Що чекає освіту, або Роль Табачника у реформуванні освіти

Ростислав Слав’юк, 7 лютого 2011103421

Очевидним є той факт, що освіта в Україні переживає не найкращі часи. Представники освіти говорять про застій та стагнацію. З огляду на це критика дій влади (читай Д. Табачника) викликає низку суперечливих думок.

Очевидним є той факт, що в освіту прийшли фахівці, які отримали знання (чи не отримали їх) у період її комерціалізації. Цей період характеризувався не лише запровадженням системи платного навчання, але й значним посиленням хабарництва та зниженням вимог до організації навчального процесу.

Втім повернемось до дій влади. Ставлення до особи міністра не потребує коментарів, однак чи всі плани влади є безглуздими (щоб не звинувачували у підтримці Табачника – прошу читати мої статті на блозі).

Проблема перша. В Україні створено таку кількість університетів та університетиків, що для їх обліку необхідно тримати армію чиновників. Корупція закладена уже в самій процедурі створення закладу. Відомі університети, які існують давно не потребують  ні особливих процедур, ні «проплат», тому що вони сформувались як цілі комплекси, хоча з низкою проблем. Новостворені інститути та університети часто виникли як результат «кмітливих дій» керівників без належного формування кадрового потенціалу, бібліотек, навчальних приміщень. Ціла низка навчальних закладів зайняла території покинутих адміністративних приміщень заводів та фабрик. При цьому підготовка здійснюється, як правило, за напрямом «Економіка і підприємництво» та «Право».  Частина навчальних закладів умудряється набирати студентів на перший курс більше, ніж передбачено ліцензією. Чим відрізняється навчання у приватних навчальних закладах від формування фінансових пірамід? Лише одним – в навчальних закладах видають документ державного зразка про безглуздо витрачені кошти.

Другою проблемою є «націоналізація» університетів. Освітяни пам’ятають, як розпочався цей процес. Якби наш Альма-матер – університет ім. Т. Шевченка не перейменували в національний, то ніхто можливо б не розпочав остогидлу «націоналізацію».   Однак, слід зауважити, що чиновникам від освіти вигідні будь-які «алізації», тому що це їхні доходи. У результаті, як гриби після дощу правдами і неправдами (скоріше друге) почали виникати національні університети. Чи змінилось щось на краще в національних університетах. Боюсь говорити, але змінилось у гіршу сторону.

Третя проблема. В Україні існувала чітка диференціація навчальних закладів за профілем підготовки майбутніх фахівців. З легкої руки (чи то пак жмені) чиновників в переважній більшості технічних, технологічних інститутів після зміни вивіски серед переліку спеціальностей почали переважати економічні. Більше того - політехнічні університети почали готувати податківців, митників, банкірів, юристів. Чисельність студентів значної кількості «націоналізованих» університетів почала переважати чисельність студентів в Оксфорді. При цьому значно погіршувалась керованість, матеріальна база, дисципліна праці, зростали хабарі.

Четверта проблема. Освіта з площини загально соціальної поступово перемістилась в псевдокомерційну з відповідними наслідками. В університетах почав щезати дух патріотизму, зрештою українства, гуманістичні ідеї з уст просвітників почали сприйматись, як хуторянство. Вища школа перестала бути осередком нового, осередком зародження ідей, осередком демократичних традицій.

П’ята проблема. За роки незалежності України значно девальвувались вчені ступені та наукові звання. Причиною цього є тотальна корупція у державі. Україна б’є рекорди за чисельністю магістрів, але й не менш активно б’є рекорди за кількістю захистів кандидатських і докторських дисертацій. Парадоксом є те, що при таких темпах захистів в університетах все менше талановитих учених. Одною з причин є той факт, що кандидатами і докторами стають депутати, міністри, прокурори, судді, митники, яким глибоко начхати на науку, як сферу діяльності.

