27-й пішов…
IQ

27-й пішов…

Чому ми всі винні перед Україною?

Євген Гулюк, 20 вересня 2017 3206 0

Україні 26… Це вже більше, аніж чверть століття, і це чудова нагода подумати, що вдалося втілити, а що – не зовсім. Традиційно, такі рефлексії роблять з політичним підтекстом – типу хтось десь продав, або ж хтось десь не допрацював, але хотілося б і чогось іншого – саморефлексії. Її, мабуть, і хотілося б найбільше – аби кожен дав звіт. Перш за все перед самим собою і власною совістю, адже це єдиний шлях щось реально змінити. Не треба стрибати вище голови і робити неможливе. Достатньо хоча б кожного дня намагатись вести свою маленьку, але таку важливу «війну». Зміни відбуваються не тільки у владних кабінетах, але й на рівні кожного з нас – на рівні прожитого дня і на рівні проробленої дії. Це треба усвідомити й у своїх рефлексіях говорити також про власну відповідальність. Не минає і дня, аби ми не чули, що хтось щось робить не так. Однак ніде і ніколи не бачимо визнання, що самі помилились (помилялись), або не допрацювали.

Ідучи вулицею Княгині Ольги у Львові, можна натрапити на одну коротку, але змістовну фразу: «Твої діти хочуть кращого майбутнього». На перший погляд – звичайний вислів. З іншого боку, у ньому – усі 26 років нашої незалежності. Ця фраза є тихим і анонімним закликом до світу, з яким ми не так часто спілкуємось – нашої совісті. Чому? Бо у нас усі президенти (від першого і до останнього) – погані; бо у нас усі депутати (кожен з 450 кожного зі скликань) – продажні; міністри є неефективними і некваліфікованими, а портфель їм до рук потрапив випадково; ректори і декани пристарілі, і взагалі, їх пора ногами вперед із кабінетів виносити; галузеві директори й начальники на підприємствах – неефективні (пиха і гордість заковтнули їхній професіоналізм – у кого такий взагалі був), а самих підприємств, як таких, немає; жахливі вчителі, далекі від педагогічних методів роботи і ліниві пофігістичні учні, батьки яких думають, що їхні чада унікальні; дороги, немов поле бою – розбиті; уся система – суцільно неефективна; невідповідні дитсадки; корумповані державні органи… Список елементів традиційної риторики українця можна продовжувати, але він і так може «позмагатись» із ампліфікацією з твору будь-якого барокового автора.

Аби не продовжувати цей список, започаткуємо інший. Не тому, що кожен другий текст містить подібні списки-переліки (У. Еко), а тому, що хтось же обирає цих «недолугих» президентів, а тоді самоусувається від власного вибору, від обов’язку стежити за політичним курсом обранця; кимось вибраними є і «продажні» парламентарі – їх також хтось приводить до мандата, не завжди вимагаючи по тому звітності за дії або бездіяльність; ректорів та деканів також не річка Ніл у кошику приносить і до вчених рад університетів також входять якісь люди; збори трудового колективу на фірмах і компаніях не складаються з одних лише керівників; хабарі викладачам не з неба падають, а хтось їх пропонує, катаючи «договірняки» з власною совістю; матеріали на будівництві не зникають за помахом чарівної палички; ніхто не завозить до нас іноземний десант порушників, аби ті переходили дорогу на червоне світло, крали харчі у маркетах, книги в книгарнях та бібліотеках, ухилялися від сплати податків тощо. Одним словом, усі ці мертві душі живуть десь поміж нас. Вони є нашими хорошими колегами або навіть найкращими друзями. На щастя, не є нами.

Усі 26 років незалежності не стихають розмови про продажність кожної влади (старої, нової, наступної), про її корисливі дії та про неї як інструмент насилля. Не без цього! І система не ідеальна – радше навпаки. Але не варто забувати й про інше. Тема співвідповідальності та співпричетності при цьому звучить вкрай не часто. Ми не зізнаємось собі, що одного дня «підписали» з владою договір, наймаючи її на роботу. Це ж важливий момент! Важливий, бо отим самовідреченням у нас переповнені всі ділянки життя, усі ті (чомусь завжди) «прокажені» життєві сфери, яких торкалась наша (чомусь завжди) «благословенна» рука. Замість того, аби намагатися щось змінити (кожен на своєму рівні), чутно тільки нарікання та (часто безпідставну) критику на всіх і вся. Складається враження, що довкола одні лише треноси та ляменти. Плачуть усі: комуністи і націоналісти, ліберали і консерватори, посадовці і прості люди. Ображено кожного. І образила, таке враження (з риторики), Україна. Але це не вони на неї, а вона на них ображатись повинна. Ніхто ж собі не пригадує, як будував свою кар’єру, яким було минуле, через що та в який спосіб пройшов (ну хіба лише позитив згадують) і чи дійсно гідний він того, аби його плачі вислуховували, аби впливати на чиюсь думку.

Звичайно, важко сидіти в селі N чи місті М на Заході України і впливати на політику президента Порошенка в Києві. Не можна також сидіти в селі N чи місті М на Сході України і впливати на політику того ж президента Порошенка у Києві. Але не про це йдеться, адже президент Порошенко не ходить до садочків і шкіл (ну хіба відкривати окремі), а чиновники з Кабміну не є нашими одногрупниками в університеті; «продажні» судді не працюють з нами пліч-о-пліч на фірмах чи в супермаркеті. Ці всі життєві сфери заповнюємо «не-ми» і «не-ми» формуємо їхній образ, наповнюємо життя змістом (або чекаємо, доки це хтось зробить за нас). То чи не повинні ми відчувати власної причетності та відповідальності за (принаймні) окремі речі? Можливо, ми зможемо рушити далі тільки тоді, коли відкинемо зі свого шляху ту колоду, яка зараз перебуває у нашому оці? Бо апріорі не можна закінчити школу і не мати абсолютно жодного стосунку до тих проблем і негараздів, які в ній присутні! Не можна віддати 5 років життя університету і відгороджуватися від «гріхів», які живуть у його стінах. Не можна працювати на роботі й не бути ніяк причетним до халтур, які з нею асоціюються.

Перебування протягом тривалого часу у середовищі робить нас його репрезентантами. Ми несемо цей бренд. Його перемоги – це і наші також, а його невдачі – знову ж є і нашими. Сьогоднішній час дає можливість широти дій. Можна критично висловлюватись, можна міняти школу, вуз, роботу, якщо щось не влаштовує. Ніхто нас не тримає і не зобов’язує, якщо ми самі під цим не підпишемось. З іншого боку, тривале перебування у структурі і мовчанка свідчать про згоду з внутрішніми правилами гри або ж про слабкість. З цим важливо розібратись і переоцінити окремі зі своїх суджень, почати говорити також про власну вину в окремих «гріхах».

Але у нас чомусь прийнято тільки засуджувати невдачі й не боротись з ними (часто не визнавати їх, особливо власних). Ми раді сміятися з того, хто сидить на підпиляній гілці, і вказувати іншим на його недалекоглядність. Разом з тим, майже ніколи не визнаємо, що й самі на цій гілці сидимо. Якщо я 8 років вчився у школі, то її проблеми – це і мої проблеми; 5 років в університеті ніколи не залишаться безслідними (особливо, якщо я ще й входив до якихось партструктур чи студструктур); 3 роки праці на роботі «свідчать» про діалог між мною та адміністрацією цього закладу; членство у вченій раді факультету чи університету – це ознака, що всі проблеми та біди того факультету чи університету є апріорі і моїми. Бо чого інакше я там сиджу? Бо хто інший має їх вирішувати? Складається враження, на жаль, що цього сьогодні не розуміють.

Куди веде дорога самоусунення (при очевидній причетності), як не до пустоти? На такому місці нічого не збудуєш! Ніде не буде ефективним кадр, який надцять років працював у компанії, був у керівному складі, знав про очевидні порушення і міг про це аргументовано говорити, але мовчав і вдавав, що нічого не помічає (з різних причин). Після бою… ну Ви знаєте. Який сенс звільнятися з фірми, а потім усім розказувати, які вони там погані? Всі і так знають, що ти – частина цього «болота»! У такі моменти постає тільки одне питання: де наша етика відносин? Десь мала би бути! Наприклад, у футболі. Зверніть увагу, що після ганебної поразки команди її гравці публічно не звинувачують одне одного і не намагаються зіпхнути всю вину на іншого (чи на когось одного). Більше того, лідери команди чи тренер (відчуваючи сором за дії колективу, частиною якого є) інколи беруть вину за поразку на себе. При цьому футболісти часто взагалі відмовляються коментувати невдалі дії своїх колег або роблять це дуже стримано та максимально коректно. Ось вона, спортивна етика. Якщо я на полі, то автоматично винен у поразці. Неможливо, аби з 11 польових гравців 10 були винними, а один – ні. Подібне мислення – це рівень дитячого садочка. То що ж не так? Чому в суспільстві навпаки? Чому обплювати та згноїти – це тренд, а визнати власну вину – це ціхо? Бракує етики? Гідних лідерів? Сили волі? Принципів?

Абстрагуючись від цих роздумів, виникає враження, що ми не живемо в цій країні, не є частиною цього суспільства, не вчимося у школах, не ходимо до університетів і не працюємо на роботі. Всюди щось твориться, але воно десь там – не там, де ми. Ми чомусь боїмося означувати власні ідентичності (може, їх не існує?) та визнавати свою причетність до повсякдення. При цьому не завжди ловимо себе на думці, що в сучасному світі, за бажання, це і так можна дізнатись. Але питання насправді зовсім в іншому – куди ми будемо рухатись далі, якщо самі собі не можемо відповісти, ким ми були раніше або ким є зараз? Коли ми самі перед собою не визнаємо, що ця країна – це передусім ми самі і не все, звичайно, але щось таки та й залежить від нас. У давньогрецького історика Фукідіда полководець Нікій говорить одну важливу фразу: «…поліс – це люди, а не стіни і не пусті кораблі». Ми давньої історії не вчимо, тому і вислову цього не знаємо. Але дарма! Бо тішимось своїм «пустим кораблем» або фотографуємось біля «стін» ми куди більше, аніж втілюємо у життя принцип «поліс – це ми». «Стіни» та «пусті кораблі» критикуємо також частіше та вправніше, аніж власними зусиллями намагаємося творити отой «поліс».

То чи готові ми відповідати на серйозні запитання? Чи готові визнати недоліки та недопрацювання, відсутність сили волі та м’якотілість у власних діях? Чи готові говорити про відповідальність перед суспільством, частиною якого є, і країною, в якій живем? Самоусунення недостатньо. Оповідати, як колись голими руками левову пащу роздирав – тим більше: це нікому не цікаво. Розказувати знайомому, що хтось десь переходив дорогу на червоне – також. Розмови про погану владу і світову змову нічого не вирішують. Якщо влада справді дегенерує, суспільство гниє, сусід краде, а незнайомець кидає сміття повз урну, то це все дуже жахливо, але відбувається воно (напевне) у нас перед очима. Байдужість – не панацея, а самоусунення – не свята вода, умивання якою очищає. Клеймо бренду, під яким ми якось (волею-неволею) підписались – завжди буде з нами. Ми можемо мовчати, але кому треба, той буде знати, з якої ми країни, з якого середовища, якої школи, якого вишу, якої фірми…

Отже, що? Слабкість? Страх? Байдужість? Непослідовність? Що ми передаємо підростаючому поколінню на 27 році незалежності? Мабуть, усе разом узяте і ще й себе «чистого» та «стерильного», який умудряється таким залишатись у «поганій» державі, «інфантильному й безвідповідальному» суспільстві, з «гнилими» людьми і «наскрізь корумпованими» структурами. 27-й пішов… Якщо «діти» дійсно «хочуть кращого майбутнього», хотілося б, аби вони почали ставити питання усім без винятку дорослим, що ті зробили (або чого не змогли віддати) для України. Можливо, комусь і вистачить духу відповісти чесно, без самолюбства та гімнів самому собі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук