Двосічний меч миротворчості
IQ

Двосічний меч миротворчості

«Блакитні шоломи» ООН – іще не гарантія миру в Україні

Сергій Шебеліст, 5 березня7180

Політико-дипломатичний шлях вирішення конфлікту на Донбасі був і залишається пріоритетним як для українського керівництва, так і для міжнародних гравців, залучених до процесу врегулювання «кризи на сході України». У зв’язку з цим щораз активніше звучать ідеї про необхідність введення на Донбас міжнародної миротворчої місії.

Із відповідною ініціативою вперше виступив президент України Петро Порошенко ще три роки тому. Проте тоді до його аргументів у світі не дослухалися. Були сподівання, що «кризу» вдасться подолати шляхом реалізації других Мінських угод, пункти яких мали би бути виконані до кінця 2015-го. Після цього можна було б урочисто проголосити, що конфлікт урегульований, а необхідності залучати військовий компонент немає.

Шлях почесного відступу

Утім, як показав подальший розвиток подій, очікування швидкого миру і переведення дискусії в площину політичного діалогу виявилися передчасними. Позиційна війна триває й надалі. Періодично відбувається ескалація бойових дій на лінії зіткнення. Збройні Сили, використовуючи тактику повзучого наступу, повертають деякі села під контроль України, відповідно до букви «Мінська-1». РФ і не думає про вивід своїх сил «за поребрик», мотивуючи це захистом російськомовного чи взагалі російського населення. На Донбас їдуть гуманітарні конвої, колони військової техніки та чергові партії «відпускників», «добровольців» і контрактників, від яких у разі потрапляння в полон миттєво зрікаються командування та держава, лукаво примовляючи: «Их там нет».

Але з часом під міжнародним тиском Москва таки вимушена була йти на деякі поступки. Нині президент РФ Володимир Путін називає Росію авторкою Мінських угод і закликає сторони – в його уявленні це Україна й ОРДЛО – до їхнього виконання. А восени 2017 р. лідер країни-агресора виступив із пропозицією ввести на Донбас миротворчу місію. Таким чином він актуалізував саму ідею «блакитних шоломів», до чого три роки тому безрезультатно закликав Порошенко.

Для Путіна, з точки зору колективного Заходу, це була б чудова можливість зберегти обличчя і піти з Донбасу, повернувши його спочатку під міжнародний, а згодом і під український контроль. Такий варіант дозволив би ВВП покращити відносини із Заходом, які суттєво зіпсувалися після 2014 р., і домогтися поступового зняття санкцій, що методично підточують саму російську економіку та створюють дедалі відчутніші незручності для політично-бізнесової еліти країни.

Тим паче, що в західному істеблішменті не бракує щирих або фінансово простимульованих адептів відновлення співпраці з РФ. Поки що їхній запал удається стримувати завдяки позиції відповідальних лідерів і досягнутому в ЄС консенсусу довкола того, що санкційний тиск на Москву зберігається, але не посилюється. Навіть поміркованим симпатикам РФ ідеться не про безумовне й негайне скасування санкцій, а про їхнє поетапне зняття. Звісно, в обмін на прогрес з боку Москви в реалізації «Мінська».

Утім, Путін змарнував і цей шанс, адже миротворчу місію він бачить по-своєму. Його ключові тези відомі: ООНівці повинні охороняти спостерігачів Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ і розміщуватися на лінії розмежування сторін конфлікту (за умови, якщо на це погодяться ватажки ОРДЛО). З часом РФ погодилася, щоб мандат «блакитних шоломів» поширювався на всю територію окупованого Донбасу, але закрити їхніми силами неконтрольовану ділянку українсько-російського кордону – зась. Інакше буде різанина, окупація і кінець «Мінська».

Гарант (не)стабільності

Нині ж Москва не така категорична. Путін щонайменше не проти, аби миротворці стали на кордоні. Питання в тому, хто ці миротворці, з яких країн. Для України неприйнятним є входження в місію росіян. Тим більше, що віднедавна РФ визнана «агресором у законі». Так само Київ не може погодитися на миротворців із держав-членів ОДКБ (РФ, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан), які є політичними сателітами Москви. Про свою згоду відрядити до України миротворчий контингент заявила, зокрема, Білорусь, що прагне закріпити реноме «донора безпеки» в регіоні. Але після зникнення там 19-річного Павла Гриба й арешту журналіста Павла Шаройка не дуже віриться в нейтральність цього сусіда.

Попри це, згадка про Білорусь міститься у «плані Расмуссена», який був оприлюднений напередодні Мюнхенської безпекової конференції та обговорювався в її межах.

«Для операції необхідно залучити низку європейських країн, таких, як Швеція, країн, що мають досвід миротворчих операцій, таких, як Бразилія, і країн, яким довіряє Росія, таких, як Білорусь», – зазначає автор згаданого звіту, експерт ООН Річард Ґовен (Richard Gowan).

У кількісному вимірі йдеться про 20 тисяч військовиків і 4 тисячі поліціянтів. Прикметно, що серед армійців немає членів НАТО, розширення котрого на Схід так непокоїть РФ. Бразилія – член БРІКС, як і РФ, Індія, Китай і Південно-Африканська Республіка. Білорусь – узагалі, складова нехай і формальної, але Союзної держави з Росією.

Склад і розклад місії доволі компромісний. Москва могла б його акцептувати і не ветувати в ООН. Понад те, вона могла б сама внести на засідання Ради безпеки відповідну резолюцію, що підвищило б її шанси на схвалення. Туди треба виходити з узгодженим документом. А як засвідчує перебіг перемовин за лінією Волкер-Сурков, сторони не можуть домовитися щодо базових речей і по-різному уявляють склад та формат місії.

Спочатку були сподівання, що ситуація більш-менш проясниться до президентських виборів у РФ, на яких Путін потенційно міг би зіграти в миротворця. Утім йому і його виборцям, схоже, більше імпонує роль збирача російських земель і рівновеликого супротивника Заходу. Тому предметно про миротворців з Москвою можна буде говорити вже після виборів 18 березня.

Навряд чи Путін стане більш зговірливим і піде на поступки, кожна з яких буде розцінена як вияв слабкості. Та й у разі досягнення компромісу розгортання місії ООН не буде швидким. На це знадобиться час.

«Блакитні шоломи» не повернуть миттєво окуповані райони Донбасу під контроль Києва. Вони можуть як наблизити відновлення суверенітету України, так і зафіксувати «замороження» конфлікту на роки чи навіть десятиліття, як це промовисто доводить класичний приклад розділеного Кіпру.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук