Ілюзія реінтеграції
IQ

Ілюзія реінтеграції

Чому закон про реінтеграцію не наближає звільнення Донбасу

Григорій Швець, 27 лютого6462

Днями вступив в силу закон «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях в Донецькій і Луганській областях». Прийнятий у другому читанні голосами 280 депутатів цей документ мав буремну передісторію, котра тяглася ще з осені 2017-го.

Поданий з ініціативи президента, законопроект одразу наразився на гостру критику парламентської опозиції. Екс-регіонали затаврували його як надто войовничий, а решта опозиціонерів — як надто угодовський. Аби протягнути його через перше читання, Петрові Порошенку та Олександрові Турчинову довелося вмовляти депутатів особисто. Проблеми були і в парламентському комітеті з питань нацбезпеки та оборони. І це — не рахуючи мітингів під Верховною Радою, «димовух» у сесійні залі, блокування трибуни та справжнього «бомбардування» преси.

Коротше кажучи, за документ бились так, ніби від цього справді залежало, чи буде Донбас реінтегрованим. Але списи ламалися дарма: жодного процесу реінтеграції цей закон не запускає і жодного суверенітету на окупованих територіях не забезпечує, а стосується виключно організаційних питань оборони. Схоже, «законом про реінтеграцію» він став з легкої руки журналістів, а також з подачі влади, якій конче треба пред’явити суспільству якісь дії щодо розв’язання кризи на Донбасі.

Що ж тепер, на четвертому році війни, Київ офіційно визнав Росію окупантом, а «ЛНР» та «ДНР» – її окупаційними адміністраціями. Це зафіксовано у новому законі про реінтеграцію. Що ще могла продемонструвати влада? Форсоване виконання Мінський угод наразі є не менш фантастичним сценарієм, ніж звільнення Донецька силовим шляхом. Бо давно зрозуміло, що Мінські угоди — це просто наповнювач порожнечі, котра виникла у стосунках Заходу з Росією у 2014-му році. Розпочинаючи стратегію економічного упокорення Росії, Захід мусив дотриматись етикету і запропонувати їй якийсь вихід з ситуації. Так, власне, і народились Мінські домовленості — скоріш теоретична формула, аніж реальний план дій. Через це Київ і Москва поводяться, як той мудрий китаєць, що сидить на березі річки і виглядає, коли течія пронесе труп його ворога.

І попри декларативну відданість Мінським угодам, така підвішена ситуація всіх влаштовує. Ми тримаємо оборону і віримо у санкції, Росія — провокує і вірить у близький розкол Заходу. Іншого варіанту, за винятком повномасштабної війни, у сторін поки що нема. Саме тому Захід висуває до України безліч різноманітних вимог, але не наполягає на виконанні прописаних у Мінську пунктів: проведення виборів у ОРДіЛО, запровадження «особливого» порядку самоврядування і далі за списком. Але українське суспільство, розігріте войовничим популізмом ще у 2014-у, вимагає від влади більшого: якщо не перемог, то бодай переходу протистояння у виключно дипломатичну площину. А оскільки відвертого спілкування з громадянами влада уникає, народжуються медійні віруси, як то закон про реінтеграцію або цілий стос рішень щодо Криму.

У законі про реінтеграцію Крим не загадується взагалі, але «кримських» законів і без того не бракує. Буквально одразу після окупації півострова Верховна Рада заявила про визнання кримських татар корінним народом, гарантувала їм право на самовизначення та збереження самобутності й, щобільше, визнала Меджліс їхнім повноважним органом. У грудні 2017-го Петро Порошенко навіть анонсував проект змін до Конституції, які уможливлять створення кримськотатарської національної автономії у складі України. Щоправда, з деокупацією півострова усі ці широкі жести не мають нічого спільного. У Адміністрації президента ще минулого року стверджували, буцімто мають затверджену стратегію повернення Криму, але за словами заступника голови АП Костянтина Єлісєєва, вона полягала у побудові процвітаючої України та дипломатичній боротьбі. Хочеться вірити, що більш предметну частину просто засекретили.

Хай там як, практичних результатів все одно не видно. А тому владі доводиться відчайдушно симулювати. Наприклад, приймаючи рішення, втілення яких — штука суто гіпотетична. На тлі відсутності зрушень — що у Криму, що на Донбасі — така симуляція виглядає все більш непереконливо.

І що ближче до парламентських та президентських виборів, то більше буде «визвольного» популізму. Те, що розв’язати проблему окупованих територій Київ зараз не здатен, – очевидно. Питання в тому, чому з 2014-го влада уникає говорити суспільству правду, принаймні, формувати у нього більш-менш об’єктивне уявлення про ситуацію і про наявні перспективи.

«Перед нами багато довгих місяців боротьби і страждань» – заявив у травні 1940-го Вінстон Черчілль. «Ми лише на підготовчому етапі однієї з найбільш величних битв в історії... Я не можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту», – сказав британський прем’єр, розуміючи, що настав час говорити відверто. Ну а нашому президентові ще й досі пригадують слова, сказані у травні 2014-го: «Антитерористична операцiя не може i не триватиме два-три мiсяцi. Вона повинна i триватиме години». Скільки в цьому було популізму, а скільки щирої віри в диво – невідомо. Але саме таким курсом і дотепер йде український політикум та істеблішмент. Можливо, над ними тяжіють українські політичні традиції, можливо — власні страхи перед суспільством, можливо ще якісь непереборні обставини. Але не треба дивуватись, що Черчіллів серед них не видно.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук