кремля. На початку грудня творці серіалу оголосили, що вирішили змінити вже змонтовану фінальну серію і поспішили до Ярославля на додаткові зйомки. Подейкують, що кінцівка серіалу була повністю змінена, щоб загальний тон постановки відповідав офіційному наративу путінської Росії – як притулку традиційних цінностей, стабільності та щастя. Прем'єра була відкладена, тож результат ми, ймовірно, дізнаємося вже в новому році. Дивує запізніла рефлексія більшості критиків і публіцистів, а також влади, яка не відразу розпізнала небезпечні конотації серіалу з путінською реальністю і вирішила піддати його цензурі лише у фіналі, адже, зрештою, що таке путінізм, було зрозуміло задовго до 24 лютого 2022 року.

Відомий російський інтелектуал Михайло Епштейн у 2017 році опублікував у «Новой газете» текст під назвою «Гоп-політика, гоп-журналістика, гоп-релігія. Про те, як покидьки (гопота) опановують державу». Тут ми знову стикаємося зі складністю перекладу слова «гопота». «Гоп» – це польське hop, слово, що означає стрибок, але також і удар. У російському сленгу є термін «гоп-стоп» – вуличний грабіж, здійснений раптово. Звідси термін «гопник» – на позначення міського хулігана, дрібного злодія, споріднений з польським dresiarz. Епштейн стверджує, що з 2012 року, тобто з моменту повернення Путіна на посаду президента, в Росії розвивається нова система, фактично політичний і соціальний стиль, який найкраще описується словом «гоп». Отже, маємо справу з гоп-політикою, гоп-дипломатією, гоп-журналістикою, гоп-релігією, гопартизмом та цілою низкою інших гопів. Приклади цього можна побачити всюди: крадіжка Криму всупереч міжнародному праву, Лавров на конференції в Саудівській Аравії, який хрипить у мікрофон: «Дебіли, б.», журналісти, які закликають до застосування ядерної зброї, патріарх, який заохочує вбивство, комедійний блокбастер, в якому ґвалтують непритомну жінку. Ці прояви гопотизму в Росії мають один корінь, і цей корінь, на думку Епштейна, – ненависть до всього культурного, пристойного; це захоплення приниженням, страхом і неконтрольованим потягом до безпричинної агресії. Як він пише, модус операнді гопоти – зрадити, обдурити, продати, загарбати. Ось чому «Слово пацана. Кров на асфальті» так резонує зі сучасною російською дійсністю. Правила, що керують зображеним світом і реальним, однакові, і головна їхня особливість – відсутність правил. Найяскравіше це висловив сам Путін на одній з конференцій, коли заявив, що Росія не дозволить західним країнам перетинати червоні лінії в міжнародній політиці, розташування яких вона визначатиме сама.

Це перманентне малювання червоних, неперехідних ліній є, на мій погляд, мірилом тоталітаризму влади. Нинішня влада так само прагне накреслити нові кордони на політичній карті світу – ціною сотень тисяч життів – як і створити нові сценарії для популярних телесеріалів. В умовах тоталітарної параної кожен аспект реальності може сприйматися диктатором як загроза.

У кожній культурі є свої «Банди Нью-Йорка». Американський критик Ентоні Скотт у своїй рецензії на фільм Скорсезе для New York Times писав, що режисер не лише реконструює деталі старого життя Нью-Йорка ХІХ століття, але й вибудовує наратив соціальних змін, які призвели до відмови від примітивних законів, основаних на насильстві та корупції. Так виникла сучасна американська держава, яка дотримується букви закону. Серіал «Слово пацана. Кров на асфальті» – це зовсім інша історія. Масове захоплення російської публіки зображеним там насильством і поспішне переписування кінцівки означають, що серіал як явище став документом не Радянського Союзу, який розпався, а епохи пізнього путінізму. Спільним для обох часових контекстів є передчуття катастрофи, що насувається.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Rosyjski serial rewolucjonizuje rozumienie przemocy