Шоста проблема. Міф про «безплатну» освіту підтримується державним замовленням. Сама назва викликає питання: хто? що? і для кого? замовляє. Держава витрачає великі суми коштів для того, щоб «замовлений» пішов у комерційну структуру, виїхав за кордон, зрештою пішов «на вільний хліб» – у малий бізнес. Виникає питання, а можливо дійсно замовляти і вимагати належного виконання умов договору. Те ж саме з аспірантурою, де відсоток захистів ніколи не складав вище 20, а випускники при стипендії у 1200 – 1500 грн помахали державі ручкою за трьохрічний відпочинок.

Сьома проблема. Визнання дипломів у Європі та світі. Там хабар не працює. На жаль, хоч як не пнуться чиновники, але кому потрібна у Європі ця «липа». Очевидно слід розпочати з кількох великих навчальних закладів, забезпечивши перший крок для визнання дипломів.

Восьма проблема. Отримання українського диплома не дає жодних гарантій щодо працевлаштування. Працевлаштування повинно хоч якимось чином бути пов’язаним з державним замовленням, або із замовленням працедавця, яке могло б формуватись під час навчання студента на 4-5 курсах.

Дев’ята проблема. Навчальні плани підготовки бакалаврів і магістрів. Болонський процес передбачає можливість вільного руху та обміну студентами. Але про який Болонський процес може йти мова, якщо у кожного навчального закладу свої дисципліни і при переведенні студенти змушені доскладати академрізницю. Система оцінювання взагалі нагадує кубик Рубика. Кожен заклад у відведені 100 балів запихає що хоче. В окремих закладах освіти заповнення екзаменаційної відомості  перетворилось на випробування у вправності маніпулювання цифрами.

Десята проблема. Практика. Сьогодні практика, як доповнення і продовження навчального процесу перетворилась в абсурд. Роботодавець бачити не хоче студента. Студентові потрібна лише печатка. Інформацію з об’єкта практики взяти не можна. Роль практики звелась до   формального отримання підтвердження факту її  проходження.

Виникає питання: а при чому тут Табачник?

Нинішній міністр є єдиною людиною, яка може різати по живому без наркозу. На жаль, це жорстока правда, що інші цього зробити не зможуть. Весь парадокс сучасної освіти полягає в тому, що ніяке терапевтичне лікування їй не допоможе. Їй потрібен хірург. Роль хірурга може успішно виконати Табачник. Якщо все пройде успішно – його звільнять під впливом громадськості. Якщо будуть видимі невдачі звільнять за рішенням правлячої влади. Тому його роль є заздалегідь визначеною, а місце в історії передбачуваним. Хтось же і конюшні має чистити (читай  університети), навіть якщо вони й не Авгієві.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 21

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 3 лютого 2012, 15:46

    Не знаю, що чекає Табачника, а от жителів с.Катюжанка , що живуть та прцюють в Катюжанському ВПУ-21 - ЗНАЮ. Директор злодій і корупціонер, про це знають всі, прикладів багато, самий незначний і свіженький: приїхала перевірка в січні 2012р., а директора не має. Офіційно на лікарняному, а фактично в Карпатах на лижах катається разом із дружиною, яка до речі теж працівник ВПУ, тай канікул не має.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Думич Микола 6 грудня 2011, 00:37


    Найбільше не влаштовує закордонних працедавців у підготовці наших
    фахівців – низька дієвість знань. Дієвість - це здатність
    використовувати набуті знання, уміння на практиці. За експертними
    оцінками, цим параметром ми поступаємося найбільше.
    Карма цілого покоління : зубрили й ябеди кар'єру в совдепії завжди робили, і вийшло так суспільство стукачів.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Думич Микола 6 грудня 2011, 00:13

    На сьогодні 45 європейських країн включно з Україною підписали Болонську декларацію, яка наголошує на необхідності європейської співпраці у забезпеченні якості вищої освіти, підвищенні якості підготовки фахівців, зміцненні довіри між суб'єктами освіти, мобільності, сумісності систем кваліфікацій, посиленні конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

    Цілі варті досягнення, проте, на думку ректора НТУУ "КПІ" М.З.Згуровського (яку він висловив у своїй статті "Болонський процес – структурна реформа вищої освіти на європейському просторі"), існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

    Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.
    Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.
    Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.
    Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.
    Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.
    Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.
    Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.
    Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.
    Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук