Казка про доброго царя
IQ

Казка про доброго царя

Нове амплуа Володимира Путіна

Сергій Шебеліст, 15 січня10880

Наближення президентських виборів у РФ, призначених на символічну дату 18 березня 2018 року, ознаменувалося позірною корекцією політичної риторики господаря Кремля. Що ближче день голосування, то більшу конструктивність і договороздатність намагається продемонструвати Володимир Путін, зокрема й в українському питанні.

Провісником цих змін стало розблокування процесу обміну полоненими, який уже давно не відбувався, але надавав бодай якогось сенсу засіданням Тристоронньої контактної групи в Мінську. Це дуже чутливе питання, на котрому Москва могла спекулювати, демонструючи нібито бездіяльність і безпорадність Києва. Натомість Росія, використовуючи свій авторитет, може впливати на ватажків ОРДЛО й повертати людей рідним і близьким.

Несподіваний розворот

Показово, що «добрий цар» дозрів до такого гуманізму у відповідній атмосфері, після відвідин Воскресенського Ново-Єрусалимського монастиря у товаристві глави РПЦ патріарха Кирила і представника України в мінській гуманітарній підгрупі Віктора Медведчука. Начебто саме з його, Медведчука, подачі Путін зглянувся і дав «добро» на звільнення заручників. Щось подібне вже відбувалося.

Нагадаємо, 2016 року президент РФ помилував Надію Савченко, засуджену до 22 років ув’язнення, після того, як про це його попросили родичі загиблих на Донбасі російських журналістів. І переконав їх у цьому Медведчук. Для російської аудиторії ця подія трактувалася і подавалася не як обмін Савченко на «іхтамнєтов» із ГРУ Єрофеєва й Александрова (в аеропорту їх зустрічали лише дружини і кілька журналістів офіційних медіа), а як жест доброї волі президента РФ на прохання лідера «Українського вибору».

Понад те, сприяючи звільненню заручників, у листопаді 2017 року Путін начебто провів прямі телефонні переговори з ватажками «ДНР» і «ЛНР». Знову ж таки, показово, що на офіційному сайті Кремля ці назви псевдореспублік вжиті без лапок або хоча б епітету «самопроголошені», як це практикували раніше. Зрештою, є більш обтічні терміни на кшталт «представники Донецька і Луганська» чи «представники ОРДЛО». Але того разу їх не використали, тим самим легітимізуючи терористичні анклави.

Хай там як, звільнення полонених наприкінці 2017 року відбулося, хоча й не за формулою «всіх на всіх». Це стало сигналом, що РФ, у принципі, готова домовлятися щодо Донбасу і загалом не проти введення туди міжнародного миротворчого контингенту ООН, звісно, на своїх умовах, на які не може погодитися Україна. Переговори про формат і мандат місії просуваються складно. Зустрічі спецпредставника Державного департаменту США Курта Волкера й радника президента РФ Владислав Суркова не дають видимих результатів. Москва відкинула 26 із 29 пропозицій Вашингтона, проте Сурков уважає, що три – все одно це краще, ніж нуль.

Постійний представник України в ООН Володимир Єльченко також не бачить підстав для зрушення у питанні миротворців: «Радбез справді був готовий починати роботу над мандатом миротворчої операції, але Росія відхилила практично всі важливі положення і повернулася до своєї ідеї про дивну операцію, де миротворці ООН охороняли б спостерігачів ОБСЄ».

За словами українського дипломата, Москва від самого початку не хотіла розгортання миротворчої місії на Донбасі. Її влаштовує або збереження нинішньої ситуації, або замороження конфлікту (така собі «придністровізація» з тією різницею, що «ПМР» не має кордону з РФ).

Власне, про замороження говорить – навіть із нотками якогось жалю – і сам Путін («ніхто в цьому не зацікавлений, у тому числі й Росія») та заводить улюблену пісню. «Щодо наших відносин з Україною в цілому – абсолютно ненормальна ситуація, коли замість конструктивного розвитку відносин між двома братніми країнами, які є фактично частинами одного й того ж народу, складається ситуація, котру ми спостерігаємо нині», – сказав нещодавно президент РФ, спілкуючись із головними редакторами російських ЗМІ. Фундаментом для відновлення стосунків є збільшення у 2017 році сукупного товарообігу між Україною та Росією на 28,6% (до 9,36 мільярдів доларів). Для порівняння: з ЄС – на 27,6% (до 29,28 мільярдів доларів).

Прикметно, що ці заяви пролунали на тлі оприлюднення результатів соціологічного опитування «Левада-центру». За його даними, 29% росіян вважають Україну ворогом РФ (США – 68%, ЄС – 14%, а терористів «ІДІЛ» – всього 5%). Ще раніше, у вересні 2017 року, нібито ліберальна радіостанція «Эхо Москвы», що належить «Газпрому», поставила своїй аудиторії провокаційне питання: «Зустріти представника якої національності в темну пору доби ви побоюєтесь?». І запропонувала три варіанти відповідей: українця, чеченця і важко відповісти. Певний час українці навіть лідирували в онлайн-опитуванні, набираючи 58% та зрештою «вдовольнилися» остаточними 29% проти 55% у чеченців. Непоганий результат як для братнього/одного народу.

Політика сигналів

Цікаво, що цифри «Эха Москвы» повністю збігаються з показниками «Левада-центру». Відповідні настрої соціолог цієї дослідницької організації Денис Волков пов’язує з інформаційним тлом.

«По телевізору весь час говорять про підступні замисли проти нашої країни, – пояснює Волков. – США перебувають у списку головних недругів Росії з кінця 1990-х, а Європа й Україна – після початку конфлікту через Крим, коли Захід (і США, і Європа) однозначно підтримав Україну. Сам конфлікт від самого початку сприймався не як російсько-український, а як між Росією і Заходом».

З іншого боку, Путін на словах хоче нормалізації відносин з Україною, котра, на його думку, настане після вирішення питання Донбасу і повної реалізації Мінських угод. Ба більше, ВВП великодушно запропонував Києву забрати з Криму кораблі, авіа- і бронетехніку («в плачевному стані») та спільно утилізувати боєприпаси, таким чином ніби підводячи риску під виходом України з півострова. Паралельно РФ розгортає там зенітно-ракетний комплекс С-400 для протиповітряної оборони від України.

Примирливі сигнали Путіна адресовані передовсім колективному Заходові, щоб продемонструвати, що він готовий до діалогу. Бачите, процес обміну заручниками розблокував, говорить про миротворців (так, на своїх умовах), апелює до виконання «Мінська», а хіба не до цього закликають Вашингтон, Берлін, Париж і Брюссель?

І ця зміна риторики знаходить відгук на Заході. От уже й нова міністерка закордонних справ Австрії Карін Кнайссль (Karin Kneissl) висловлює думку, що санкції проти РФ не спрацювали. А її німецький колега Зіґмар Ґабріель (Sigmar Gabriel) узагалі давно виступає за поетапне зняття торгівельно-економічних обмежень із Москви, аби заохотити її до виконання «Мінська». Не припиняються намагання росіян повернутися до Ради Європи, шантажуючи її несплатою мільйонних внесків. Президент Чехії Мілош Земан під час виступу в ПАРЄ запропонував Україні та РФ домовитися про компенсацію за анексію Криму, промінявши його на гроші, нафту й газ. Що характерно та цинічно, до цього закликає політик, народжений у Судетах під час нацистської окупації.

Послаблення тиску й нормалізація відносин із Заходом нині особливо потрібні РФ, адже її Резервний фонд спорожнів, а США ось-ось опублікує розлогий санкційний список компаній і персоналій, наближених до Путіна. Масштаб заходів безпрецедентний і законодавчо закріплений. Але не варто тішити себе ілюзіями, що таким чином Америка карає Росію за її агресію в Україні. У Вашингтона є для цього свої причини. Та в будь-якому разі послаблення Москви вигідне Києву: що менше в неї грошей на війну, то краще.

Прагнучи нормалізації відносин із Заходом, Кремль буде змушений іти на поступки – звільняти заручників (нехай під вибори чи мундіаль), припиняти обстріли, обговорювати мандат миротворців і, може, з часом статус Криму. При цьому незмінним бажанням РФ залишатиметься утримання України в зоні свого впливу дещо м’якшим політичним шляхом. І про це не варто забувати, слухаючи примирливі мантри агресора, який вирішив пограти в доброго царя.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук